Класика і критика |
|
В оцінках класичних вистав стали переважати такі вирази, як: «вірно зрозумів», «правильно розкрив», «показав справжнього Шекспіра» (Мольєра, Островського, Гольдоні і т. д.) або те ж саме з негативними приставками: невірно, неправильно, не зрозумів, не розкрив. Так створюється уявлення про те, що кожний класичний твір і кожен автор-класик мають якесь абсолютно точне сценічне рішення, яке зберігається в запечатаному конверті на руках у критики, реперткома і т. д., причому зміст цього рішення власникам конверта відомо і невідомо тільки театру і постановникам. Потім відбувається весела гра в відгадки. Театр вгадує, а критика перевіряє, вірно він вгадав чи ні, розкриваючи конверт після прем'єри. Такі речі, як талановитість, своєрідність і яскравість відповіді, відступають на задній план, відтираючись горезвісними «правильно» або «не так». Зазвичай «правильність» рішення підкріплюється переконаністю, що саме про таке трактування мріяв автор, а тому воно і є справжній ім'ярек. Однак, говорячи серйозно, в цій системі є одне дуже вразливе місце - класик, майже завжди великий, але вже померлий письменник, позбавлений можливості втрутитися в суперечку і виразно сформулювати, який творчий метод режисури йому ближче. І якщо за недавно померлого класика ще можна вирішувати, що б йому за життя сподобалося, то при достатній сумлінності в судженні дуже небезпечно брати на себе вирішення цього дуже гострого питання за Шекспіра або Кальдерона. У всякому разі, важко розраховувати, як, у випадку чудесного воскресіння, старий класик поставився б до всієї системи нашого театру, не різали б око Шекспіру наші актриси, які виконують узурповані ними у молодих акторів шекспірівського театру жіночі ролі, і як розцінив би Лопе де Вега електричне світло і всю нашу систему гри. Але думається, що, якби такий воскреслий класик встиг освоїтися з умовностями нашого театру, він, як людина талановита, волів би рішення в першу чергу талановите. М. Акімов |