Перші визначні тріумфи

Одвідавши далі Полтаву та Ростов, реорганізу­валася після літньої перерви трупа. За антрепренера став М. П. Старицький, що приніс трупі не тільки широко відоме ім’я письменника та громадського діяча, але й гроші, що дали можливість краще об­ставляти п’єси.

З початком сезону опинилася трупа в Одесі. Велике місто, що майже з самого засну­вання свого знало театр, в якому довгі роки пе­ребувала постійна італійська опера, зустріло добре українську трупу...

Часописи містили просторі ре­цензії, що на різний кшталт вихваляли українських акторів. Трупа дивувала чудовим ансамблем, Кропивницький — старанними виставленнями і майстер­нім виконанням своїх ролів. А з акторів відзнача­лися міццю своєї гри Садовський і особливо Заньковецька, що в ролі Оксани ("Доки сонце зійде...“ мала надзвичайний успіх. Рецензент "Одесского Вестника" зазначав мистецьку витриманість її гри; якщо перша частина п’єси не давала Заньковєцькій можливости розгорнути свої сили, то в середині її вона вже цілком опанувала глядачів. Виступи її в цій п’єсі закінчувалися справжніми оваціями артистці).

 Характеризуючи її вдачу, зазначав рецензент у неї "священний огонь", що на його думку відрізняв її від звичайних акторок.

Нарешті подав він де­тальну характеристику її таланту.

"Не знаю, хто зазначив: "великість актора в його нервах". Дійсно, тільки той актор може справляти величезне враження на глядача, який, так би мовити, живе, а не тільки грає на підмостках, той актор, що так зростається з типом, якого він удає, що немов би втілюється в нього, страждає, мучиться, так само, як у житті страждала б, мучилася, раділа-б особа, що її драматург утворив. Таку здібність за­бувати своє особисте "я" відокремлюватися певною мірою від сцени, має п. Заньковецька...

Треба ба­чити цю артистку, щоб зрозуміти, як може проста селянка кохати, страждати, де-коли жартувати, а під впливом обставин і помститись зрадникові до самозабуття, аж до своєї загибели. На нашу думку най­більше щастить п. Заньковецькій з утворенням типів забитої, пригніченої жінки, як Олена в драмі "Павук", або Оксана в драмі "Доки сонце зійде..."

Ці перей­няті глибоким драматизмом моменти (божевілля, смерть) удає п. Заньковецька з особливою силою та нервовістю. В "Глитаї" ви бачите перед собою не артистку, а живу Олену, жінку, що надмірно страждала, що помалу переходить от шаленого горя до сумних, п’яних веселощів. У драмі "Доки сонце зійде..." утворює п. Заньковецька шляхетно-горду особу Оксани з такою реальною правдою, що ви знов таки спостерігаєте на сцені живу лю­дину з знівеченою душею. Розуміння народного побуту, тонке опрацьовання ролів, високий трагізм — все це доводить, що п. Заньковецька є незамінна драматична іпgenue для української трупи.

Отже вогонь цей, відрізняв Марію Костянти­нівну від інших акторів того часу, і викликав иноді непорозуміння. Ми пам’ятаємо, що харківський рецензент докоряв акторку зайвою екзальтацією, а розумний та освічений редактор "Зарі" писав про її гру під час гастролів у Київі такі рядки: "у страшній та прикрій сцені божевілля вона, хоч і справляє відповідне враження — це доводить її та­лант — проте, взагалі вона перш над усе акторка, що впадає в раж, утрирує — а це вже велика хиба...

Крім того, вона якось дивно тримає себе на сцені і цілком не розуміє пластики та рухів..."

Проте, це був, очевидно, особистий погляд редактора; при­наймні інший рецензент тої же самої газети зазна­чав "бездоганість" гри Марії Костянтинівни. А далі й третій вже рецензент "Зарі" дивувався грі артистки з приводу її виступів в "Глитаї". На його думку, збудовано п’єсу дуже кепсько; зокрема зазначити це можна що до ролі Олени: "потрібно залізних нервІв, щоб усю масу ненатуральних, нічим незмотивованих страждань... передати так художньо, як це зробила п. Заньковецька".

Отже й треба саме в такому характері ролів Марії Костянтинівни вбачати причини цих, бодай і рідких, докорів зайвою екзальтацією. Міцно відчуваючи страждання своєї ге­роїні, удавала їх артистка цілковито з такою ж самою навантаженістю, що з нею подано їх у п’єсі. І було з цієї маніри її гри щось уповні оригінальне, що не нагадувало сценічне трактування в інших акторок того часу. Тому і вважали де-які рецензенти, які швидше за всякого глядача призвичаюються до певних шаблонів, що виходить така надзвичайна щирість по-за межі звичайного виконання; звідси і негативні оцінки, що давали вони самій грі артистки.

Звичайно, не могли ці перші роки театрального життя Марії Костянтинівни обійтись без деяких ху­дожніх помилок. Але, очевидно, траплялися вони нечасто: рідко зустрічаємо згадки за них. Проте, утворював міцний талант акторки такий яскравий образ, що не зверталося вже уваги на окремі дрібні помилки.

Завернувши з Київа на короткий час до Жито­мира, трупа Старицького осіла знову в Одесі, і ці півтора-місячні гастролі стали за перший дійсний її тріумф.

Вже два роки збиралася ця трупа. Осередком її ще з року 1881 були Кропивницький та Садовський; тоді ж приєдналася до них Жаркова, досить відома на Україні провінційна акторка. Року 1883 всту­пив у Полтаві до трупи Максимович, у Харкові — М. К. Барілотті-Садовська; у серпні в Одесі — Опанас Карпович Саксаганський; потроху зібралися й інші, менш помітні актори. Одно слово, на гру­день 1883 р. це вже була досить велика трупа, що мала й своїх двох драматургів — Кропивницького та Старицького (Карпенко-Карий написав тоді лише свого "Бурлаку", якого цензура на сцену не до­пустила), що дякуючи їхній праці поширювався і репертуар; окрім традиційних "Наталки-Полтавки", "Назара Стодолі" та Квітчиних комедій, а також деяких виробів Дмитренка, Велисовського, був і свій добір п’єс, що давав змогу вибирати з репертуару особливо вигідні для окремих акторських індивідуальностей п’єси.

З вступом до трупи М. П. Ста­рицького з’явилась можливість більше й за художній бік вистав дбати. А великий режисерський досвід Кропивницького та бездоганне знання їм україн­ського побуту сприяли тому чудовому ансамблеві, яким особливо захоплювалися рецен­зенти. Отже, розпочинаючи в грудні 1883 року свої вистави в Одесі, репрезентувала ця трупа україн­ський театр дуже гарно — явище для більшості гля­дачів цілком нове та несподіване.

Знайшли одеські вистави цього сезону й дуже вважливого рецензента в особі "Земляка", що майже по кожній виставі вміщав в "Одесском Вестнике" докладні статті, розглядаючи в них де­тально як п’єси, так і гру окремих акторів. Отже й маємо ми з них яскраве уявлення, як грали кори­феї нашої сцени за тих далеких вже від нас часів.

Марія Костянтинівна була хвора під час початку гастролей. В її ролях виступала здебільшого М. К. Барілотті-Садовська, талановита, обдарована гарним голосом акторка; комічні ролі виконувала менш відома акторка Гай, прегарна танцюристка до того-ж. Успіх трупи позначився відразу, і майже кожна вистава скликала повнісінький театр. Що-до ролей Заньковецької, то рецензент "Одесского Вестника" зазначав, що М. К. Садовська звертає більш уваги на комічний бік ролі; проте, все було гаразд і жодних докорів не було.

Але не було й іншого. Не зазначали рецензії міцного враеіння, що глибоко зворушувало-б гля­дачів, об’єднувало-б спільним почуттям геть увесь театр... Це сталося тільки з приїздом Марії Ко­стянтинівни. Частина ролів її на довгі часи лиши­лася за Садовською ("Наталка-Полтавка", то-що); Олену, Оксану, Цвіркуньку, Пріську знову почала грати Заньковецька. Отже й зустрічаємо ми в рецен­зіях описи надзвичайно міцного вражіння від її гри — сльози і істерики не тільки серед жіноцтва, плакали й чоловіки; до таких ефектів доходила публіка під впливом гри Марії Костянтинівни. Не кажемо вже про численні визови та овації. "Так приймали у нас тільки Федотову" — писав "Одес. Листок"; инша-ж газета, обурюючись з надмірного захоплення Сарою Бернар, зазначала, що вмирає вона не гірше за французьку акторку — досить великі похвали акторці, що всього лише три роки була на сцені.

Не можна казати, щоб ці просторі рецензії да­вали особливо багаті матеріяли для зрозуміння деталіей гри Заньковецької. Ми бачимо докладні й дуже цікаві описи перших її виступів у всіх її ролях; а надалі обмежується рецензент тільки коро­тенькими хвалами окремим її виступам. Вона, на його думку, першорядна зірка; вважаючи її гру за класичну, радить він навіть іншим акторкам цієї трупи вчи­тися з неї. І тільки наприкінці гастролей, роблячи підсумки перебуванню в Одесі української трупи вмістив рецензент спеціальну характеристику Марії Костянтинівни.

"Пані Заньковецька є першорядною зіркою, першою українською акторкою без жад­них хиб. Говорити за неї детально, перелічувати всі її гарні акторські прикмети і зайво, і нелегко. Зазначимо проте найголовніше. Чудовий талант її надзвичайно різноманітний: у драмі викликає вона що-вечера істеричний лемент глядачів, у комедії примушує вона реготатися без краю, в оперетці не має вона собі подібних — різнобарвність жіночої акторської вдачі, що такої й не було ще на вкраїн­ському кону.

 Найвластивішою рисою цього таланту є повний правди, простоти й натуральности реалізм. Цей реалізм відзначається в кожному слові і рухові акторки. Володіючи саме таким талантом, може акторка з її найчутливішою нервовою систе­мою довести свою гру аж до самозабуття; наслід­ком цього є таке ж самозабуття публіки, перед враженими й здивованими очима якої вже не пані Заньковецька, що наслідує чи то сумній, чи то веселій дійсності, а сама дійсність, що її вигляд легко може викликати, як сміх, так і сльози. Від її гри ро­биться глядачеві і моторошно, і лячно; бачачи смерть, горе, нещастя, він плаче (дослівно) тими-ж слізьми, які ллються з очей акторки, а її сльози — це сльози героїні, звичайної пасербиці життя... Охоплюють глядача і непідроблені веселощі; бачачи тут явища життєві, що заслуговують на сміх, він і сміється тоді щиро, весело тим сміхом, що далеко від нього стоїть усенький натяк на підроблення, сміхом, що ним сміялася й артистка, а її сміх знов таки — є сміх героїні, здебільшого — пестухи життя. ...Запровадити такий правдивий реалізм до гри з співами це вже занадто важко, але і в цій царині панує п. Заньковецька."

Варто зазначити, що був на той час репертуар Марії Костянтинівни ще досить обмежений: "Глитай", "Доки сонце зійде" — з обсягу драматичних ролей; "Чорноморці", "Кум-Мірошник" — з комічних; отакі п'єси, що виставлялися частіше за інших і давали акторці найбільшого успіху; коли-ж додати до цього "Назара Стодолю", — то й матимемо ми основний ре­пертуар Марії Костянтинівни. Справді, доводилося їй иноді виступати в більш-менш випадкових ролях — наприклад, Проня —"За двома зайцями"; але більшість веселих, жвавих ролей, що раніш грала Заньковецька, дісталася тепер М. К. Барілотті-Садовській.

Трупа скінчила сезон в Одесі з великими як матеріяльними, так і художніми здобутками. Урочисто пройшла остання вистава; Кропивницького, Садов­ського та особливо Заньковецьку вшанувала публіка оплесками та подарунками. Марію Костянтинівну публіка зокрема дякувала за те, що з’явила вона українську жінку "у всій її простоті з усім її безмежним горем та рідкими радощами, з хибами та помилками, з ви­сокою моральною чистотою". Овації та проводи трупи були такі, яких рецензент "Одесского Вестника" не пригадує для Одеси.

Перебування трупи в Одесі та її надзвичайний успіх безумовно мали велике значення для її репу­тації. Велике місто, що мало тісні звязки з росій­ськими столицями, в якому театральне життя відби­вали аж три газети, щиро прийняло українських акторів; високо цінуючи їхні художні досягнення, тим самим підготувало воно їм добрий прийом в столицях. Але й після цього ще два роки мандру­вали українські актори на Півдні. Виставляти укра­їнські п’єси в генерал-губернаторстві Дрентельна (Київщина, Волинь та Поділля) було заборонено, тому й доводилось обмежуватись Одесою, Харко­вом, Полтавою та іншими, менш цікавими для те­атральних справ осередками. Марія Костянтинівна на короткий час їздила разом з М. К. Садовським до Кишиньова та до пам’ятних обом їм Бендерів; влітку вся трупа була в Воронежі, восени — у Хар­кові; на зимовий сезон знову в Одесі і т. д...

Кілька разів за ці часи реорганізовувалася трупа; одійшов М. П. Старицький, заснувавши окрему трупу; на ко­роткий час став на чолі товариства М. К. Садовський; нарешті по дорозі з Ростова до Миколаєва зустріла трупа Кропивницького, що саме тоді зби­рався до Петербургу; знову тоді з’єдналися ці, вже справжні, "корифеї" українського театру й ухвалили поїхати разом до північної столиці.

Ці два роки дали українським акторам і режисурі чималий досвід. Трупа звикла грати по великих мі­стах перед вибагливою публікою, і якраз за часів частих банкрутств багатьох провінційних підпри­ємств весь час користувалась матеріальним успіхом. Отже і з’явилося восени 1886 року до Петербургу товариство під керівництвом М. Л. Кропивницького. У склад його входили: Вірина, Заньковецька, Затиркевичка, Карпенко, Кропивницький, Максимович, Мар­кова, Мова Переверзева, Садовська-Барилотті, Садовський, Саксаганський. Не вистачало тільки Карого, що його "волею судеб" затримано в Новочер­каському.

П. Рулін 1929 р.