Співзвучність відчуттів

У балеті є таке поняття: відчуття партнера. В одних артистів воно, так би мовити, природжене, іншим доводиться чимало попрацювати, щоб, виконуючи свою партію, не втрачати органічного зв’язку з партнерами по сцені. А тільки за цієї умови може народитися сюжетно-танцювальна монолітність спектаклю.

Усі, кому випадає побувати на виставах за участю заслужених артистів УРСР Тетяни Таякіної і Валерія Ковтуна, відзначають у них, насамперед, неабияке відчуття партнерства, що дає їм змогу триматися на сцені природно й невимушено, створювати образи особливо близькі за духом і глибиною почуттів. І це не стільки наслідок великого артистизму й розуміння кожного спектаклю, а й співзвучного в обох проникнення у складне мистецтво хореографії.

Останніми роками Тетяна і Валерій найчастіше виступають разом. У «Лебединому озері», «Сплячій красуні» П. Чайковського вона — Одетта-Оділлія й Аврора, він — Зігфрід й Дезіре. У «Дон Кіхоті» Л. Мінкуса артисти створюють образи щасливої, радісної Кітрі і невгамовного дотепника Базіля. У «Жізелі» А. Адана Тетяна танцює партію головної героїні — чистої у своїх почуттях, довірливої дівчини, він — Альберта, до котрого справжнє кохання прийшло як спомин про зруйноване ним самим щастя. В їхньому виконанні Мавка і Лукаш в «Лісовій пісні» М. Скорульського — герої, для яких світ позначений особливою поетичною красою. Пристрасними, сповненими протесту проти традицій постають вони в образах Ромео і Джульєтти в балеті С. Прокоф'єва.

Молоді артисти приваблюють глядачів піднесеністю свого танцю, високою технікою, своєрідним розумінням складних класичних образів. Кожному казковому принцу і принцесі в їхньому трактуванні притаманні свій характер, своя психологія, свій внутрішній світ. І це робить дует Таякіна — Ковтун відмінним від багатьох інших.

Щасливо складалася творча біографія артистів. Валерій дебютував на сцені Державного театру опери і балету УРСР ім. Т. Г. Шевченка, ще навчаючись у випускному класі Київського хореографічного училища. Він виступив у партії, яка вимагала не тільки хороших зовнішніх даних, а й високої майстерності. Не все вдалося дебютантові, але його Зігфрід приваблював щирістю, пастельною чистотою почуттів.

Незабаром Валерій уже танцював Альберта («Жізель»), Принца («Щелкунчик»), Лукаша («Лісова пісня»), Вацлава («Бахчисарайський фонтан»).

Зустріч танцівника з Тетяною Таякіною, яка закінчила Київське хореографічне училище на чотири роки пізніше, започаткувала цікаву творчу співдружність.

З 1969 року Тетяна і Валерій почали виступати в парі. Спочатку від випадку до випадку, а з часом стало зрозуміло, що вони напрочуд гармонійно доповнюють один одного на сцені. Артисти довели це й своїми перемогами на Міжнародних балетних конкурсах у Варні (1970 р.) і Москві (1973 р.).

Т. Таякіній і В. Ковтуну властивий високий професіоналізм. Саме в цьому вони вбачають основу хореографічного мистецтва й, особливо, класики, де кожна, навіть найменша неохайність руйнує цілісність танцювального образу. А ще притаманна їм велика переконливість у відтворенні почуттів своїх героїв.

Про виконавську майстерність цих артистів можна говорити багато. Бездоганні арабески, фуете, чудовий люфт Тетяни, пластична вишуканість кожного антраше, брізе, каб-ріолів з ускладненими заносками Валерія надають спектаклям чистоти, гармонійності й піднесеності.

Вистави за їхньою участю приносять глядачам справжню естетичну насолоду.

В. Туркевич 1976 р.