Вправи на ставлення

Візьміть перший-ліпший предмет, скажемо, кашкет, покладіть його на стіл або на підлогу і постарайтесь поставитись до нього як до пацюка, немов повірити сценічно, що це вже не кашкет, а пацюк; щоб знайти серйозне ставлення до кашкета, як до пацюка, виправдайте при допомозі вашої творчої фантазії що це за пацюк, якого розміру, якого кольору, чим можна зробити в своїй уяві ваш кашкет схожим на пацюка.

 

Тут твердо зрозумійте і запам’ятайте одне: бачити очима ви повинні той самий предмет, який ви взяли як об’єкт, тобто кашкет; до його кольору, форми, до всіх його ознак ви повинні знайти внутрішнє ставлення немов би це був не кашкет, а пацюк, немов би ознаки кашкета (форма, колір, матеріал) були не ознаками кашкета, а ознаками пацюка.

 

Або домовлюємося, що кашкет наш — де симпатичне щеня; шукаємо ставлення до нього, як до маленького щеняти, виправдовуємо це ставлення. Чим докладніше буде це виправдання уявлюваного щеняти, — де голова, де хвіст, лапи, вуха, — тим легше нам буде знайти вірне ставлення, тим вірніше заграє в наших руках кашкет, як щеня.

 

 Спробуйте, сівши в ряд, кожний із своїм щеням (кашкетом) пограти і, погравши, обережно (або хто як хоче, в залежності від ставлення) передати з рук в руки сусіду; той в свою чергу, постаравшись знайти ставлення до одержаного ним кашкета, як до щеняти, передає іншому і т. д.

 

Якщо ви уважно і вірно будете виправдовувати це ставлення (напр., козирьок — це морда, протилежний бік кашкета — хвіст, верх кашкета — спина, низ — живіт), то в результаті ви самі побачите і відчуєте, що у вас з’явилось вірне ставлення до щеняти, хоч ви і бачите, що це не щеня, а кашкет.

 

Тим, хто любить щенят, в цей момент буде приємно возитись з кашкетом або їм буде прикро, якщо кашкет візьмуть за „хвіст* і грубо кинуть куди небудь.

 

Ось вам приклад серйозного ставлення до сценічної неправди (ми знаємо і бачимо, що це кашкет, а не щеня), як до правди (немов би це дійсно було щеня).

 

Ми начебто примушуємо себе повірити цілком наївно, безпосередньо, що перед нами не той, а інший предмет, і разом з собою примушуємо повірити в це й глядача.

 

Згадайте, як серйозно й наївно грають діти. Як, сидячи верхи на палиці, вони переконані, що це кінь. Бачить то дитина палицю (інакше вона була б психічно ненормальна), а ставиться до неї серйозно, як до коня. Спитайте її, що це, на чому вона їздить, вона зніяковіє і скаже, що це палиця, але в момент гри, коли вона сама з собою, вона переконана, що скаче на прекрасному коні.

 

Цей "серйоз", ця наївність, властива дитячим іграм, повинні бути і нашою властивістю в роботі на сцені.

 

Сценічне ставлення є важливим розділом в нашій роботі, що зв’язує в одне ціле всі попередні складові частини нашої системи.

 

Справді, все, що оточує нас на сцені, — обстановка, предмети, події, які з нами відбуваються, слова, які ми говоримо й слухаємо, люди, з якими ми на сцені зустрічаємось (партнери), — все це умовне, неправдиве, все це побудовано, зібрано, вивчено і принесено на сцену для даної вистави, для показу вистави глядачам.

 

Ми, актори, також, як і глядач, заздалегідь знаємо, що все, що відбувається на сцені, відбувається не "насправді", що актори "грають" що спектакль — це "гра".

 

Ми також знаємо, що чим більше нам вдається переконати глядача в тому, що те, що відбувається на сцені — це дійсність, чим більше ми примусимо глядача повірити, так би мовити, в сценічне життя, яке ми створюємо, тим, виходить краща наша гра, тим кращий наш спектакль. Яким же чином ми можемо досягти цього впливу на глядача? Перш за все, ми самі повинні ставитись до умовності, що нас оточує на сцені, до неправди (з погляду життя), як до правди.

 

Сценічна віра, серйозне ставлення до умовного, як до безумовного, це той засіб, володіючи яким, актор захоплює за собою глядача і, живучи і хвилюючись почуттями ролі, разом з собою примушує хвилюватись всіма цими почуттями і глядача.

 

Яким шляхом знаходимо ми це серйозне ставлення до умовного, як до безумовного, до того, шо відбувається на сцені, як до того, що відбувається в житті? Шляхом виправдання.

 

Без виправдання наші вчинки і слова на сцені будуть неправдивими, безглуздими і тому непереконливими для глядача. Якщо я говорю вам чи партнеру на сцені, — що "я йшов по Арбату" (вулиця Москви, на якій знаходиться наш театр), то фраза ця буде наповнена для мене (а тому й для партнера і для глядача) живим змістом. З назвою "Арбат" у мене буде зв'язана сила уявлень: асфальт, яким залита ця вулиця, завулки, що ідуть праворуч і ліворуч, автомобілі, автобуси, міліціонери в білих рукавичках, вітрини (вікна в магазині) тощо. І слово "Арбат" буде виправдано, воно буде звучати осмислено, правдиво, переконливо, оскільки я знаю про що говорю.

 

Так виправдане, заповнене змістом повинно бути все, що я говорю і роблю на сцені.

 

Я повинен знати себе (в ролі) і тих, що оточують мене на сцені дійових осіб також, як я знаю самого себе і тих, що оточують мене в житті. Виправдання — це є немов підведення підвалини (фундаменту) під художній образ, який створюється, і вже на цій основі побудована роль, побудований нами спектакль буде стояти вірно і міцно.

 

 Виправдовуємо ми кожне сценічне положення шляхом вивчення тої дійсності, яку ми на сцені повинні зображати, і при допомозі нашої творчої фантазії, яка відбирає з вивченого матеріалу та з життєвих наших спостережень окремі потрібні для даного випадку риси. В результаті їх з’єднання досягається виправдання ролі в цілому.

 

Чому ми вважаємо "ставлення" центральним пунктом нашої роботи? Тому, що всякий художній образ в основі своїй складається з різних ставлень до того, що оточує, кожна роль немов би виткана з ставлень. Зуміти вірно визначити ці ставлення і сценічно оволодіти ними — значить в основному вірно зіграти роль.

 

Вправ на ставлення може бути придумана яка завгодно кількість. Почніть з простіших. Візьміть, наприклад, табурет і найдіть до нього ставлення:

1) як до вулика з бджолами,

2) як до конури, в якій сидить злий собака і повз якої вам треба пройти, 3) як до корзини, з смачною їжею тощо.

 

Читаючи книгу, поставтесь до того, що читаєте, як до дуже смішного, або, навпаки, сумного.

 

Ведучий вправу спостерігає вас, і коли поведінка ваша по відношенню до умовленого об’єкта здається йому вірною, коли ви самі відчуєте, що серйозно поставились, скажемо, до табуретки, як до корзини з їжею (виправдали це ставлення), — переходьте до слідуючої вправи (до табурета, як до конури тощо).

 

При обговоренні проробленої вправи на ставлення від ведучого вправи керівника і всіх присутніх вимагається найуважніший, найвимогливіший і в той же час тактичний підхід до того, хто робить вправу. Керуючись почуттям правди в оцінці, відкидаючи всякого роду спроби "зобразити", підмінити справжнє ставлення "показним", "зовнішнім", борючись з так званим "наигришем", ведучий повинен вміти відрізнити і відмітити правильний живий вияв ставлення, вміти показати де правда і де фальш. В деталях, наприклад, в зміні виразу очей, часто ховається правди і заразливості набагато разів більше, ніж у великих, заздалегідь придуманих, іноді б’ющих на ефект, а іноді і навмисно "звичайних" діях.

 

Ось вміти підмітити і відкинути цю на вмисність і допомогти знайти живе, щире ставлення до встановленого об’єкта — в цьому полягає головне завдання керівника.

 

Ми вже сказали, що починати треба з простіших вправ на "ставлення" до предмету. Намагайтесь влаштувати так, щоб життєвий предмет небагато суперечив по розміру і формі сценічному (за який ми домовились приймати життєвий предмет), як в наведених вже нами прикладах: кашкет — щеня, табурет — корзина, палиця — рушниця тощо.. До того ж кашкету можете шукати різних ставлень: 1) новий кашкет хороший, тільки що куплений, дуже подобається, підходящий 2) новий кашкет — привезли, виявися малим, непідходящим, а перемінити не можна, взагалі не подобається; 3) кашкет — котелок, каструля з окропом, взяти нічим, голими руками треба перенести з місця на місце.

 

Візьмемо звичайну палицю і встановимо ставлення до неї, як: 1) до змії; 2) до подарованої вам мисливської рушниці, 3) до важкої металічної штанги; 4) до музичного інструменту — флейти, наприклад, тощо.

 

Ви бачите, що з одного-двох предметів можна при деякій роботі творчої фантазії скласти цілий ряд вправ, які кожен з учасників окремо повинен проробити.

 

На кожну таку вправу слід (при великій групі) приділяти по кілька хвилин (при невеликій групі можна відповідно збільшити надану кількість часу), поки людина освоїться, знайде м’язевий спокій, зосередиться на об’єкті, пошукає відповідних виправдань, і, так би мовити, пристосується до поводження з сценічним предметом, установить серйозне ставлення до умовного, як до безумовного, так що сама вона і ми разом з нею немов повірим даним обставинам, будемо переконані, що це, скажемо, не кашкет, а котелок з окропом, тоді тільки ми зможемо сказати, що вправу виконано правильно, переконливо.

 

Продовжуйте вправи на ставлення до предметів.

 

Наприклад: 1) плаття нове (подобається — не подобається), перед дзеркалом, 2) нюхаєте флакон з дуже добрими духами або з нашатирним спиртом; 3) пробуєте на смак воду, ставитесь до неї як до дуже смачного, улюбленого вашого напою, кому який подобається (кожен нехай знайде відповідне виправдання), або як до дуже несмачного, яких-небудь ліків, скажемо — рицини.

 

Робіть також вправу на зміну ставлень: починайте нюхати або їсти, думаючи, що це щось дуже приємне, а спробували — виявилось, навпаки, дуже гидким.

 

Перерахований вправ на ставлення і зміни ставлень до предметів можна було б продовжити до безконечності, оскільки не являє особливих труднощів придумувати їх, в якій завгодно кількості. Треба тільки готуватись до занять; керівник повинен приносити з собою на урок деякий запас вправ, одночасно даючи можливість виявляти ініціативу тим, що займаються — нехай придумують самі.

 

Поступово можна ускладнювати вправи на ставлення, наприклад: 1) до столу чи до якого небудь предмету по-крупніше, як до воза; 3) пройти по колоді, немов би вона була перекинута з краю на край глибокої ріки; 3) пройти по підлозі, немов по тонкій крихкій крижині через річку;

4) зробити з стільців автомобіль, поставитись до нього, як до зіпсованого тощо.

 

Далі робіть такі вправи на ставлення: 1) випадково чуєте розмову про себе (уявлювана — самої розмови, звичайно, не повинно бути), спочатку дуже приємна для вас, а потім стає дуже неприємною; 2) слухаєте дуже хорошу і веселу музику; 3) пишете щось — поставтесь як до дуже смішного, веселого, якщо в результаті будете сміятись — добре; 4) Дивіться вгору, слідіть за польотом літака, при чому справа відбувається так: літак летить, з нього падає вниз людина, розкривається парашут, і той, що падає поступово опускається на землю.

 

Ці 4 моменти (події уявлюваного польоту), можуть бути відмічені чотирма відповідними (відповідними приблизно по часу) акцентами — ляском або стуками ведучого. Перший стук — летить, другий — відокремилась людина, третій — розкрився парашут, четвертий — опустився на землю благополучно.

 

Це вже більш складна вправа на ставлення до подій. Або так: прочитали в газеті повідомлення про який небудь нещасний випадок з близькою вам людиною. При чому пам’ятайте: всі ці вправи будуть виконані вірно, якщо ви зумієте виправдати пропоноване ставлення на основі всього того, про що ми говорили вище. Якщо ви будете старатись не бачити, не слухати, взагалі можливо менше сприймати оточуючу обстановку, викачуючи і вишукуючи всередині себе (а так невірно деякі розуміють наші вправи) різне ставлення до предметів і фактів, то ви зробите най-грубішу помилку в роботі над собою і у вас взагалі нічого путнього не вийде. Тут важливо зрозуміти і з’ясувати одне основне положення, що черпати справжнє ставлення ви повинні безпосередньо від сприйняття предмету, від об’єкту, від оточуючої вас обстановки. Якщо ви повинні читати щось і сміятись або сумувати, то ви повинні це смішне або сумне знайти саме в тому, що ви читаєте, тобто бачите очима.

 

Якщо ви слухаєте що небудь веселе або приємне з сусідньої кімнати, то ви повинні дійсно почути те, що вам може бути чутно з сусідньої кімнати (хоч би там було і зовсім тихо—і тишу можна чути), і до цього, що чується, поставитись, як до приємного, смішного тощо.

 

Переходячи через "тонку кригу", ви саме до даного місця підлоги повинні поставитись, як до небезпечного місця, а до місця, де закінчується "крига", як до безпечного берега.

 

Інакше вийде невмотивовано, невиправдано. Адже реакція ваша (сміх, рух або сльози) від того саме і відбулась, що ви побачили або почули щось, тому ми вимагаємо: дивіться, слухайте дійсний об’єкт і до нього (органічно побаченого) змініть ставлення, як умовлено у вправі.

 

Інакше виходить невідповідність — очі будуть дивитись мимо, крізь об’єкт, буде неправда — ви не побачите того, що вас повинно було насмішити або злякати. Якщо ви дивитесь вгору, слідкуючи за уявлюваним літаком, то ви обов’язково повинні бачити, скажемо, стелю або колосники сцени і на них відшукати очима дещо, якусь деталь, цікаву для вас, словом, побачити те, до чого ви ставитесь, як до літака, а не уявляти неіснуючий літак.

 

А ось попередньо виправдайте при допомозі своєї творчої фантазії, всього свого запаса знань, згадувань, своє ставлення до факту стрибка з, літака: де цей стрибок міг відбуватись, яка височінь, як довго падає людина, не розкриваючи парашута, взагалі, як все це відбувається і при. мусьте себе повірити в ці обставини, поводьтесь так, немов всі ці уявлювані події відбувались зараз на ваших очах.

 

Далі дайте вправу на ставлення до партнера.

 

Уявіть собі, що до вас на заняття повинен приїхати хто небудь з любимих вами письменників або артистів, виправдайте, як це могло трапитись. Наприклад, він зацікавився роботою вашого театру або гуртка і вирішив з вами познайомитись. Ось ви його чекаєте, умовний сигнал — він іде. Хто небудь з групи з найповнішою серйозністю і простотою нехай увійде з сусідньої кімнати і з кожним з вас за руку поздоровкається, до того, хто ввійшов, ви повинні поставитись так, як поставилися б до почесного гостя, якого чекаєте, всім вам відомого і шановного чоловіка. На цьому вправу закінчуйте, розмов ніяких бути не повинно. Чекаєте (мовчки по можливості), увійшов, поздоровкались, вправа закінчена. Але ось як поздоровкались. Чи вдалось вам серйозно поставитись до вашого товариша, що увійшов, як до знаменитого артиста або письменника, — в цьому суть питання.

 

Або поставтесь до одного з учасників, як до дуже цікавого, незвичайно одягнутого чоловіка. Він нехай сидить або гуляє на деякому віддаленні від решти (зберігаючи повну серйозність і спокій), а решта нехай його розглядає і розмовляє про нього між собою, якщо хоче.

 

Або — один з учасників представляється (демонструється) решті, як яка небудь порода мавп. Нехай сидить спокійно на стільці, а поруч інший учасник — "професор" — читає про нього лекцію тобто розповідає, скільки „мавпі" років, де спіймали, як живе, чим годується. Що і як буде говорити "професор", цілком байдуже — яке завгодно безглуздя, аби "професор", і "мавпа", і слухачі зберігали "серйоз"!, хоч з боку це може здатися і смішним.

 

У вправах на ставлення — ніяких довгих дій, вчинків робити не треба.

 

Є суб’єкт, що ставиться, і є об’єкт. Ставлення яке скромно, але правдиво проявляється в очах, в руках, що держать предмети, взагалі у всьому образі людини, протягом деякого часу повинно внутрішньо все більш зміцнюватись; і коли, виявлене у відповідній поведінці, воно стане цілком переконливим, схожим із ставленням життєвим (а значить виправданим, вмотивованим), тоді слід вважати вправу закінченою.

 

І. Рапопорт 1939 р.

 

 

Останні статті


  • Козацький куліш: історія та рецепт приготування в мультиварці

    Відлік історії козацького куліша розпочався понад 500 років тому. Це були буремні роки, коли селяни,міське населення, дрібна шляхта втікали від пригноблення панами-магнатами, старостами і поселялись на неосвоєних землях Подніпров'я та Побужжя. Умовою прийняття в козацьке братство було те, що чоловіки повинні бути неодруженими.
    Детальніше...
  • Під зеленими шатами

    Ні, рідко хто так умів полонити серця людей, як Леонід Павлович.   Одних він брав за душу своєю чарівною посмішкою, інших — словом теплим, променистим...   Дівчата з їдальні — ті, наприклад, нахвалитися ним не могли:
    Детальніше...
  • В гостях і дома

    Сонце низенько, вечір близенько... У конторі колгоспу «Широкі лани» сидять члени правління і чухають потилиці: у нагальній справі потрібен голова колгоспу, а його нема.   На полі нема, в селі теж не видно. Де ж він?
    Детальніше...

Найпопулярніше


  • Українська література кінця 19 початку 20 ст.

    Українську літературу від кінця 18 ст. називають новою. Порівняно з давньою це була література нової тематики, нового героя й нового мовного оформлення - твори, на відміну від давніх, написані українською літературною мовою.
    Детальніше...
  • Музика в житті людини

    Кожна людина звикає з самого народження чути музику. У кожного є улюблений стиль музики, музика, яка розслабляє і та, яка напружує. Всі ми вже давно помітили, що роль музики в нашому житті досить велика, музика може впливати на наш настрій, заспокоювати нас піднімати настрій і так же погіршувати його.
    Детальніше...
  • Архітектура України 19 початку 20 ст.

    Від середини 18 ст. в Україні з’являються споруди з елементами класицистичного стилю. Класицизм в архітектурі характеризується світлими барвами, строгими і стриманими) і чіткими архітектурними формами, відмовою від пишного оздоблення.
    Детальніше...