Нездійснений задум М. Крушельницького

Одна з провідних тем творчості видатного українського режисера М. М. Крушельницького — історична доля народу. Більшу частину своєї праці в театрі режисер віддав відображенню образу народу-героя. Він створив монументальні спектаклі, присвячені різним етапам вітчизняної історії, — це «Ярослав Мудрий» І. Кочерги, «Богдан Хмельницький», «Правда» О. Корнійчука, «Навіки разом» Л. Дмитерка та інші.

 

Звертався він до історичної теми і тоді, коли працював на оперній сцені. Однією з кращих його постановок є опера К. Данькевича «Богдан Хмельницький». Залишилися свідчення про те, що М. Крушельницький працював над планом постановки опери М. Мусоргського «Хованщина». Його заповітною мрією було поставити історичну трагедію О. К. Толстого «Цар Федір Іоаннович». Вона мала бути здійсненою на сцені Київського театру імені Лесі Українки. Але хвороба М. Крушельницького, а потім смерть зірвали розпочату роботу над виставою.

 

Ця стаття виникла як наслідок зроблених автором ретельних записів під час репетицій «Царя Федора Іоанновича», є узагальненням бесіди режисера з усією постановочною групою вистави. Автор прагнув розповісти не тільки про задум режисера, але і зберегти стиль його мови.

 

Відчувалося, що майбутній спектакль мав стати подією в сценічному мистецтві, і запорукою цього було об’єднання в творчому процесі таких визначних майстрів радянської сцени, як Мар’ян Крушельницький і Михайло Романов. Читання режисерської експлікації привернуло увагу не тільки творчого складу театру ім. Лесі Українки, а й працівників допоміжних цехів та слухачів Республіканських режисерських курсів. Режисерський задум відзначався оригінальним прочитанням п’єси, був ясним і глибоким. Поставав образ спектаклю суворого й пристрасного.

 

14 січня 1957 року. Режисер читає план постановки. Він прагне вирішити спектакль як романтичну трагедію. Це те суттєве, що значно відрізняє задум М. Крушельницького від режисерського вирішення загальновідомої вистави Художнього театру 1898 року.

 

М. Крушельницький вважав за необхідне на перший план винести психологічну драму людини, в даному разі — Федора. Далі режисер звертав увагу на три сторони майбутнього спектаклю: сюжетно-побутову, психологічну та ідейно-образну.

 

На думку режисера, велику увагу слід звернути також на засоби сценічної виразності, про що, на жаль, в сучасному театрі часто забувають. М. Крушельницький повністю виходив з характеристик героїв, даних самим автором, причому використовував не тільки матеріали даної п’єси, а й усієї трилогії О. К. Толстого.

 

Боротьбу представників двох політичних партій — Бориса з одного боку і Шуйського з іншого — треба вирішувати гостро, уникаючи найменшого мелодраматизму, який може знизити значущість цієї боротьби. В боротьбу включені всі персонажі п’єси — звідси наскрізна дія Федора: «всіх примирити, все згладити».

 

Всі герої майбутнього спектаклю — люди, які мають перед собою ясну мету. Це люди великих пристрастей, сильні духом і тілом. Вони гаряче люблять і пристрасно ненавидять. «Ми маємо справу, — говорить режисер, — з представниками російського боярства, з фанатиками своїх ідей. Звідси — підвищена пристрасність усього спектаклю, в якому герої одержимі до екстазу... Це не розповідь про психологічні переживання, а розкриття їх в дії».

 

Усі дійові особи поділяються на кілька груп: Годунова, Шуйських, Ірини, духовенства. Федір — центральна фігура. Він — безвільний монарх — причина смути в країні, він — закономірне явище після грізного царя Іоанна. «Царювання жорстоке часто готує царювання слабке», — підкреслює режисер. Федір завершує розпад, початий Грозним, він — «розплата за його гріхи». При недостатній гостроті розуму і відсутності волі Федір по-справжньому людяний, у нього велике серце, в нього власна правда. Але боротися він неспроможний, і тому початком його трагедії в розумінні власного безсилля і приреченості є бажання всіх примирити. Він — жертва, і в цьому його біда. Федір — людина глибоко релігійна, совісна. На відміну від Іоанна Грозного, він людина проста і малописьменна. Останнє, на думку режисера, являло велику трудність для М. Ф. Романова — виконавця ролі Федора, в репертуарі якого досі переважали образи людей великого інтелекту. Спектакль же мислився як «яскравий національний, без натяків на модернізацію, без інтелігентського тлумачення образу Федора». «В цьому для вас і труднощі, і хороша, вигідна сторона, — говорив режисер виконавцеві ролі. — Мені хотілось би, щоб в образі Федора прозвучала народність».

 

Отже, Федір має бути піднесений як людина і викритий як монарх. У його образі показане філософське, політичне і моральне падіння династії Рюриковичів.

 

Що ж до образу Бориса Годунова (Ю. С. Лавров), то режисер припускав думку, що Борис не убивав царевича Дмитрія. Він міг знати про змову, але не брав участі в убивстві. Проте для спектаклю не питання не мало принципового значення. Важливо було показати Бориса як державного діяча, що видає свої дії за бажання народу. Трагедію ж Годунова треба вважати в тому, що він не знаходить народної підтримки.

 

Основний конфлікт спектаклю криється в сутичці Бориса з Іваном Шуйським (М. М. Білоусов) і його групою. Трактування цього образу викликало суперечки і вирішувалося навіть артистами Художнього театру по-різному. К. С. Станіславський грав його в романтичному плані, як російського лицаря, захисника Пскова; В. В. Лужський — боярином-мужиком. М. М. Крушельницький пропонує не ідеалізувати Шуйського: він знаходить невідповідність у тому, що суб’єктивно чесна людина відстоює реакційні позиції, в той час як голова політично передового у тій ситуації угруповання Годунов наділений моральними вадами. За задумом режисера, Іван Шуйський повинен бути людиною суперечливою, не без недоліків. Йому властивий емоційний запал — на противагу Борисові, у того акцентується холодний розум. У характері Шуйського доброта контрастує з хвалькуватістю і хворобливою гордістю. Для досягнення мети він ніколи не піде прямим шляхом.

 

Інші змовники із групи Шуйських, за визначенням режисера, також мають кожен «своє забарвлення, свій колір». Андрій Шуйський — представник найбільш правого угруповання, найбільш прямолінійний і безкомпромісний. Від виконавця ролі (О. Ануров) залежав увесь ритм вистави, оскільки він її і починає. Дмитрій та Іван Шуйські — більш помірковані, але їм властива гордовитість — те, що відзначає всіх Шуйських. Василій Шуйський — хитрий інтриган, брехун, охарактеризований істориком В. Ключевським як «цар змовників».

 

Далі режисер докладно аналізує образ цариці Ірини, роль якої мали виконувати А. Пекарська і Н. Кирилова. В ідейно-образному вирішенні спектаклю образ Ірини має велике значення. Режисер хотів бачити його через поетичну призму, щоб «за правдоподібністю буття не втратити одухотвореності, не втратити крил».

 

Ірина — ангел-хранитель Федора, жінка розумна, наділена красою духовною і зовнішньою. Вона — державний помічник Федора. В п’єсі для неї відведено незначне місце, але у виставі їй треба надати провідне. Ірина ніби приховує свій вплив на Федора і нарочито залишається в тіні. Ірина — це той притягальний центр, до якого душею лине Федір, звідси потреба показати її багатий духовний світ. Ірина, як бачив її Крушельницький, це — «нестеровська жінка», одночасно земна і духовна, з застиглою в очах елегійною печаллю. Актрисі треба врахувати один важливий момент — безплідність Ірини, її безнадійні мрії стати матір’ю, свідоме готування до монастиря. Тому цариця-інокиня найчастіше перебуває в молитовному стані. Для Федора Ірина більше друг, наставник, ніж дружина. Розуміючи його неспроможність як государя, вона дуже чутливо і обережно намагається пробудити в ньому волю. Ірина бачить недолугість чоловіка і змушена підтримувати Бориса не через родинні почуття, а виходячи із політичних міркувань. Образ Ірини можна вважати совістю всього спектаклю.

 

Приступаючи до аналізу інших образів, Крушельницький підкреслював: «Не треба втрачати культуру епізоду», маючи на увазі, що від втілення кожного епізодичного персонажа залежить культура всього спектаклю.

 

Лаконічна характеристика кожного образу визначає його роль у ході складної придворної боротьби.

 

Ось динамічна фігура князя Туреніна. У спектаклі він має посісти більш значне місце, ніж у п’єсі. Він має бути присутнім там, де його нема в п'єсі. Туренін — найвища точка одухотвореного зла, винуватець усіх нещасть Году-нова. Мета його життя — помста. Він живе заради неї, заради неї готовий на все. Говорить Туренін мало, він ніби стримує свою ненависть, внутрішньо увесь кипить. Він уявляється режисерові темним, висохлим, з палаючими від ненависті очима.

 

І, нарешті, група духовенства. Ніякої іронії, ніякої сатири, антирелігійної спрямованості не повинно звучати в спектаклі. Духовенство тут — велика політична сила на-самперед. Митрополит Діонісій — мудрий, освічений. Він людина вольова, наполеглива. Діонісій хороший оратор, що використовує своє вміння для захисту Шуйських; він більше політик, ніж духівник.

 

Такий самий Варлаам Крутицький.

 

Роль чудовського архімандрита в спектаклі поєднується з роллю духівника Федора. Це не руйнує композиції п'єси, а основою для такого злиття служить той факт, що Чудовський монастир, тісно пов’язаний з царствуючою династією, постійно постачав для двору своїх духівників. Архімандрит — людина, що повністю відмовилась від світських благ, — має виглядати у спектаклі страшною фігурою.

 

Повною протилежністю архімандриту повинен бути Іов, прихильник Годунова. Актор мусить створити образ кар’єриста від релігії, що знає, якими шляхами досягти кар’єри, в даному випадку — виявом улесливості перед Борисом. Крім того, Іов не гребує ніякими земними благами, ні в чому себе не стримуючи. На його боці Благовіщенський, кмітливий, спритний, що вчасно зникає, як тінь, тому що «скромність» подобається земним владикам. Світські інтереси зближують його з Іовом.

 

Деякі сцени в п’єсі, на думку режисера, не загострюють основної теми, а штовхають до вирішення вистави в побутовому плані. Тому мають бути скорочені сцени «Дім князя Івана Шуйського», «Дім Бориса Годунова», «Берег Яузи».

 

Після скорочення п’єси має лишитися чотири акти замість п’яти і вісім картин замість одинадцяти. Поділ було зроблено таким чином:

I дія. Дім князя Івана Шуйського. Умовна назва — «Змова». Палата в царському теремі. Царська палата. Умовна назва — «Примирення».

 

II дія. Сад князя Івана Шуйського. Передпокій царя Федора. Умовна назва — «Відставка Бориса».

 

III дія. Царський терем. Половина цариці. Умовна назва — «Святий». Передпокій в царському теремі. Умовна назва — «Борис та Ірина».

 

IV дія. Перед Архангельським собором.

 

Починається праця над окремими картинами, насамперед тими, в яких зосереджені вузлові моменти, що визначають весь хід подій.

 

II картина. Уточнюються стосунки між Іриною і Федором. М. Крушельницький підкреслює моральну чистоту Федора. М. Романов визначає своє (Федора) ставлення до Ірини як постійне шукання в ній опори. Він — велика дитина.

 

Починається дія... З’являється Федір — Романов. Головне, з чим він сюди прийшов, що його сьогодні хвилює, виражено словами: «Славно дзвонять у Андронія». Настрій у нього чудовий, милостивий. Актор прагне знайти цей стан Федора, який щойно побував у «раю». Полонений ще молитовним екстазом, цар пробує пригадати мелодію церковного передзвону. Від цього стану пізніше з’явиться бажання примирити Годунова з Шуйським — тоді щастя стане повнішим. А поки що — повний спокій. Його не хвилює навіть історія з конем, що став під ним дибки. Лише на мить приходить думка: «А чи не підтасовано все це?» Але тут же засоромився такої думки: сам винен.

 

 Це Федора трохи конфузить, і, щоб приховати схвильованість, він прагне бути сердитим. Шукає винуватого наївно, по-дитячому. Вирішує не давати коневі вівса. З ще більшою наївністю і довірливістю потім прощає коня.

 

З’являється Ірина.

 

«Аринушка, здрастуй», — звучить, як щоденна мила звичка. Під враженням пережитого в церкві Федір пробує наївно жартувати з Іриною, вона йому відповідає. Але Федір швидко схаменувся, розуміє, що жартує не до ладу. І справді, Ірина має підстави берегтися можливого розлучення. Ця думка повинна бути зафіксована артисткою. Сум Ірини, що приховується під удаваним спокоєм, не має пройти повз Федора. Він миттю переключається на іншу тему. Цікава в цьому уривку поведінка Клешніна і Годунова: перший радіє, другий — стривожений. Тон Годунова скидає Федора з небес. Починається наскрізна тема Федора — «всіх примирити, все згладити». Він бере це на себе. В думках уже з’явилася картина наступного примирення: «Так буде добре... примирю».

 

В стані блаженного настрою Федір остаточно пробує згладити враження від невдалого жарту з Іриною. Так у цій картині накреслюються основні ходи подій. Розкривається психологічний стан героїв.

 

III картина. «Примирення».

 

Урочисто парадна кімната. Не менш парадно, по-царському, виглядає сам Федір, що суперечить його внутрішньому станові. Він готується до примирення Годунова з Шуйським, готується з захопленням. Він у смішному шаленстві кричить на Клешніна, який пробує знеславити Шуйських, потім він страшенно наляканий поведінкою Бориса і Шуйського, які замість примирення перейшли до взаємних звинувачень. Задуманий захід Федора загрожує перетворитись у ще більший конфлікт, і тим радісніше для нього їх примирення. Радість його по-дитячому наївна і безпосередня. З захопленням він слухає і розповідь старого Курюкова про кулачні бої, майже забувши, для чого він зібрав людей. Слухає цар, і ясно стає, який далекий він від державних справ, як тяжіють вони над ним.

 

V картина. «Відставка Бориса».

 

Це найскладніша картина. Вимальовується вона так.

 

Тьмяний ранок, догоряють свічки. Морок... Дзвонять дзвони. В музичній інтродукції сумна тривога, передчуття тривожних подій. Холодно. Повертається з церкви Ірина, з нею Борис. Федір зустрічає її звичним: «Аринушка, здрастуй. Здрастуй, шурине», йому ніяково тому, що службу він проспав. Недобрий був сон, а він вірить у сни. Його розповідь про сон тривожна. Побачивши папери, принесені Годуновим, захвилювався ще більше і хоче відкараскатися від них з єдиною метою: скоріше б помолитися. А паперів так багато...

 

Це не лінощі, а погане самопочуття і нерозуміння справи взагалі. Поступово, заглибившись у папери, зацікавлюється ними. Ось цар Іверський просить підданства...

 

Цікаво, що це за цар, чи православний він? Це головне. Ось поляки пропонують корону... Це — ще одна неприємність. Захоплюється справами, починає займатися серйозно, забувши про хворобу. Але ось виникає питання про повернення із Углича царевича Дмитрія. Федір розгублений, йому ніяково від натяку Ірини на те, що це питання він повинен розглядати сам, без Бориса. З ким бути? З Іриною чи з Борисом? Вирішує: з Іриною. Це вирішує він — цар. І ось тут починається лінія першого конфлікту Федора з Борисом.

 

Боротьбу він починає несміливо, дуже тактовно. Підтекст його звертання до Бориса приблизно такий: «Ти пробач, шурине, але інакше не можу, я — людина рішуча».

 

У своєму «бунті» він іде далі, наказуючи наперекір Году-нову впустити Шуйського. «Ось я вам покажу, який я!»— іде підтекстом.

 

Але настирливості і волі не вистачає. Федір починає кидатися між Годуновим і Шуйським, пробує погасити напруження, створене ними. Не маючи своїх переконань, Фе-дір бере на себе непосильний тягар і доходить до шаленства: «Я цар чи не цар?»

 

Так само швидко, як спалахнув, Федір згасає. І знову розгубленість, переляк, викликані відбуттям Шуйського.

 

Наступна сцена з Годуновим, де Борис пропонує покарати Шуйського за зраду, відбувається зовні статично, з великим внутрішнім напруженням, як реакція на попереднє шаленство. Це — тривалий роздум і несподівана для Бориса, але дуже переконлива, відмова згодитись на покарання Шуйського. Довга пауза... і остаточне рішення: на це він не піде. А перед тим Федір довго вдивлявся в Годунова. Таким відвертим він його побачив уперше і зрозумів, яка сила криється в Годунові. І вирішив дати йому відставку. Це, мабуть, єдиний випадок, коли Федір був твердий у своєму рішенні. Але як тяжко буде йому потім, яка жахлива пауза визначить його внутрішню боротьбу. Йому тепер все ясно, але він остаточно спустошений. Сцена завершується тихою просьбою до Ірини не йти сьогодні до церкви.

 

VI картина. «Святий».

 

Знову Федір розглядає державні папери. Добре було з Годуновим, він усе робив, а тепер Федору важко. Хоче розібратися, але не може. Він переживає дуже складну ситуацію. Від Клешніна дізнається про хворобу Годунова і почуває себе винним. Він готовий примиритись з Борисом, але не хоче повірити в зраду Шуйського. Як бути? Від безсилля обурюється, як дитина: «Ох, оці мені доноси!» Можливо, в свідомості Федора вже зародилась думка про вину Шуйського, але він поспішає переконати себе в тому, що не вірить в його зраду. Коли Шуйський відмовляється сказати правду, він ще нічого не розуміє і намагається присоромити Клешніна. Федір приголомшений признанням Шуйського і панічно переляканий: «Не вір йому, Арина!» Але правда тепер йому відома, і він згодний добровільно віддати престол. Більше того, він обурений вимогою Клешніна підписати наказ про страту зрадника. Тепер його охопила нова тривога: як врятувати Шуйського. Він благає його піти: «Все на себе беру я, на себе!»

 

Шуйський вражений: «Ні, він святий!»

 

Захоплений своїм вчинком, Федір задоволений. Минула гроза, прийшло очищення, зійшла благодать...

 

Перелом у свідомості Федора відбувається після повідомлення Шаховського про рішення Шуйських розлучити його з Іриною. Розлучення з нею для нього трагедія більша, ніж позбавлення престолу. Врятувати Ірину він готовий ціною життя Шуйських. Ритм останньої сцени напружується до краю. У тихому Федорі заговорила кров його грізного батька Іоанна IV. В ньому розбудили гнів, який породив рішучість. Він — цар! Цар грізний, могутній, він буде карати! Він не піде зі сцени, як говорить авторська ремарка, а залишиться, піднявшись до трагічної висоти в своєму гніві і горі, той єдиний в житті раз, коли він був царем!

 

VII картина. «Борис-переможець».

 

Події наближаються до розв’язки. Для Бориса це програмна картина, в ній розкриваються його погляди, наміри, виявляється тонка дипломатія, вміння тримати себе в руках за будь-яких обставин. З цієї картини для Бориса настає новий етап у житті і планах. До цього моменту він тільки відверто висловлював сестрі свої погляди, тепер він прагне зробити її своєю спільницею. Він переконаний у перемозі.

 

Зустрічі Бориса з Іриною передує розмова з Василієм Шуйським про його вірність царю. Прекрасний політик, Борис удає, що не помічає брехні Василія. Це — свого роду вербування спільника з табору ворога. Василій же бреше нагло, знаючи, що він конче потрібний Борисові. Даруючи життя Василієві, Борис робить його своїм рабом, і саме його він пошле на слідство в наступній картині. Це була зустріч людей, які наскрізь бачать один одного І необхідні один одному. Домовились. Василій став спільником Годунова.

 

Тепер Борис чекає Ірину. Говорити з нею він буде рішуче. Із слуги царя він перетворюється у володаря, і у цій картині він виступає вже як майбутній цар. Правда, Федір ще буде опиратись, але його опір лишається пасивним. Зустріч Бориса з Іриною, яка прийшла прохати за Шуйського, являє собою напружений поєдинок двох політичних діячів, а не брата з сестрою, Обоє вони можуть керувати державою. Ірина постає в новій ролі — повновладної цариці.

 

Напруженість ритму наростає в міру переходу Ірини від скромного прохання до рішучої відмови бути спільницею кривавих справ у боротьбі з ІІІуйськими. Шляхи їхні розходяться. Але Борис встиг викласти свою програму-сповідь, в якій заговорив учень Грозного, натхненний і експресивний.

 

Режисер звертає увагу виконавців на романтичну побудову вірша О. К. Толстого і застерігає від захоплення риторичністю або іншими крайностями, що можуть приземлити вірш. Завдання — знайти засоби, що не порушили б поетичного строю п’єси.

 

На цьому була перервана робота над здійсненням спектаклю «Цар Федір Іоаннович» О. К. Толстого. Записом сьомої картини і доведеться закінчити нашу розповідь. Незавершений, але вже зримо відчутний задум великого майстра ще раз відкрив М. Крушельницького як дослідника і літописця історії, режисера глибокої філософської думки.

 

Р. Д. Сенникова

 

Останні статті


  • Козацький куліш: історія та рецепт приготування в мультиварці

        Відлік історії козацького куліша розпочався понад 500 років тому. Це були буремні роки, коли селяни,міське населення, дрібна шляхта втікали від пригноблення панами-магнатами, старостами і поселялись на неосвоєних землях Подніпров'я та Побужжя. Умовою прийняття в козацьке братство було те, що чоловіки повинні бути неодруженими.
    Детальніше...
  • Під зеленими шатами

    Ні, рідко хто так умів полонити серця людей, як Леонід Павлович.   Одних він брав за душу своєю чарівною посмішкою, інших — словом теплим, променистим...   Дівчата з їдальні — ті, наприклад, нахвалитися ним не могли:
    Детальніше...
  • В гостях і дома

    Сонце низенько, вечір близенько... У конторі колгоспу «Широкі лани» сидять члени правління і чухають потилиці: у нагальній справі потрібен голова колгоспу, а його нема.   На полі нема, в селі теж не видно. Де ж він?
    Детальніше...

Найпопулярніше


  • Українська література кінця 19 початку 20 ст.

    Українську літературу від кінця 18 ст. називають новою. Порівняно з давньою це була література нової тематики, нового героя й нового мовного оформлення - твори, на відміну від давніх, написані українською літературною мовою. Література кінця 18 -40-х років 19 ст. характеризується новим поглядом на народ як позитивного героя художнього твору, що зумовило й відповідну систему художніх засобів.
    Детальніше...
  • Музика в житті людини

    Кожна людина звикає з самого народження чути музику. У кожного є улюблений стиль музики, музика, яка розслабляє і та, яка напружує. Всі ми вже давно помітили, що роль музики в нашому житті досить велика, музика може впливати на наш настрій, заспокоювати нас піднімати настрій і так же погіршувати його.
    Детальніше...
  • Архітектура України 19 початку 20 ст.

    Від середини 18 ст. в Україні з’являються споруди з елементами класицистичного стилю. Класицизм в архітектурі характеризується світлими барвами, строгими і стриманими) і чіткими архітектурними формами, відмовою від пишного оздоблення.
    Детальніше...