Перші кроки одеського російського драматичного театру

Перші кроки одеського російського драматичного театру ім. Андрія Іванова.

Багато цікавих сторінок своїми кращими виставами вписав Одеський російський драматичний театр ім. Андрія Іванова в історію сценічного мистецтва України. Хоча шлях театру був не завжди рівним, однак він йшов по висхідній. Його митці наполегливо боролися за утвердження високого мистецтва соціалістичного реалізму, за те, щоб своєю творчістю допомогти нашій партії в формуванні світогляду радянських людей, їх ідейної, морально-етичної переконаності, розвитку їх духовної культури.

З Театром ім. А. Іванова пов’язана творчість багатьох видатних акторів, режисерів, художників, композиторів. У різні періоди тут працювали М. Юр’єва, М. Астангов, A. Харламов, Д. Зеркалова, С. Корнєв, С. Петров, М. Ляров, Б. Ільїн, О. Кречетов, С. Діагарін, М. Веселов, В. Дальський, А. Аркадьєв, Н. Соколов, М. Комісаров, В. Халатов, B. Дуклер, В. Макавейський, В. Освецімський, Я. Заславський, М. Волков, І. Баратова, Є. Агєєв, Л. Бугова, П. Михайлов і ряд інших відомих митців.

Одеський глядач бачив вистави О. Грипича, Я. Варшавського, К. Ведерникова, М. Крооля, В. Вільнера, Л. Треплєва, О. Соломарського, В. Бортка, В. Стрижова й інших талановитих режисерів.

Багато років завмузчастиною був композитор М. Г. Рахліс, завлітом театру — А. А. Грін, пізніше Г. Л. Кравченко.

На світанку Радянської влади А. В. Луначарський стверджував: «Немає ніякого сумніву, що кожна епоха повинна мати свій театр, і наша велика революційна епоха, перехідна до соціалізму, не може не створити свого театру, що відображає її пристрасті, помилки, злигодні, надії, перемоги».

Як ніколи раніше в країні забуяло театральне життя. Не становила в цьому відношенні винятку й Одеса. На початку 20-х років тут, крім приватних антреприз, зустрічаємо ряд театральних колективів, товариств, серед них Вільний театр, Малий театр, Санітарний театр, Театр міліції, Театр мініатюр та інші. Ці театри як швидко виникали, так і щезали. Найбільш життєздатним виявився «Червоний факел», який сьогодні є одним з провідних театрів Сибіру. Добру пам’ять по собі залишив театр Массодрам. Було на той час в місті чимало напівпрофесійних чи напіваматорських колективів, що виступали в різних клубах.

Першим державним театром в Одесі став Театр опери і балету, за ним Укрдерждрама (нині Український ордена «Знак Пошани» музично-драматичний театр ім. Жовтневої революції). На черзі дня постало питання створення російського державного театру...

Другого серпня 1926 року Президія окрвиконкому приймає ухвалу про необхідність створення державного російського драматичного театру. Тоді йшлося вже про приміщення й відповідні асигнування. Неодноразово буде слухатись питання про виконання цієї ухвали, про що інформувала своїх читачів газета «Вечерние известия». Не можна не зупинитися на процесі створення театру, бо й сьогодні знаходимо пояснення, далекі від дійсності.

З прийняттям ухвали про створення державного театру директором було призначено Т. І. Мазурина — людину енергійну, дбайливу, хазяйновиту. Гостро постало питання про художнього керівника: адже творчий колектив формувався в складних умовах, коли до його складу мали увійти актори різноманітних напрямів, шкіл, манери гри. Потрібно створювати колектив однодумців, що пройнявся б високою ідеєю народження сучасного театру за репертуаром, творчим методом, художньо-естетичними устремліннями, навіть і за побутом, що міг би стати прикладом нових стосунків між людьми мистецтва. Потрібна була така людина, яка змогла б охопити всю повноту художнього керівництва театром, такий режисер, в якого повірили б актори.

Окружком зупинився на кандидатурі О. Л. Грипича. Тоді він був одним з провідних режисерів Москви, очолював Театр Революції (нині Театр ім. В. Маяковського). Вистави «Воздушный пирог» (1925) та «Конец Криворыльска» (1926) за п’єсами Б. Ромашова мали виключно великий успіх у столичного глядача. Для режисерської палітри О. Л. Грипича було характерним тоді тяжіння до експресивної форми, до умовного спектаклю — з одного боку, з другого — до реалістично-психологічної манери, що дедалі утверджувалась, його спектаклі відзначалися глибиною, гострою виразністю мізансцен, майстерною побудовою. Як згадував Л. О. Розен, котрому довелося тоді вести переговори з режисером, він полонив того пропозицією надання картбланш в художньому керівництві театром. У Грипича на той час вже була виношена ідея створити сучасний театр за репертуаром, за методикою роботи, естетичними нормами, перенести досягнення столичного театру на сцену провінції, дати можливість вільного вияву режисерській і акторській ініціативі.

Досить енергійно, ми сказали б динамічно, формується творчий колектив новоствореного театру. Разом з Грипи-чем в Одесу приїздить досить велика група ним запрошених з Москви акторів: М. Астангов, І. Бодров, Н. Вигодська, О. Кречетов, А. Юдін, М. Холмогоров, Є. Адамайтіс; з Ленінграда — Є. Дауде, О. Жуков; з інших міст — Б. Ільїн, Н. Красавіна, М. Сибірцева, М. Юр’єва; увійшли в трупу актори, які приїхали з режисером Я. Варшавським з Харбіна — С. Діагарін, З. Пальмова, Т. Петрова, С. Петров. З одеських театрів (найбільше з Массодрами) в цей театр були прийняті І. Беркун, А. Думініка, С. Вольський, Є. Лондон, О. Платонов, М. Штучков, А. Цвєтухін. Серед акторів допоміжного складу зустрічаєм А. Аркадьєва, Б. Ди-канського, Б. Боріна, Т. Фесенко, В. Клопотова та інших.

Першим завлітом театру став драматург Я. Трігер, завідуючим музчастиною — М. Рахліс, завідуючим монтажними роботами — художник М. Данилов. За театром було закріплено приміщення по вулиці Карла Лібкнехта, 48.

До початку репетиційного періоду завершено було капітальний ремонт, реконструйовано сцену. З’явився на ній круг, що мало виключно важливе значення для малогабаритної сценічної площадки. В час ремонту місткість залу збільшено на сто місць, розширено фойє.

Перед приїздом в Одесу О. Грипич зустрічався з рядом письменників (Г. Венеціанов, В. Іванов, І. Бабель, Б. Лав-реньов, Л. Леонов, В. Катаєв) і, як відзначав у своєму листі, одержав від них ще ніде не поставлені п’єси, які відповідали його задумам. Скажемо, що деяким авторам судилось здобути путівку на сцену в цьому тільки-но створеному Театрі російської драми в Одесі.

Внутрішньополітична обстановка в країні була складною. Вороги молодої Радянської держави вели проти неї численні атаки на ідеологічному фронті, то явно, то замасковано нападаючи на політику нашої партії. Тим-то орієнтація театру в соціально строкатій Одесі на репертуар лише з п’єс радянських драматургів мала виключно важливе, принципове значення. Ще у 1923 році на XII з’їзді партії мовилося про особливу роль театру в ідейному житті суспільства, яке стало на шлях соціалістичного будівництва. На з’їзді ставилося питання про необхідність посилення роботи по створенню і добору відповідного революційного репертуару, використання при цьому в першу чергу героїчних моментів боротьби робітничого класу.

Сцена мала давати відповідь на запити того часу. Робітничий глядач за героями спектаклів хотів звіряти свої думки, почуття, хотів бачити на сцені живі образи сучасників, людей, що долають великі і малі перешкоди на своєму шляху до соціалістичного завтра.

Маючи чималий досвід роботи в театрі, О. Грипич розумів, що новому театру нелегко буде утвердитися в Одесі. Тому, роблячи основними в репертуарній політиці вистави, що розкривають героїку боротьби за перемогу Жовтня, трудівничий ентузіазм сучасників, художній керівник театру вважав за необхідне! звернутися й до творів, які хоч художньо і не були значущими, та своїм сюжетом могли привернути нові маси глядачів.

До середини вересня 1927 року зібралась уся трупа, і почалася напружена підготовча робота до відкриття театру. Не можна не відзначити цілеспрямованості, чіткості ритму роботи, а разом з тим і впевненості, що характеризує діяльність цього театру в перший рік його існування. Уже в перші дні були визначені строки випуску прем’єр, розподілено ролі майже на всі п’єси сезону. Одночасно трупа почала працювати над підготовкою трьох спектаклів: «Джума-Машид» Г. Венеціанова, «Бетховен» М. Жіжмара, «Закат» І. Бабеля. Почалась режисерська розробка й четвертого спектаклю — «Розтратники» В. Катаєва. Десятиріччя Великого Жовтня планувалося зустріти прем’єрою вистави «Бронепоїзд 14-69» Вс. Іванова. Автор надав виключне право одеському постановникові, про що сповіщала місцева преса. За вимогою театру ним було перероблено ряд сцен твору.

13 жовтня 1927 року Одеса стала свідком великого театрального свята — було відкрито Театр російської драми.

Невелике приміщення не могло вмістити великої кількості глядачів, які бажали зустрічі з новим театром. Заздалегідь квитки були розподілені на заводах, фабриках, вузах, провідних установах. На відкриття театру прийшли секретарі окружкому, міськкому, робітники, учені, студенти, артисти.

Хвилююче зазвучав гонг, повільно піднялась завіса. Перед настороженим глядачем постала у всій своїй розмаїтості барв — всіх кольорів веселки — екзотична картина далекої Індії. Йшов спектакль «Джума-Машид» за п’єсою Г. Венеціанова в постановці О. Грипича, при художньому оформленні М. Лсвіна. Музику написав М. Рахліс.

Одеський глядач побачив Індію зі всіма її соціальними, кастовими, релігійними суперечностями, Індію, яка піднімалася на визвольну війну. «Ми прагнули підняти «колоніальну» тему, показати початок визвольного руху Сходу»,— згадував пізніше постановник. У зв’язку із завданням розкрити соціальну драму індійського народу О. Грипич докладає всіх зусиль, щоб здолати й індійську екзотику, і мелодраматизм, на що штовхали окремі картини п’єси.

Хай не все було доведено до кінця, до високого художнього рівня, але театром була здобута велика перемога. В день спектаклю в місцевій газеті можна було прочитати, що в тому самому приміщенні, в якому сьогодні буде піднято завісу, ця сцена знала більше поразок, ніж перемог, від неї було більше розчарувань, ніж радостей. Через день та ж газета «Вечерние известия» в своїй рецензії на спектакль відзначала, що і двадцятирічному студентові, й сорокарічному робітникові, незважаючи на всі вади, цей спектакль багато скаже, бо він показує не листівкову Індію — країну чудес, а ту, що стікає кров’ю, країну темряви і сонця, країну насильств і героїзму, країну катів і мільйонів тих, хто піднімався на боротьбу з ними. Перший спектакль переконливо засвідчив, що в театрі є неабиякі творчі обдаровання.

На третій день після відкриття театру глядач побачив ще одну прем’єру. Це був спектакль за п’єсою Жіжмара «Бетховен» в постановці Я. А. Варшавського (оформлення Р. Распопова, музичний супровід М. Рахліса за творами Бетховена). Це п’єса про великого німецького композитора, сторіччя від дня смерті якого тоді відзначалося; про його натхненну творчість і гіркоту життя, про орлині злети генія і страшний відчай. На превеликий жаль, автор не зміг пройнятись величчю композитора і наділяв часом Бетховена рисами, які не були йому притаманними. До того ж драматург порушив одну з визначальних вимог до кожного твору — його ідейне спрямування не було співзвучним сучасникам. І все ж вдумливе ставлення режисера до драматургічного матеріалу, безпосереднє втручання в текстову тканину п’єси, посилення соціального звучання твору, висока виконавська майстерність М. Астангова, котрий грав заголовну роль, і талановите художнє оформлення вдихнули життя в цю досить слабку, в дечому суперечливу п’єсу і забезпечили на тривалий час успіх вистави.

Душею спектаклю був М. Астангов, виконавець ролі Бетховена. Пізніше О. Грипич відзначав, що роль Бетховена була йому органічно близькою і за складом мислення героя, і за його емоційною збудливістю. У ньому самому було щось бетховенське. Це не значить, що він грав самого себе. Ні! Астангов піднявся у своїй творчості до створення образу великого композитора... Астангову вдалось передати високість творчості Бетховена і трагізм його життя. Пристрасність, поривчаста манера, зміни настроїв, прояви волі і творчого піднесення були передані актором з великою експресією і натхненням. Рецензент спектаклю в дні прем’єри відзначав: «Ті вибухи захоплення, якими супроводжувалась завіса, показали, що в особі Астангова театр має актора, якого глядач може по-справжньому полюбити. З радістю будемо сподіватись, що це станеться». Мине небагато часу, і це сподівання рецензента справдиться: Астангов справді стане улюбленцем одеського глядача.

Великою подією в театральному житті Одеси (і не тільки Одеси) стала вистава «Бронепоїзд 14-69» Вс. Іванова, якою творчий колектив відзначив десятиріччя Великого Жовтня. До сценічного втілення твору Вс. Іванова О. Грипич особливо дбайливо готувався. Робота йшла паралельно з МХАТом, і прем’єри відбулися в один день — 8 листопада 1927 року.

Треба було мати чималий досвід режисерської роботи, політичну і художню зрілість, щоб цей виключно складний за своїм характером матеріал втілити на невеличкій сценічній площадці, причому нічим не жертвуючи, зокрема, з народних сцен. У творчому поєдинку з обмеженими можливостями О. Грипич вийшов переможцем.

Багато в чому постановникові допоміг художник В. Шєстаков, який дав у ряді картин виключно яскраве і виразне оформлення.

Хоча прем’єра спектаклю і не була бездоганною, та масовий глядач і театральна критика були одностайні в своїй високій оцінці нового спектаклю театру. «Спектакль в цілому за суворою продуманістю вистави, за майстерністю виконання і величезною силою враження становить велике досягнення театру», — писала газета «Известия».

 Цю високу оцінку спектаклю поділяв і місцевий журнал «Театр и кино».

Великою заслугою постановника було створення образу народної маси, уособленої у спектаклі повсталими. Тут він становить головного героя всіх подій. Особливо переконливими, художньо довершеними були сцени на дзвіниці, біля залізничного насипу, фінальна сцена. Кожен з учасників цих сцен жив подіями, по-своєму реагував на ті чи інші новини, являв собою частку всієї маси, виявляв у своїй поведінці її колективну психологію.

Однодумцем постановника був художник В. Шестаков. Він повністю відмовився від живописного оформлення, такого звичного в ті часи на Україні. Він зупинився на напів-умовному оформленні спектаклю, коли увага акцентується лише на окремих деталях, що відіграють визначальну роль у розкритті ідейно-художнього напряму спектаклю. І режисер, і художник були далекими від всякого побутовізму, інколи навіть всупереч авторським вказівкам.

Як відомо, слідом за героєм спектаклю — народною масою— винятково велике ідейно-художнє навантаження несуть на собі образи Пеклеванова, Вершиніна та Незеласова. Для їх втілення потрібні були виконавці далеко не пересічного обдаровання. Хоча письменник дав не так вже й багато матеріалу для всебічного прояву індивідуальності Пеклеванова, однак Б. Ільїн зумів створити переконливий образ більшовицького керівника. Преса відзначала, що, відмовившись від побутового трактування свого героя, виконавець створив вдалий малюнок ролі. Його Пеклеванов простий, витриманий, розумний. Відчувалась міць його духу, і без всякої остороги можна було повірити, що він зможе повести за собою селянську масу, вона йому довіриться.

Перед О. Кречетовим стояло не менш складне завдання створити образ народного ватажка, в якому органічно мали поєднатися мудрість, почуття справедливості, гострота зору з віковічною земною силою. Певною мірою цей герой близький до билинних богатирів. Як відзначав рецензент спектаклю, виконання ролі Вершиніна Кречетовим було «міцним». Виконавець чітко вписувався в загальні контури героя Вс. Іванова, хоч подекуди давався взнаки внутрішній холод, який виконавець прагнув підігріти «зовнішнім пафосом».

Найбільший успіх випав на виконавця ролі Незеласова (М. Астангов). Це він, білогвардійський капітан, веде проти червоних партизанів бронепоїзд, він не позбавлений зовнішньої привабливості. В душі злоба на всіх і вся: на Радянську владу, на мужиків-партизанів і навіть на офіцерів із свого оточення, котрі обійшли його в білогвардійській кар’єрі. Він цинічний у висловлюваннях, збуджує себе до героїчної пози, до несамовитості, а за цим — боягузтво, що підточує віру в самого себе, в кінцеву мету білого руху. Спалах жахливого боягузтва — сцена в бронепоїзді — становив кульмінацію всієї ролі, момент, який розвінчує натуру Незеласова до самого дна. Одеська критика високо оцінила роботу М. Астангова. «Міг вийти «трагедійний білогвардієць». Сама спустошеність душі і неприборканість запалу могли мимоволі викликати співчуття, — писав рецензент газети Уейтінг. — Цього не сталось, і тут не стільки винна п’єса, скільки Астангов, виконавець ролі... Зі скривленими рисами, з голосом то шаленим, то спадаючим безсило... постав перед нами капітан Незеласов, літературний розстрільник, авантюрист — маніяк засіпаний, жахливий і такий нікчемний. В перших двох картинах ще звучали трагічні мотиви, але далі, далі зіірвана з капітана маска і жах розкрили голу незеласовську душу. Він задихається від страху, кокаїну і безсоння. Незеласов і страшить, і відштовхує, відштовхує як нікчема». Критика також відзначала вдалий виступ у спектаклі І. Бодрова (прапорщик Обаб), М. Штучкова (ад’ютант революційного штабу), Т. Петрової (мати капітана), 3. Пальмової (селянка).

Своєрідним іспитом для театру була вистава п’єси І. Ба-беля «Закат». Від того, як прийме цей спектакль місцевий глядач, багато в чому могло залежати майбутнє театру. Адже мова йде про виставу п’єси популярного одеського автора, що став кумиром значної частини читачів, здобувши широку популярність своїми одеськими оповіданнями про Молдаванку і її мешканців. Багато людей ще добре пам’ятали тих, кого вивів у своїй п’єсі письменник. Це тим більше ставало відповідальним, бо чимало глядачів — корінних одеситів будуть порівнювати побачене на сцені з тими уявленнями, що запам’ятались від життєвих вражень. Відповідальність театру збільшувалась ще й тим, що до цієї п’єси І. Бабеля уже звернувся місцевий український театр, який на той час мав цікавий творчий колектив і маз уже свого одеського глядача. Це чи не вперше зустрічаємося з випадком в Одесі, коли два театри, що поряд працюють, звернулися до одного і того ж твору. Правда, ми знаємо ще більш разючий приклад, коли до п’єси Олександра Корнійчука «Фронт» в роки Великої Вітчизняної війни водночас звернулось сім театрів лише в Москві.

Спектакль у цілому мав ряд творчих здобутків. Ставлячи на своїй сцені «Закат», О. Грипич вважав, що в даному випадкові найбільш сприйнятним прийомом сценічного втілення твору був гіперболічний реалізм, сатиричне акцентування, контрастна побудова сцен, зміни ритмів, вирішення вузлових моментів через виразну деталь.

Постановник категорично відмовився від перенесення на сцену побуту одеської Молдаванки, хоча спокуса була велика. Художник М. П. Данилов на фоні чорного оксамиту подав тільки все необхідне для дії, найбільш яскраві й типові елементи були вихоплені з реального побуту, їх було скомпоновано в своєрідні натюрморти окремих картин. Неодноразове відвідування постановником і сценографом кварталів Молдаванки стало важливою підмогою в їх творчій праці, допомогло глибше пройнятись духом бабелівського твору.

Як відзначали преса, старі театрали, Мендель Крик у виконанні О. Кречетова був втіленням страшного егоїзму власника. І в парі з ним іцс більшою рабинею ставала його дружина (артистка М. Юр’єва). Беня Крик — Б. Ільїн був живим втіленням «героя мертвої хватки», страшної жорстокості, яка не раз прикривалась скрадливими інтонаціями мови. Кретинізм був домінантного рисою характеру образу Льовки Крика (І. Добров) і Двойри (Є. Адамайтіс), сповнені сумного гумору були Ар’є-Лейб (С. Петров) і Бен-Егар’ян (В. Штучков). В спектаклі були ще зайняті Є. Дауде, С. Діагарін, А. Думініка й інші. Молдаванка Бабеля була населена людьми різного віку, але так схожими складом своїх думок і бажань. Протистояв усій родині Криків і їх середовищу кучер Никифір. У виконанні М. Астангова він справляв виняткове враження. Це був могутній русич, що незмінно обстоював справедливість, «порядок» в житті. І зовнішній вигляд, і манера триматись велась актором у важких ритмах.

Прем’єра спектаклю була тепло зустрінута глядачем, позитивно оцінена театральною критикою. Через невеликий проміжок часу відбулась прем’єра і в Держдрамі (режисер 3. Вільнер). Нічого гріха таїти, почались порівняння. Обидва спектаклі охоче відвідував глядач як місцевий, так і приїжджий. Газети, порівнюючи вистави, відзначали: «Якщо в російській драмі в її недавній виставі п’єса Бабеля взята в самій серцевині, якщо там звільненою від побуту вона показана одеському глядачеві, — вистава Держдрами з протилежного боку підійшла до розв’язання завдання, що стояло перед театром». В коментарях до «Вибраного» І. Бабеля стверджувалось, що «бабелівським» з периферійних вистав «Заката» виявився спектакль Одеського театру російської драми».

Серед інших робіт театру початку його існування варто назвати паралельно поставлені «Повітряний пиріг» за п’єсою Б. Лавреньова (постановка І. Холмогорова) і «Розтратники» В. Катаєва (режисер Я. Варшавський). Перша, побутова, комедія являла собою повторення московського спектаклю в Театрі Революції. Я. А. Варшавським також було поставлено п’єсу В. Місса «Сестри Жерар» (переробка відомої мелодрами Денеррі «Дві сирітки»), О. Л. Грипичем — «Я — заядлий буржуа» М. Грігера і А. Гріна. Афішувався ще один спектакль за п’єсою Л. Леонова «Унтиловськ», однак прем’єра так і не відбулася.

Значною творчою роботою театру була вистава Б. Лав-реньова «Розлом», якою й завершився перший сезон. В ті роки ця п’єса була однією з кращих революційних драм, в якій було відтворено картину Петрограда напередодні Жовтня. Зображуючи гостру класову боротьбу на флоті, драматург розкриває, як розвалюється старий світ, як відбувається розлом в країні, всередині суспільства, його окремих групах, в родинах, в людській свідомості. Твір динамічний, композиційно стрункий, інтрига, хоч дещо загострена в пригодницький бік, чітка і розвивається в логічній послідовності. Як відзначав рецензент «Вечерних известий», «Варшавський (постановник. — П. М.) вірно і вдумливо виявив основну думку п’єси і рівномірно підкреслив і громадську, і родинну тканину «Розлому». При цьому Варшавський не вдавався ні до романтичного згущення барв у трактуванні позитивних образів, ні до карикатури в звалюванні негативних постатей. На всій виставі позначилась велика праця». Додамо, що на відміну від ряду вистав цієї п’єси, в тому числі й в Театрі ім. Вахтангова, постановник не виключив любовний момент у творі, вважаючи, що він посилює і підкреслює соціальні відносини головних персонажів.

Неабиякою творчою перемогою режисера було створення колективного образу матроської маси. їй було приділено виключно велику увагу. В зв’язку з цим постановник поряд з акторами епізодів для маси зайняв і провідних акторів — С. Петрова, С. Діагаріна й інших, які промовляли в загальній масі лише декілька реплік. Однак це сприяло тому, що матроські сцени, як одностайно відзначала критика, стали серцевиною вистави. Не лише за сюжетним розвитком подій, а по суті характеру самого спектаклю матроській масі належала вирішальна роль у всіх хвилюючих сценах.

Вдалому проведенню масових сцен допомогло художнє оформлення, виконане професором Г. Комаром. «Його конструктивно-реалістичні установки (крейсер і квартира Берсенєва) в повній злагодженості з постановочним планом Я. Варшавського поєднували вірність сучасним принципам оформлення з настановою на видовище».

Консультуючись з досвідченими матросами, ветеранами Чорноморського флоту, постановник знайшов різні ритми, окремі деталі, що з особливою переконливістю розкривали картини корабельного побуту, життя військових моряків: тут повільне, ритмічно врочисте лагодження крейсера в похід і протяжна команда: «З я-ко-ря зні-мать-ся-а-а... Всі по-місця-ах!..» Треба відзначити, що командири флоту допомогли виконавцям набути військової виправки, необхідної зібраності, характерної для моряків військового судна.

У порівнянні з матроською масою далеко меншим був успіх окремих виконавців. У грі акторів, за свідченням критики, відчувалась більше виконавська майстерність, ніж безпосередність сприйняття. У спектаклі були зайняті М. Астангов (Годун), О. Кречетов (Берсенєв), Б. Ільїн (Фон Штубе), А. Юдін (боцман), Є. Адамайтіс (Таня), Н. Красавіна (Ксеня), М. Юр’єва (дружина Берсенєва) й інші.

Незважаючи на деякі прорахунки, спектакль «Розлом», за одностайним визначенням місцевої преси, був одним з найцікавіших у російському драматичному театрі. Вважалось, що він довго буде прикрашати репертуарну афішу цього театру.

Так пройшов сезон — перший сезон праці Одеського державного театру російської драми. Якщо 13 жовтня 1927 року, в день урочистого відкриття театру, газета «Вечерние известия» писала: «Сезон-загадка. Сезон-невідомість», то з часом на сторінках цієї ж газети можна було прочитати: «В цьому році Одеса одержує те, на що вже давно мала право розраховувати... театр сьогоднішнього дня».

Завдяки своєму ідеологічно витриманому і художньо значущому репертуару, хорошому акторському ансамблю, значним режисерським досягненням, дбайливому художньому оформленню спектаклів за надзвичайно короткий час, який вкладається в один сезон, вперше в Одесі був створений державний російський театр, що за своїми тогочасними і потенціальними можливостями був здатним вирішувати великі творчі завдання, театр, який навколо себе організував робітничий актив, радянську інтелігенцію, вузівську молодь.

П. Т. Маркушевський