Душі прекрасні поривання |
Якщо мене спитають, що я люблю найбільше в театрі, я можу відповісти досить визначено — «Душі прекрасні поривання». Це стосується рівною мірою і акторів, і глядачів. Я виходжу на сцену чи йду дивитися своїх колег, щоб іще раз пережити ті відчуття, які пробуджують у нас велич духу, благородство, віру в людину і її життя. Байдужість чи штучність гри актора викликають у залі нудьгу, недовір’я, протест і, врешті-решт, неповагу до театру. Я часто думаю про те, які люди повинні сьогодні працювати в мистецтві, виправдовуючи своє високе призначення, викликаючи любов до нашої професії, потребу в ній. Нині ми часто говоримо про «глибинне я», про «ефект присутності». Це дуже вірно з точки зору методології. Дуже правильно. Без цього вже немає театру. Але часто ми забуваємо, про глибинне використання якого ж «я» йдеться. Вважаю, що в театрі повинні працювати люди чисті, розумні, сповнені віри, соціально активні. Люди, котрі розуміють і люблять час, в який вони живуть, здатні глибоко відчувати і розбиратися в явищах життя, люди по-справжньому гуманні. Використання на сцені дріб'язкового, злого, міщанського, замкненого «я» завдає непоправної шкоди театрові і глядачеві. Мені часом боляче бачити на сцені молодих акторів, котрі досконало володіють «свободою» поведінки, розв'язних і пустих, які вміють іронічно говорити про найсвятіші ідеали. Поет Олександр Блок якось назвав іронію хворобою духу. Так про яку ж духовність ми можемо говорити, випускаючи на сцену акторів, котрі не в змозі «перетворювати» звичайні явища і звичайних людей у твори мистецтва? А саме це складає чарівність театру. Ось чому я буваю безмежно вдячна режисерам і акторам, які вміють викликати в нас «душі прекрасні поривання». С. Мізері |