Полудень віку

Коли тобі двадцять — мрієш, з тридцять — шукаєш, сорок — пора діянь, півста — зрілість... Солісту Київського державного театру оперети Романові Яновичу Пружанському — п'ятдесят. За плечима — мрії, неспокій шукань, справа життя — театр.

Закінчивши студію Куйбишевського театру опери, балету і музичної комедії, Р. Пружанський виконував у театрі партії Ротбарда в «Лебединому озері» і Гірея в «Бахчисарайському фонтані» (адже він починає свій творчий шлях... солістом балету). Працював у Воронезькому, Хабаровському, Ростовському-на-Дону театрах музичної комедії. І от уже 16 років Роман Янович — соліст Київського театру оперети.

Сьогодні обдарований актор зайнятий майже в усіх виставах театру. Його природні дані — ставна фігура, характерна зовнішність і так звана «фрачність» — якнайкраще відповідають обраному жанру. Р. Пружанський легко й яскраво грає, скажімо, князя Воляпюка («Сільва»), князя Франческу («Граф Люксембург»), барона Зетту («Весела вдова»), кримського пашу Беглербея («Сто перша дружина султана»).

У класичній опереті «фрачність» героя визначає зорово-пластичну типовість відтворюваної доби, а, отже, сприяє повнокровному втіленню образу. Але необхідна і його життєва наповненість, яка має бути закладена в драматургії.

Князь Леопольд Воляпюк Пружан-ського, безумовно, гротескно-кумедний і при цьому десь зворушливий старий зі своєю іродовою пихою Однак, «нафталінно-бурлескний» стиль тексту не дає вповні розкритися артистові.

Навпаки, роль князя Франческу, вся побудована на зсрозій пластиці, дозволяє розцвітити її фейєрверком знахідок: і культура руху, і багатство інтонаційних обертонів, і, головне, правдива емоційність, при звичній для актора гостроті зовнішнього малюнка, роблять образ колоритним, переконливим у своїй чуттєвій виразності й звабливості, що й відповідає духові віденської оперети.

Селім Беглербей — робота зовсім іншого плану. Актор втілює зловісну постать не лише поневолювача, а й розтлителя за покликанням. Якщо на початку вистави головне значення має точність кожної пози і жесту (ось коли стала в пригоді школа танцівника!), то з другої дії сценічний персонаж набирає все більшої психологічної глибини. Цей підступний східний сатрап, який звик до рабського упадання, просто страждає, зустрівши людську гідність і твердість в особі Марії.

Акторові особливо близькі ролі яскравого соціального звучання, герої, які пристрасно шукають істину. Робота над образом декласованого пияка і стихійного філософа Дулітла в мюзиклі «Моя чарівна леді» стала для митця серйозним творчим здобутком. Ця роль тонко продумана митцем і в композиційній цілісності і в деталях. Р. Пружанський показує суть суспільної неконформності персонажу — невиправного і десь парадоксального протестанта проти фальшивої буржуазної моралі.

Що робить роль надзвичайно цікавою і по-справжньому сучасною — так це вміння Пружанського опрацьовувати другі й треті плани, ніколи не грати прямолінійно. Артист ніде не обігрує смішні ситуації, не прагне розсмішити. Це не його стиль. Його Дулітл знає: існування злидаря настільки драматичне, безвихідне, що кожний його крок уже поза площиною норми, і в респектабельних апартаментах Хіггінсів сприймається дивно. Ось де правдива причина комізму ролі в трактуванні артиста.

Ця робота показала, що громадянська переконаність митця, його творчий неспокій й акторське обдарування дозволяють йому виконувати складні ролі з філософським підтекстом. Саме до таких належить глибокий і своєрідний образ старого Дулітла, який у трактуванні Р. Пружанського близький до суті і стилю драматургії Б. Шоу.

Творити самовіддано, свіжо й яскраво у висококласних акторських ансамблях, бути завжди собою неза-доволеним, прагнути віднаходити в собі нові грані й нові можливості — чи не в цьому щастя й молодість Романа Яновича Пружанського.

Р. Корогодський 1976 р.