Перші визначні тріумфи |
Одвідавши далі Полтаву та Ростов, реорганізувалася після літньої перерви трупа. За антрепренера став М. П. Старицький, що приніс трупі не тільки широко відоме ім’я письменника та громадського діяча, але й гроші, що дали можливість краще обставляти п’єси.
З початком сезону опинилася трупа в Одесі. Велике місто, що майже з самого заснування свого знало театр, в якому довгі роки перебувала постійна італійська опера, зустріло добре українську трупу...
Часописи містили просторі рецензії, що на різний кшталт вихваляли українських акторів. Трупа дивувала чудовим ансамблем, Кропивницький — старанними виставленнями і майстернім виконанням своїх ролів. А з акторів відзначалися міццю своєї гри Садовський і особливо Заньковецька, що в ролі Оксани ("Доки сонце зійде...“ мала надзвичайний успіх. Рецензент "Одесского Вестника" зазначав мистецьку витриманість її гри; якщо перша частина п’єси не давала Заньковєцькій можливости розгорнути свої сили, то в середині її вона вже цілком опанувала глядачів. Виступи її в цій п’єсі закінчувалися справжніми оваціями артистці).
Характеризуючи її вдачу, зазначав рецензент у неї "священний огонь", що на його думку відрізняв її від звичайних акторок.
Нарешті подав він детальну характеристику її таланту.
"Не знаю, хто зазначив: "великість актора в його нервах". Дійсно, тільки той актор може справляти величезне враження на глядача, який, так би мовити, живе, а не тільки грає на підмостках, той актор, що так зростається з типом, якого він удає, що немов би втілюється в нього, страждає, мучиться, так само, як у житті страждала б, мучилася, раділа-б особа, що її драматург утворив. Таку здібність забувати своє особисте "я" відокремлюватися певною мірою від сцени, має п. Заньковецька...
Треба бачити цю артистку, щоб зрозуміти, як може проста селянка кохати, страждати, де-коли жартувати, а під впливом обставин і помститись зрадникові до самозабуття, аж до своєї загибели. На нашу думку найбільше щастить п. Заньковецькій з утворенням типів забитої, пригніченої жінки, як Олена в драмі "Павук", або Оксана в драмі "Доки сонце зійде..."
Ці перейняті глибоким драматизмом моменти (божевілля, смерть) удає п. Заньковецька з особливою силою та нервовістю. В "Глитаї" ви бачите перед собою не артистку, а живу Олену, жінку, що надмірно страждала, що помалу переходить от шаленого горя до сумних, п’яних веселощів. У драмі "Доки сонце зійде..." утворює п. Заньковецька шляхетно-горду особу Оксани з такою реальною правдою, що ви знов таки спостерігаєте на сцені живу людину з знівеченою душею. Розуміння народного побуту, тонке опрацьовання ролів, високий трагізм — все це доводить, що п. Заньковецька є незамінна драматична іпgenue для української трупи.
Отже вогонь цей, відрізняв Марію Костянтинівну від інших акторів того часу, і викликав иноді непорозуміння. Ми пам’ятаємо, що харківський рецензент докоряв акторку зайвою екзальтацією, а розумний та освічений редактор "Зарі" писав про її гру під час гастролів у Київі такі рядки: "у страшній та прикрій сцені божевілля вона, хоч і справляє відповідне враження — це доводить її талант — проте, взагалі вона перш над усе акторка, що впадає в раж, утрирує — а це вже велика хиба...
Крім того, вона якось дивно тримає себе на сцені і цілком не розуміє пластики та рухів..."
Проте, це був, очевидно, особистий погляд редактора; принаймні інший рецензент тої же самої газети зазначав "бездоганість" гри Марії Костянтинівни. А далі й третій вже рецензент "Зарі" дивувався грі артистки з приводу її виступів в "Глитаї". На його думку, збудовано п’єсу дуже кепсько; зокрема зазначити це можна що до ролі Олени: "потрібно залізних нервІв, щоб усю масу ненатуральних, нічим незмотивованих страждань... передати так художньо, як це зробила п. Заньковецька".
Отже й треба саме в такому характері ролів Марії Костянтинівни вбачати причини цих, бодай і рідких, докорів зайвою екзальтацією. Міцно відчуваючи страждання своєї героїні, удавала їх артистка цілковито з такою ж самою навантаженістю, що з нею подано їх у п’єсі. І було з цієї маніри її гри щось уповні оригінальне, що не нагадувало сценічне трактування в інших акторок того часу. Тому і вважали де-які рецензенти, які швидше за всякого глядача призвичаюються до певних шаблонів, що виходить така надзвичайна щирість по-за межі звичайного виконання; звідси і негативні оцінки, що давали вони самій грі артистки.
Звичайно, не могли ці перші роки театрального життя Марії Костянтинівни обійтись без деяких художніх помилок. Але, очевидно, траплялися вони нечасто: рідко зустрічаємо згадки за них. Проте, утворював міцний талант акторки такий яскравий образ, що не зверталося вже уваги на окремі дрібні помилки.
Завернувши з Київа на короткий час до Житомира, трупа Старицького осіла знову в Одесі, і ці півтора-місячні гастролі стали за перший дійсний її тріумф.
Вже два роки збиралася ця трупа. Осередком її ще з року 1881 були Кропивницький та Садовський; тоді ж приєдналася до них Жаркова, досить відома на Україні провінційна акторка. Року 1883 вступив у Полтаві до трупи Максимович, у Харкові — М. К. Барілотті-Садовська; у серпні в Одесі — Опанас Карпович Саксаганський; потроху зібралися й інші, менш помітні актори. Одно слово, на грудень 1883 р. це вже була досить велика трупа, що мала й своїх двох драматургів — Кропивницького та Старицького (Карпенко-Карий написав тоді лише свого "Бурлаку", якого цензура на сцену не допустила), що дякуючи їхній праці поширювався і репертуар; окрім традиційних "Наталки-Полтавки", "Назара Стодолі" та Квітчиних комедій, а також деяких виробів Дмитренка, Велисовського, був і свій добір п’єс, що давав змогу вибирати з репертуару особливо вигідні для окремих акторських індивідуальностей п’єси.
З вступом до трупи М. П. Старицького з’явилась можливість більше й за художній бік вистав дбати. А великий режисерський досвід Кропивницького та бездоганне знання їм українського побуту сприяли тому чудовому ансамблеві, яким особливо захоплювалися рецензенти. Отже, розпочинаючи в грудні 1883 року свої вистави в Одесі, репрезентувала ця трупа український театр дуже гарно — явище для більшості глядачів цілком нове та несподіване.
Знайшли одеські вистави цього сезону й дуже вважливого рецензента в особі "Земляка", що майже по кожній виставі вміщав в "Одесском Вестнике" докладні статті, розглядаючи в них детально як п’єси, так і гру окремих акторів. Отже й маємо ми з них яскраве уявлення, як грали корифеї нашої сцени за тих далеких вже від нас часів.
Марія Костянтинівна була хвора під час початку гастролей. В її ролях виступала здебільшого М. К. Барілотті-Садовська, талановита, обдарована гарним голосом акторка; комічні ролі виконувала менш відома акторка Гай, прегарна танцюристка до того-ж. Успіх трупи позначився відразу, і майже кожна вистава скликала повнісінький театр. Що-до ролей Заньковецької, то рецензент "Одесского Вестника" зазначав, що М. К. Садовська звертає більш уваги на комічний бік ролі; проте, все було гаразд і жодних докорів не було.
Але не було й іншого. Не зазначали рецензії міцного враеіння, що глибоко зворушувало-б глядачів, об’єднувало-б спільним почуттям геть увесь театр... Це сталося тільки з приїздом Марії Костянтинівни. Частина ролів її на довгі часи лишилася за Садовською ("Наталка-Полтавка", то-що); Олену, Оксану, Цвіркуньку, Пріську знову почала грати Заньковецька. Отже й зустрічаємо ми в рецензіях описи надзвичайно міцного вражіння від її гри — сльози і істерики не тільки серед жіноцтва, плакали й чоловіки; до таких ефектів доходила публіка під впливом гри Марії Костянтинівни. Не кажемо вже про численні визови та овації. "Так приймали у нас тільки Федотову" — писав "Одес. Листок"; инша-ж газета, обурюючись з надмірного захоплення Сарою Бернар, зазначала, що вмирає вона не гірше за французьку акторку — досить великі похвали акторці, що всього лише три роки була на сцені.
Не можна казати, щоб ці просторі рецензії давали особливо багаті матеріяли для зрозуміння деталіей гри Заньковецької. Ми бачимо докладні й дуже цікаві описи перших її виступів у всіх її ролях; а надалі обмежується рецензент тільки коротенькими хвалами окремим її виступам. Вона, на його думку, першорядна зірка; вважаючи її гру за класичну, радить він навіть іншим акторкам цієї трупи вчитися з неї. І тільки наприкінці гастролей, роблячи підсумки перебуванню в Одесі української трупи вмістив рецензент спеціальну характеристику Марії Костянтинівни.
"Пані Заньковецька є першорядною зіркою, першою українською акторкою без жадних хиб. Говорити за неї детально, перелічувати всі її гарні акторські прикмети і зайво, і нелегко. Зазначимо проте найголовніше. Чудовий талант її надзвичайно різноманітний: у драмі викликає вона що-вечера істеричний лемент глядачів, у комедії примушує вона реготатися без краю, в оперетці не має вона собі подібних — різнобарвність жіночої акторської вдачі, що такої й не було ще на вкраїнському кону.
Найвластивішою рисою цього таланту є повний правди, простоти й натуральности реалізм. Цей реалізм відзначається в кожному слові і рухові акторки. Володіючи саме таким талантом, може акторка з її найчутливішою нервовою системою довести свою гру аж до самозабуття; наслідком цього є таке ж самозабуття публіки, перед враженими й здивованими очима якої вже не пані Заньковецька, що наслідує чи то сумній, чи то веселій дійсності, а сама дійсність, що її вигляд легко може викликати, як сміх, так і сльози. Від її гри робиться глядачеві і моторошно, і лячно; бачачи смерть, горе, нещастя, він плаче (дослівно) тими-ж слізьми, які ллються з очей акторки, а її сльози — це сльози героїні, звичайної пасербиці життя... Охоплюють глядача і непідроблені веселощі; бачачи тут явища життєві, що заслуговують на сміх, він і сміється тоді щиро, весело тим сміхом, що далеко від нього стоїть усенький натяк на підроблення, сміхом, що ним сміялася й артистка, а її сміх знов таки — є сміх героїні, здебільшого — пестухи життя. ...Запровадити такий правдивий реалізм до гри з співами це вже занадто важко, але і в цій царині панує п. Заньковецька."
Варто зазначити, що був на той час репертуар Марії Костянтинівни ще досить обмежений: "Глитай", "Доки сонце зійде" — з обсягу драматичних ролей; "Чорноморці", "Кум-Мірошник" — з комічних; отакі п'єси, що виставлялися частіше за інших і давали акторці найбільшого успіху; коли-ж додати до цього "Назара Стодолю", — то й матимемо ми основний репертуар Марії Костянтинівни. Справді, доводилося їй иноді виступати в більш-менш випадкових ролях — наприклад, Проня —"За двома зайцями"; але більшість веселих, жвавих ролей, що раніш грала Заньковецька, дісталася тепер М. К. Барілотті-Садовській.
Трупа скінчила сезон в Одесі з великими як матеріяльними, так і художніми здобутками. Урочисто пройшла остання вистава; Кропивницького, Садовського та особливо Заньковецьку вшанувала публіка оплесками та подарунками. Марію Костянтинівну публіка зокрема дякувала за те, що з’явила вона українську жінку "у всій її простоті з усім її безмежним горем та рідкими радощами, з хибами та помилками, з високою моральною чистотою". Овації та проводи трупи були такі, яких рецензент "Одесского Вестника" не пригадує для Одеси.
Перебування трупи в Одесі та її надзвичайний успіх безумовно мали велике значення для її репутації. Велике місто, що мало тісні звязки з російськими столицями, в якому театральне життя відбивали аж три газети, щиро прийняло українських акторів; високо цінуючи їхні художні досягнення, тим самим підготувало воно їм добрий прийом в столицях. Але й після цього ще два роки мандрували українські актори на Півдні. Виставляти українські п’єси в генерал-губернаторстві Дрентельна (Київщина, Волинь та Поділля) було заборонено, тому й доводилось обмежуватись Одесою, Харковом, Полтавою та іншими, менш цікавими для театральних справ осередками. Марія Костянтинівна на короткий час їздила разом з М. К. Садовським до Кишиньова та до пам’ятних обом їм Бендерів; влітку вся трупа була в Воронежі, восени — у Харкові; на зимовий сезон знову в Одесі і т. д...
Кілька разів за ці часи реорганізовувалася трупа; одійшов М. П. Старицький, заснувавши окрему трупу; на короткий час став на чолі товариства М. К. Садовський; нарешті по дорозі з Ростова до Миколаєва зустріла трупа Кропивницького, що саме тоді збирався до Петербургу; знову тоді з’єдналися ці, вже справжні, "корифеї" українського театру й ухвалили поїхати разом до північної столиці.
Ці два роки дали українським акторам і режисурі чималий досвід. Трупа звикла грати по великих містах перед вибагливою публікою, і якраз за часів частих банкрутств багатьох провінційних підприємств весь час користувалась матеріальним успіхом. Отже і з’явилося восени 1886 року до Петербургу товариство під керівництвом М. Л. Кропивницького. У склад його входили: Вірина, Заньковецька, Затиркевичка, Карпенко, Кропивницький, Максимович, Маркова, Мова Переверзева, Садовська-Барилотті, Садовський, Саксаганський. Не вистачало тільки Карого, що його "волею судеб" затримано в Новочеркаському.
П. Рулін 1929 р.
|