«Карпенко-Карий — актор»

Коли природа сполучає в одній людині два таланти — драматурга й актора, останній, як правило, йде у непам’ять. Чи багато ми знаємо сьогодні про актора Шекспіра? Це спадає на думку в зв’язку із долею видатного діяча української демократичної культури І. К. Карпенка-Карого. Свого часу він був однаково відомий на обох поприщах: Проте в очах нащадків драматургічна слава настільки затьмарила сценічну, що сьогодні про актора Карпенка-Карого ми знаємо не більше, ніж про актора Шекспіра.

Траплялось, історія пояснювала такий парадокс несумірністю письменницького і виконавського обдаровань, як це сталось, до речі, у випадку з великим англійцем. Але поширити таке пояснення на Карпенка-Карого означало б погрішити проти істини.

Що ж відбулось? Частина критичних відгуків, у яких відбилося розходження вражень сучасників від гри Кар-пенка-Карого з усталеними уявленнями про тогочасного актора, була прийнята на віру. Підкріплювана скептичними самооцінками Карпенка-Карого, народилась версія про малозначущість його сценічної спадщини. Тема «Карпенко-Карий — актор» поволі відійшла на периферію дослідницьких інтересів. А окремі штрихи його характеристики, розкидані у різнорідних джерелах (статтях, книгах, присвячених загальним питанням історії театру), так і не склалися в акторський портрет.

Справа в тому, що спроби реставрувати сценічну індивідуальність Карпенка-Карого будувалися без наявності достатньої фактичної бази і тільки на описах зовнішньої виконавської стилістики. Театрознавча думка рухалася ніби по замкненому колу: в чергових абзацах про природність, простоту, правдивість безнадійно втрачалось головно індивідуальність.

Отже, довелося починати спочатку. Історик театру, на відміну від історика інших видів мистецтва, має справу не з самим мистецьким твором, а з його відбиттям у різного роду документах, які дозволяють — з більшою або меншою точністю — відтворити зникле в потоці часу явище. Тому історик театру відчуває нагальну потребу в нагромадженні по можливості більшої, в ідеалі — вичерпної, кількості опосередкованих свідчень. І друге. Розгляд однієї іпостасі творчості такого складного художника, яким був Карпенко-Карий, можливий тільки в контексті всієї його духовної віддачі, у русі ідей, що володіли ним і заради яких він виходив на сцену. По цьому шляху ми і намагались іти.

Перед нами — хроніка акторського шляху Карпенка-Карого. її передісторія охоплює аматорську творчість у бо-бринецькому і єлисаветградському гуртках (кінець 50-х — початок 80-х років). Аматори відіграли особливу роль у розвитку української демократичної культури. Починаючи від 60-х років минулого століття, соціальна місія аматорства зазнала серйозних змін. У театральних гуртках зосередилися видатні діячі національної художньої та наукової інтелігенції. Вони сприймали аматорство і як творчість, і як єдину можливість для легальної пропаганди прогресивних ідей. Тут почався новий етап розвитку драматургії, у тому числі музичної. Була вихована могутня плеяда майстрів сцени.

У долі єлисаветградського аматора Карпенка-Карого органічно переплелося формування світоглядних і творчих принципів. Відомо, що він, єдиний серед корифеїв, брав безпосередню участь у революційному підпіллі. Світогляд Карпенка-Карого був досить складним і суперечливим, щоб беззастережно зарахувати його до якогось одного напряму суспільно-політичної боротьби. Зазнавши в юності захоплення ліберально-народницькими починаннями, він з часом приходить до активного співробітництва з народовольцями. Це, незважаючи на подальше розчарування в народницьких ідеалах, допомогло йому виробити стійкі демократичні переконання, звільнитися від багатьох ліберальних ілюзій. Не дивно, що Карпенко-Карий уже в цей період назавжди зв’язав у своїй свідомості практичне прагнення до покращання народного життя з суспільно перетворюючою силою театру. Тому основу репертуару єлисаветградських аматорів, керованих Карпенком-Карим, складали п’єси О. Островського. В них молодь черпала свою програму, надихаючись ідеєю некорисливого і чесного служіння народові. Найулюбленішою роллю Карпенка-Карого стала роль Жадова в «Доходному місці», в якій, за свідченням сучасників, яскраво звучали сповідальні мотиви: «Це грав не актор, це грав сам Жадов... чиновник Тобілевич — Жадов, який виявляє тут « всього себе, зі своєю кров’ю, почуттями, нервами і темпераментом».

Два певних висновки випливає з аналізу аматорської акторської творчості Карпенка-Карого. Це був час інтенсивного пошуку свого сценічного обличчя, діапазон його репертуару сягає від Голохвостого («За двома зайцями» М. Старицького) до Назара («Назар Стодоля» Т. Шевченка). Його пошуки були в руслі акторських реалій російського театру 60 — 70-х років XIX століття з притаманними їм акцентами на соціальних відносинах, долі людини в соціально иевлаштованому світі.

Характеризуючи такі аматорські ролі Карпенка-Карого, як Жадов, Рожнов («Горе-злощастя» В. Крилова) і Бородавкін («Винувата» О. Потєхіна), В. О. Сахновський-Панкєев писав, що вони поєднують в собі викривальний пафос з дійовим «жалінням» розтоптаної людської долі.

Рівень майстерності дозволив Карпенку-Карому з успіхом виступати у виставах російських професіональних труп, що гастролювали в Єлисаветграді. Стало очевидним, якщо врахувати плідну театрально-критичну працю в «Елисаветградском вестнике» і драматургічні спроби, що театр в житті і в душі Карпенка-Карого — на чільному місці.

В жовтні 1883 року він вступив до трупи М. Старицького, одразу посівши у ній провідне становище. Тут він грає у чергу з М. Кропивницьким, і в його грі не простежується намагання вийти за межі існуючих трактувань і виконавських прийомів.

Із заслання Карпенко-Карий повертається до давніх друзів. Однак дуже швидко з’ясовується, що нині співтворчість не така вже безхмарна, як у минулі часи. П’ятирічний відрив від сцени був заповнений інтенсивною творчістю, напруженими роздумами. Написано і задумано кілька п’єс. Всі вони, особливо перша — «Бурлака», засвідчили, що Карпенко-Карий свідомо став у питаннях драматургічної поетики на позицію, відмінну від колег-сучасників, а в ряді аспектів — і принципово протилежну.

Домінування соціального моменту, коли широка картина народного життя служить уже не фоном, а джерелом драматичної дії, спричинялася в п’єсах Карпенка-Карого до послаблення любовної інтриги і рішучої відмови від етнографічного оздоблення сюжету. Завдяки драматургії Карпенка-Карого — а після появи «Хазяїна», «Суєти» і «Житейського моря» це стало ще більш очевидним — український театр в кінці минулого століття помітно еволюціонував від принципів музично-драматичного театру, насиченого етнографічним матеріалом, з елементами романтичної стилістики до театру соціально-психологічного.

Логічно припустити, що нова драматургія, новий репертуар неминуче повинні були вплинути і на всю постановочно-виконавську справу. В такій ситуації важко собі уявити довге співіснування в одній трупі таких різних художників, як Карпенко-Карий і Кропивницький. У лютому 1890 р. Карпенко-Карий, Саксаганський і група однодумців вийшли з трупи Кропивницького. У квітні цього ж року виникло «Товариство» Саксаганського. Ім’я Карпенка-Карого не фігурувало на афіші, але його роль у новій трупі важко переоцінити. Він був не лише співкерівником-організатором, але й основним драматургом і ідеологічним мозком трупи, тут він зіграв свої кращі ролі. У «Товаристві» він прослужив до 1907 року, коли смертельна хвороба змусила назавжди покинути театр.

У новому типі української вистави, створеному режисером Саксаганським, Карпенко-Карий піддав рішучому переосмисленню передусім образи, що вважались у цьому відношенні непорушними. Стаття Карпенка-Карого «Наталка Полтавка», що належить до кращих сторінок українського театрознавства, є водночас блискучим режисерським аналізом п’єси. Рішуче відкидаючи погляд на п’єсу як на твір сентиментальний, Карпенко-Карий вбачає в основі - «Наталки Полтавки» боротьбу народних героїв за своє щастя. І той, хто стає на бік героїв, так чи інакше сприяє утвердженню авторської ідеї. Зрозуміло, що, граючи Возного, Карпенко-Карий знімає з ролі сатиричні нашарування, робить його головним вчинком відмову від зазіхань на Наталку. Всупереч глядачевим чеканням, на сцені з’являлась людина «у каптані з доброго сукна, у пристойній шапці, зачесаний і пригладжений, одним словом, «пан», хоч і з сивиною в голові і у вусах, але настільки бадьорий і міцний, що пісня Макогоненка «Ой, під вишнею...» може підходити йому хіба що в майбутньому». Далі спостережливий варшавський рецензент Н. Т. пише: «Всі його слова про себе самого та інших про нього виявились у повній відповідності із зовнішністю і манерою поведінки».

Очевидно, Карпенко-Карий мав намір показати суперечності між посадовими обов’язками і душевними прихильностями свого героя. Глядачі, що звикли потішатися над маніакальними залицяннями підстаркуватого Возного до молодої дівчини, з подивом побачили, що в його домаганнях немає нічого протиприродного. Возний Карпенка-Карого, вражений силою почуття Наталки до Петра, не просто відмовлявся від капризу, а жертвував своїм почуттям.

Не менш радикальним було перетрактування Карпенком-Карим образу Мартина Борулі. Це була одна з найулюбленіших глядачами комедій: В ній багато років не мав суперників М. Кропивницький, у виконанні якого претензії багатого мужика на дворянство і бажання переінакшити сімейне буття на аристократичний лад подавалися в гостро-сатиричному ключі. Глядачі бачили у цьому «повну відповідність зображеному в п’єсі типу». І на початку 90-х років, коли Карпенко-Карий грав у традиційному ключі, вважали, що у виконанні «важко знайти недолік».

У 1895 році у хорі похвал акторові починають звучати критичні ноти. Здавалося, що він «скоріше недогравав, ніж перегравав», і тому в залі з його появою надовго змовкав сміх. С. В. Тобілевич, багаторічна партнерка актора у цій виставі, згадувала, що Карпенка-Карого не задовольняло глядачеве сприйняття п’єси, зокрема те, що публіка «завжди чомусь сміється у той момент, коли Бо-руля кидає у піч свої дворянські папери. Між тим, це головний трагічний момент» 9. Анекдотична ситуація у написанні прізвища призвела до програшу в боротьбі за дворянство. Карпенко-Карий провадив думку про принизливу залежність простої людини від титулів і звань. Кульмінаційна сцена вистави набувала при цьому драматичного звучання: у вогні згоряли не нікчемні папірці, а останні надії людини захистити свою гідність.

Роль Івана у «Безталанній» завжди вважалась малодійовою, віддаленою від конфліктного епіцентру. Так було до тою часу, доки за неї не взявся Карпенко-Карий. Він повернув на сцену репліки, які раніше вилучались або скорочувались як такі, що гальмують сюжетний розвиток. Особливого значення він надавав монологу, в якому Іван повільно, з подробицями розповідав про свою минулу солдатчину, про «підхвебеля», що вибивав з підлеглих найменші прояви ініціативи. І жодної іскорки гніву при цьому. Тільки сум, журлива посмішка. Ставало зрозумілим, чому цей лагідний дідок так нічого не вдіяв, щоб урятувати дочку. Вбачаючи безталання Івана у пасивності, нездатності до опору, Карпенко-Карий показував одного з тих, хто мимоволі сприяв загибелі Софії.

Більш тонкий, у порівнянні з сучасниками, аналітичний підхід до драматургії виявився у створенні Карпенком-Карим галереї типів українського куркульства — Старшини у «Бурлаці», Окуня у «Розумному і дурневі», Калитки у «Ста тисячах», Пузиря у «Хазяїні». У своїй сукупності ці образи відбивали різні етапи соціального піднесення і морального переродження «хазяйновитого мужичка».

Буденним і малопомітним виглядав Пузир Карпенка-Карого. Його очі «ніколи не блищать злобою, пристрасним обуренням. І тому Пузир не справляє огидного враження». Актор не поспішав викривати свого героя, вважаючи за потрібніше пильно придивитись до нього. «З бічних дверей з’явилась огрядна постать хазяїна. У нього окладиста темно-руса борода й вуса, каштанове з сивиною волосся, підрізане в скобку, зачесане набік, обличчя повне, трохи втомлене, зодягнутий у старий халат з латками на спині й ліктях. З-під халата видно парусинові сірі штани навипуск, вузенький вишиваний комір полотняної сорочки». Поволі розгортався у виставі один із багатьох днів мужика-мільйонера. Він сідав у крісло, знімав старий і приміряв новий халат, підписував папери, розтирав ниючий бік, поправляв орден на шиї і т. д. — і все це механічно, без натиску, ніби між іншим. В тонких психологічних нюансах розкривав актор пристосованість Пузиря до людей і мінливих життєвих обставин. У сценах із співучасниками афер він поводився цинічно, з Маюфесом тримався, як із залежною людиною, зверхньо, із Золотницьким — запопадливо, з Калиновичем був брутальним, а діалоги з дочкою провадив з легким гумором. Нарешті, відвертою ненавистю було просякнуто його ставлення до бунту сільськогосподарських робітників, тут його голос, вперше і востаннє, зривався на фальцет.

Якщо інтерпретації Карпенка-Карого врешті-решт були належно оцінені сучасниками, то виконавська манера ще доший час знаходилась на перехресті полярних оцінок. Коли актор П. Ф. Васильківський звернувся до Карпенка-Карого з проханням дати рекомендацію на сцену, то більш за все його вразив при першій зустрічі принципово неакторський вигляд і поведінка відомого актора. Карпенко-Карий, на подив пристрасного театрала, був повністю позбавлений звичних ознак причетності до професійного клану. Таким же «неактором» він виглядав і на сцені. Йому доводилось виступати разом із М. Кропивницьким, П. Сак-саганським, іноді — в одних з ними ролях. Він був лаконічним у міміці й пластиці. Уникав зовнішньої трансформації і був пізнаванним у кожній новій ролі. Не співав, не танцював. Та й зіграв небагато — 56 вікових характерних ролей у порівнянні із 116 різноплановими П. Саксаганського.

Виходячи на сцену, він, наскільки це дозволяла сюжетна ситуація, довго залишався у затінку, приховуючи справжні наміри свого персонажа. Потім, у відомий йому час, брав акцент на себе, починав діяти напористо, відкрито з тим, щоб у наступну хвилину відійти на другий план, заховатись. І так упродовж всієї ролі. Грав і водночас ніби диригував грою. У цьому проглядався певний задум. У найбільш проникливих глядачів викликали захоплення тонкість і вивіреність деталей, якими оперував Карпенко-Карий, створюючи образ. Є відгуки, де цьому акторові віддавалась перевага у більш глибокому, у порівнянні з сучасниками, аналітичному підході до драматургії. Писали, приміром, що «Карпенко-Карий не належить до розряду так званих «нутряних», безпосередніх, стихійних талантів — він творить завжди свідомо, прекрасно розуміючи, чому він робить так, а не інакше. Всі його численні творіння носять відбиток свідомої творчості і здорового, глибокого розуму». А «за дуже просте по формі тлумачення психології дійових осіб» Карпенка-Карого називали актором європейського масштабу.

Саме усвідомлений підхід Карпенка-Карого до акторської творчості сприяв виробленню у репетиційному процесі «Товариства» знаменного для української сцени мистецького кредо: передавати не зовнішність, а логіку типу. Додержуватись у практиці цієї формули означало дійово протистояти стихійності та емоційній анархії в акторській справі. В силу історичного розвитку в українській драматургії (і в кращих її взірцях, і в епігонських творах) традиційно почесне місце займали сцени, так би мовити, відкрито драматичного характеру, де від актора вимагалась гранична емоційна віддача. «Лама руки», «обніма йому ногу», «рве собі волосся», «говорить божевільно», «скажено бігає» — це ніщо інше, як ремарки з найрепертуарніших п’єс М. Старицького. В них знаходимо епізоди божевіль, отруєнь, підпалень, всього, що наповнювало жорстокий побут українського дореволюційного села. Скільки тут підступних бар’єрів для справжнього актора! І скільки лазівок для малопрофесійних виконавців! Зрозуміло, що Карпенко-Карий декому міг здатись блідішим за інших, хоча насправді належав до тих майстрів, на мистецтво яких слід було рівнятись.

Значення актора Карпенка-Карого не вичерпується зіграними ролями. Він залишив по собі добру пам’ять, створивши разом із П. Саксаганським школу професійної майстерності, яка мала свої характерні риси. Її вихованці — Л. Ліницька, Г. Борисоглібська, С. Тобілевич, А. Войцехівська, У. Суслова, Р. Чичорський, А. Шевченко — стали кращими для свого часу виконавцями соціально-психологічних п’єс Карпенка-Карого, сприяли їх видатному успіхові.

Акторські пошуки Карпенка-Карого, їх новаторство недостатньо оцінені сучасниками. Сьогодні ж, в історичній перспективі, їх вартість видається безперечною. Однак нерозробленість теми «Карпенко-Карий — актор» просто дивує. На часі створення монографії, присвяченої артистичній діяльності драматурга.

Р. Г. Коломієць

 

Останні статті


  • Козацький куліш: історія та рецепт приготування в мультиварці

        Відлік історії козацького куліша розпочався понад 500 років тому. Це були буремні роки, коли селяни,міське населення, дрібна шляхта втікали від пригноблення панами-магнатами, старостами і поселялись на неосвоєних землях Подніпров'я та Побужжя. Умовою прийняття в козацьке братство було те, що чоловіки повинні бути неодруженими.
    Детальніше...
  • Під зеленими шатами

    Ні, рідко хто так умів полонити серця людей, як Леонід Павлович.   Одних він брав за душу своєю чарівною посмішкою, інших — словом теплим, променистим...   Дівчата з їдальні — ті, наприклад, нахвалитися ним не могли:
    Детальніше...
  • В гостях і дома

    Сонце низенько, вечір близенько... У конторі колгоспу «Широкі лани» сидять члени правління і чухають потилиці: у нагальній справі потрібен голова колгоспу, а його нема.   На полі нема, в селі теж не видно. Де ж він?
    Детальніше...

Найпопулярніше


  • Українська література кінця 19 початку 20 ст.

    Українську літературу від кінця 18 ст. називають новою. Порівняно з давньою це була література нової тематики, нового героя й нового мовного оформлення - твори, на відміну від давніх, написані українською літературною мовою. Література кінця 18 -40-х років 19 ст. характеризується новим поглядом на народ як позитивного героя художнього твору, що зумовило й відповідну систему художніх засобів.
    Детальніше...
  • Музика в житті людини

    Кожна людина звикає з самого народження чути музику. У кожного є улюблений стиль музики, музика, яка розслабляє і та, яка напружує. Всі ми вже давно помітили, що роль музики в нашому житті досить велика, музика може впливати на наш настрій, заспокоювати нас піднімати настрій і так же погіршувати його.
    Детальніше...
  • Архітектура України 19 початку 20 ст.

    Від середини 18 ст. в Україні з’являються споруди з елементами класицистичного стилю. Класицизм в архітектурі характеризується світлими барвами, строгими і стриманими) і чіткими архітектурними формами, відмовою від пишного оздоблення.
    Детальніше...