Причини успіху українського театру

Українське громадянство після заборони 1876 року клопоталося про полегшення адміністративних репресій проти українського слова й театру при всякій нагоді, і йому вдалося врешті де-чого добитися.

 

Під час ревізії в Київі сенатора Половцева р. 1880 українці знову зняли клопотання перед ним, і він висловився проти встановлених обмежень; його прихильний у цій справі висновок разом із відповідними меморандумами генерал-губернаторів Черткова й Дундукова-Корсакова утворили сприятливішу атмосферу що до українства, і це викликало низку клопотань із різних місць України про дозвіл театральних вистав.

 

З таким клопотанням звернулася до тодішнього міністра внутрішніх справ Лоріс-Мелікова з Кременчука й трупа Ашкаренка, де тоді був на службі М. Л. Кропивницький, і куди випадково приїхав М. К. Садовський. Дозвіл було *дано, і це одразу підбадьорило артистів та поправило матеріяльні справи трупи. З Кременчука трупа поїхала до Харкова, а звідти до Київа, де українські вистави одбували ся з Різдва до посту. Успіх їх та прихильність громадянства заохотили артистів провадити справу далі.

 

В-осени 1882 р. Кропивницький організував у Єлисаветі нову, вже чисто українську трупу, куди вступили де-які актори з російсько-українських труп, а також талановиті аматори, що перед тим вже спробували своєї сили на сцені. В склад цієї трупи увійшли: Кропивницький, Заньковецька, Вірина, Маркова, Жаркова, Садовський, Стоян і инш. Трупа почала давати українські вистави по головних містах України, користуючись усюди великим успіхом. До неї скоро вступили ще талановиті сили — А. Максимович і М. Садовська. З осени 1883 р. на чолі трупи став М. Старицький; у трупу його перейшли майже всі зазначені вище актори і вступили ще О. Саксаганський, Ів. Карпенко-Карий та Г. Затиркевич-Карпинська; режисуру взяв на себе Кропивницький.

 

 Старицький захопився можливістю здійснити свою головну мрію — утворити постійну добру чисто-українську трупу, — і вклав у справу, крім великих коштів, багато енергії й праці. Щоб не залежати від випадкових обставин у кожному новому місті, він організував власний великий хор і оркестр, а також обставив добре зовнішній бік вистав, зробивши нові власні декорації й гардероб. Все це і, головним чином, талановиті сили забезпечили трупі успіх. Старицький розпочав працю в Одесі, де за-арендував театр на зимовий сезон і мав на думці потім об’їздити головні міста України, але в адміністрації знов виник давній страх перед українським театром, і генерал-губернатор Дрентельн заборонив українській трупі давати вистави в межах свого генерал-губернаторства, що охоплювало тоді саме серце України — Волинь, Поділля, Київщину, Полтавщину і Чернігівщину.

 

Це несподівано обмежило обсяг впливу трупи й разом з тим тяжко одбилося на її матеріяльному стані, бо при-мусіло держатися по-за головними містами України, де публіка була далеко більш зрусифікована й не відчувала великої потреби в українському театрі, хоч і ставилася до нього прихильно. Матеріяльні труднощі скоро привели до конфлікту з антрепренером через платню, і наслідком цього був вихід з трупи в 1885 р. більшости талановитих артистів. Старицький зостався з молодими силами і провадив працю далі, хоч і недовго; на початку дев’яностих років він залишив зовсім антрепризу, передавши справу Грицаю, й служив театру потім вже як драматичний письменник.

 

Актори, що покинули Старицького, об’єдналися знову в одну трупу під орудою Кро-пивницького. Там були, крім Кропивницького,— Заньковецька, Затиркевич-Карпинська, Садовський, Саксаганський, Максимович — усе першорядні актори, що саме були в розцвіті своїх сил. Трупа хутко обробила репертуар і в зимовому сезоні 1886—1887 р. поїхала до Петербургу. Вистави там цього сезону були кульмінаційним пунктом її слави, а разом з тим і слави українського театру взагалі; столічна преса й знавці театру співали дитирамби українським акторам, їх запрошували грати по різних салонах і навіть перед царем, шукали їхнього знайомства. Також гаряче приймали трупу і на Україні.

 

Причини такого нечуваного успіху українського театру полягали, звичайно, в ньому самому, але почасти вони залежали і від обставин зовнішніх. На Україні, де після попередніх заборон знову залунала на сцені українська мова, українські вистави приймалися з великим ентузіязмом, як доказ перемоги над урядом, і служили приводом разом і для національних демонстрацій. Революційно настроєна молодь иноді навіть перебільшувала в своєму запалі свідомість українських акторів, коли під впливом їхньої гри вважала їх за апостолів національного відродження й революційного руху. Тільки цим можна пояснити ті незвичайні навіть для славнозвісних європеських акторів тріумфи, яких зазнали українські актори в Київі, коли публіка, повипрягавши коней, сама везла їх до отелю, як це було, наприклад, з Заньковецькою. Далі, специфічний репертуар майже виключно з п’єс, що малювали селянське життя, відповідав тому народницькому настрою, що захоплював найкращу частину не тільки української, а й російської інтелігенції на Україні.

 

Успіх трупи у Петербурзі почасти пояснюється Гтим, що там було чимало українців — урядовців та студенства, і їм український театр на чужині давав особливо сильні переживання. Для не-українців там він мав інтерес новини й деякої екзотичности, що він не згубив її по-за Україною почасти ще й тепер. Але все це було лише сприятливою атмосферою, ніби рупором, що прибільшував і без того дужий голос, 'і Головна-ж причина такого впливу на глядачів полягала в самій душі театру — в його художніх досягненнях і в першу чергу в українських акторах та їхній грі.

 

В 80-х рр. випадково вступило на сцену багато талановитих артистів, і вони скупчилися в одній трупі, а це вже само по собі могло-б забезпечити їй успіх.

 

Але до цього прилучився ще новий, реалістичний напрям їхньої гри, коли актори на сцені намагалися уявити якусь індивідуальну постать, а не взагалі людину, і в своїй грі передавали натонші психологічні переживання того чи иншого героя. Діяпазон цих переживань був чималий, хоч доводилося виявляти його здебільшого в зовнішній оболочці нечисленних селянських типів. Але наші актори знали добре селянське життя і вміли з його скористуватись для своєї творчости. „Мужик" тоді ще був не звичайним гостем на сцені і тому був мало відомим; українські актори показали його побут, вдачу і психологію, і показали яскраво, глибоко й переконуюче. їхні сценічні образи не скидалися на ідилічних „пейзан", або шаржових „дурноляпів" вони були такі життьові й правдиві, що кожний пізнавав у них характерні риси різних селянських типів, але бачив їх з нового, до того непомітного боку.

 

Реалізмові гри відповідала й зовнішня постановка. Тут блискуче виявив свій режисерський талан М. Л. Кропивницький. Його постановка масових сцен, завжди найтрудніших, які до того ще тоді були й взагалі новиною на сцені, викликала здивовання навіть досвідчених знавців театру, як, напр., Суворина, видавця „Нового Времени“, людини зовсім неприхильної до української справи. Суворин присвятив тоді українському театрові низку статтей, виданих потім окремою книжкою, і там, між иншим, висловлює своє задоволення з того, як гарно на вечерницях („Назар Стодоля") сконцентровані гуртові сцени, як мальовниче сидять дівчата біля кобзаря, як кожна з них, слухаючи, разом з тим по-своєму виявляє себе мімікою, поглядами, рухом. „Кропивницький”,— каже Суворин,— ,,не тільки незрівняний актор, але й такий же незрівняний режисер. Його руку видно в постановці всякої п’єси, в найдрібнішій деталі і загальній картині її“.

 

Прекрасно виконані декорації з українськими краєвидами, правдиве селянське життя й побут у бутафорії та реквізиті, оригінальні мізансцени, різні нові театральні ефекти, добрі співи й музика, все це на фоні тодішнього не дуже художнього не тільки провінціяльного, а навіть і столічного російського театру, вразило глядача й примусіло визнати височінь українського театру, навіть з його бідним, як порівняти, репертуаром, приборканим страшною цензурою. Те, чого бракувало в п’єсах, доповнювалося прекрасною грою кожного з акторів; в цей час в одній трупі з’єдналося багато першорядних сценічних талантів, що могли б стати окрасою не тільки молодої української, а й першої-ліпшої з європейських сцен.

 

Попри багатство зовнішніх сценічних засобів, як врода, добрий голос, гарна постать, виразне обличчя і т. инш., у кожного з них був темперамент і художнє вміння спостерігати життя, а це, при інтуїтивному розумінні психології людини й праці над кожною ролею, давало надзвичайний ефект. При спільному характері гри, цілком природному у акторів одного часу й однієї школи, кожен з них, проте, мав власне художнє обличчя, одмінне від инших. Кропивницький, Заньковецька, Затиркевич-Карпинська і три брати Тобілевичі — Карпенко-Карий, Садовський та Саксаганський своєю грою викликали часто ен-тузіязм не тільки серед української, а й серед російської публіки, що иноді зовсім не була знайома ні з українським життям, ні з українським народом, і тому виявляла своє велике задоволення й здивування лише під безпосереднім впливом гри акторів. Дійсно, всіх корифеїв нашої сцени щедро обдарувала природа всім, що потрібно для'актора. Небагатьома словами ми спробуємо накреслити основні риси хисту кожного з акторів у звязку з головними моментами їхнього життя.

 

Ол. Кисіль

 

 

Останні статті


  • Козацький куліш: історія та рецепт приготування в мультиварці

        Відлік історії козацького куліша розпочався понад 500 років тому. Це були буремні роки, коли селяни,міське населення, дрібна шляхта втікали від пригноблення панами-магнатами, старостами і поселялись на неосвоєних землях Подніпров'я та Побужжя. Умовою прийняття в козацьке братство було те, що чоловіки повинні бути неодруженими.
    Детальніше...
  • Під зеленими шатами

    Ні, рідко хто так умів полонити серця людей, як Леонід Павлович.   Одних він брав за душу своєю чарівною посмішкою, інших — словом теплим, променистим...   Дівчата з їдальні — ті, наприклад, нахвалитися ним не могли:
    Детальніше...
  • В гостях і дома

    Сонце низенько, вечір близенько... У конторі колгоспу «Широкі лани» сидять члени правління і чухають потилиці: у нагальній справі потрібен голова колгоспу, а його нема.   На полі нема, в селі теж не видно. Де ж він?
    Детальніше...

Найпопулярніше


  • Українська література кінця 19 початку 20 ст.

    Українську літературу від кінця 18 ст. називають новою. Порівняно з давньою це була література нової тематики, нового героя й нового мовного оформлення - твори, на відміну від давніх, написані українською літературною мовою. Література кінця 18 -40-х років 19 ст. характеризується новим поглядом на народ як позитивного героя художнього твору, що зумовило й відповідну систему художніх засобів.
    Детальніше...
  • Музика в житті людини

    Кожна людина звикає з самого народження чути музику. У кожного є улюблений стиль музики, музика, яка розслабляє і та, яка напружує. Всі ми вже давно помітили, що роль музики в нашому житті досить велика, музика може впливати на наш настрій, заспокоювати нас піднімати настрій і так же погіршувати його.
    Детальніше...
  • Архітектура України 19 початку 20 ст.

    Від середини 18 ст. в Україні з’являються споруди з елементами класицистичного стилю. Класицизм в архітектурі характеризується світлими барвами, строгими і стриманими) і чіткими архітектурними формами, відмовою від пишного оздоблення.
    Детальніше...