Стильові риси барокко

Наприкінці XVI століття поряд з існуванням Ренесансу в Італії народжуються риси нового стилю, стилю барокко, що португальською мовою означає раковину неправильної форми, а італійською — вибагливий, химерний. Ця назва, як і назви інших стилів, цілком умовна. Вона передає лише зовнішні риси цього стилю, які сповнені емоціонального пориву, вільного, часом фантастичного трактування форми, вигнутих ліній і пишного декору.

Найбільшого розквіту цей стиль досяг у творчості італійського архітектора і скульптора Д. Берніні (1598 — 1680). Проте окремі риси нового стилю можна помітити в творчості великих діячів культури Відродження, зокрема Мікеланджело. В основі нового стилю — відхід від канонізованих прийомів античності і Відродження, більша емоціональність, свобода композиційних прийомів, прагнення підкреслити не статичну довершеність форми, а її динамічність, рухомість. По-різному звучать елементи барокко у різних народів.

У деяких народів східної Європи час розвитку стилю барокко збігається із становленням національних рис архітектури, з використанням творчості народних майстрів (українська архітектура кінця XVII — початку XVIII ст.), із залишками готики (Бельгія, Німеччина). Своєрідна за своїм розвитком архітектура країн ісламу, арабського Сходу. Пишними квітами розквітає декоративний стиль в Іспанії, Португалії і в їхніх колоніях у південній Америці. Можна сказати, що барокко ні за часом, ні за своїми формами не був однаковим для різних народів. Водночас форми вільного від канонів динамічного стилю, яким був барокко, ширше, ніж інші, охоплюють розвиток матеріально-художньої культури кінця епохи феодалізму.

Стильові риси барокко відбилися у творах архітектури, у вигнутих формах меблів, у посуді, у мотивах орнаменту, відтворюючи певне світосприймання, сповнене суперечностей і внутрішньої боротьби.

Барокко — це складне явище культури. З одного боку в історії свого розвитку воно спирається на найбільш експресивні сили доби Відродження, з другого — стає підвалиною для стилю рококо і класицизму, які завершують епоху феодалізму в її останньому періоді великих абсолютистських монархій Франції, Австрії, Росії.

Велику роль в поширенні стилю барокко відіграла католицька церква, яка вбачала в ньому найбільш емоціональну, експресивну силу художнього впливу на маси.

 Ірраціоналізм барокко найбільш відповідав містичним ідеям церкви. Водночас неможливо не помітити, що відсутність класичних канонів, вільне вирішення обсягів та декору сприяли розвитку творчих можливостей народних майстрів, різьбярів, скульпторів, живописців і їхньої майстерності. Саме тому архітектура, меблі й одяг барокко дістають високої міри естетичної довершеності.

В архітектурі характерними рисами барокко є криволінійність планів будинків, застосування в композиції будівель динамічних, багато декорованих елементів, контраст світла й тіні. Скульптура барокко в синтезі з архітектурою втрачає своє самостійне значення і виступає елементом загального декоративного задуму. З дальшим розвитком барокко все більшого значення в ньому набуває декоративність форми.

У цей період поширюється будівництво міст, зводяться королівські та царські палаци. Будинки різних державних установ, казарми, хороми крупних землевласників і царських сатрапів, учбові заклади. На Україні, зокрема, будуються полкові канцелярії, палаци російських царедворців, великі монастирські комплекси.

Великого значення приділяють зеленим насадженням, створюються декоративні парки, бульвари вздовж вулиць. Реконструюються старі і створюються нові міста, наприклад, Петербург, у якому в стилі барокко побудовано величезний царський палац (нині Ермітаж) з його численною декоративною скульптурою і парадними сходами характерних бароккових форм, виконані талановитим архітектором Б. Растреллі.

За його ж проектом у Києві була споруджена чудова Андріївська церква (1747 — 1753), яка за своїм силуетом і досі є неповторною окрасою міста. Інтер’єр її прикрашений пишними різьбленими деталями, насичений динамікою декор куполів. Своєрідні форми має місцева українська архітектура, майстри якої спираються на народне дерев’яне зодчество та різьблення. Особливо великої культури досягають українські різьбярі і зодчі в створенні чудових іконостасів, які підносяться до рівня майстерності італійських майстрів доби Відродження. У формах споруд відбиваються мотиви української природи та орнаменту. На численних спорудах Києво-Печерської лаври, громадських спорудах Чернігова, соборах і церквах Києва, Новгорода-Сіверського, Мгара, Густині, Сорочинців, Полтави позначились риси цього динамічного, декоративного стилю.

В усіх цих спорудах викликає естетичну насолоду гармонія і висока пластичність форми, неповторна пластика і декоративність окремих деталей, створених народними майстрами, на зразок місцевих орнаментів, в яких суто архітектурні елементи переплітаються з рослинними мотивами. Особливо насичені декором вхідні портали, вікна та фронтони, що завершують будівлю. Однією з кращих пам’яток цього напрямку є брама Заборовського (1746 р., арх. Й. Шедель) у Софійському монастирі в Києві, дзвіниця на Дальніх печерах Києво-Печерської лаври (1754 — 1761 р., арх. С. Ковнір).

В інтер’єрах кам’яних будинків цього періоду застосовують кам’яні склепіння, розписи на стінах і стелях. Для опалення застосовували кахляні печі, облицьовані майолікою. Стіни прикрашали картинами і парсунами, зброєю та східними килимами. Царські палаци часів Петра І і Катерини II мали велику кількість приміщень і були розкішно оздоблені руками кріпосних майстрів. Паркет для підлоги виготовлявся з різних порід дерева. Стіни прикрашувались гобеленами та численними дзеркалами, стеля — ліпними рельєфами, центральна частина яких заповнювалась живописом.

Підкреслено великими, відповідно до розмірів приміщень, робились двері, які оздоблювались пишними порталами. Дерев’яні частини дверей вкривались різьбленням або розписами. Особливо модними були гобелени, шпалери (вузькі смужки тканин) та дзеркала. На вікнах та коло дверей вішали важкі оксамитні гардини. Вздовж стін ставили на невеликих постаментах античні скульптури та бюсти королів і вельмож. Збільшилась кількість різного роду світильників та канделябрів. У великих залах вішали люстри, на яких горіло багато свічок.

Меблі XVII — XVIII ст. в аристократичних будинках відповідають пишній декоративності архітектурних форм. Висота меблів для сидіння зменшилась, зменшився і розмір спинки. Для оббивки використовують оксамит насичених тонів з крупним рисунком. Дерев’яні частини інкрустовані й прикрашені різьбленням. Ніжки та підлокітники крісел і канап мали досить вигнуту форму. Столи були круглої або багатокутної форми, інкрустовані або вкриті мармуром. Ввійшли в моду різного роду шафи, бюро, комоди, які теж мали криволінійні обриси і ніжки. Вони оздоблювались рельєфами із золоченої бронзи.

Поширення модних меблів привело до розквіту меблярства, серед виробів якого дістали визнання меблі в стилі «Буль» — за прізвищем французького мебляра. В Росії та інших країнах меблі створювали кріпосні майстри за модними взірцями.

Великої різноманітності досягли форми посуду, який був переважно фаянсовий та скляний, вперше почали застосовувати глибокі тарілки і перші страви. Особливо славився руанський та дельфський фаянс із синіми розписами по білому полю. Китайський фарфор, завдяки його нерозгаданому секрету, становив велику рідкість і цінність.

У костюмі відповідно до класового розшарування суспільства в XVII — XVIII століттях помітно виділяються риси народного, буржуазного й аристократичного костюмів. Якщо перші два були більш простими і менше підкорялися інтернаціональній моді, втілюючи в собі окремі національні, народні елементи одягу, то аристократичні костюми швидко змінювали свої обриси завдяки примхам моди, яка часто походила від королів та їх фаворитів і відтворювала їхні смаки, що змінювалися відповідно до їхнього віку і характеру.

Буржуазний костюм в Європі в період барокко був дальшим розвитком французьких протестантських мод XVI ст. У ньому відбилися етичні погляди бюргерства: скромність, бережливість та бажання не виділятися зовні серед інших. Чоловіки носили широкі штани-кюлоти, які зав’язувалися під коліном на бант, товсті вовняні панчохи і великі черевики з квадратними носами, з великими пряжками. Крім черевиків, носили високі ботфорти. Поверх натільної сорочки з великим відкладним коміром, яка називалася шемиза, одягали каптан, облягаючий згори і розгорнутий донизу. Зверху одягали камзол без рукавів. У моді були широкополі капелюхи, оздоблені пір’ям, в Англії — капелюхи з високим верхом — на зразок циліндра.

Головним елементом жіночого одягу була відрізна роба — довга, майже до землі, рукави роби були до ліктя або трохи нижче, невеликий напівкруглий виріз навколо шиї.

Спідниця була сильно розкльошена, одягались широкі нижні спідниці. Модним було носити різного роду хвартухи. В холодну пору року жінки носили теплі підбиті та оторочені розпашні шубки на зразок венеціанських. Жінки вкривали голову різного роду пов’язками, хустками та очіпками. Зачіски були скромні, гладкі, на прямий проділ, з вузлом на потилиці.

Відвідавши в кінці XVII ст. Західну Європу, Петро І разом з іншими нововведеннями привіз до Росії нові моди одягу, які він застосував особисто і примусив прийняти консервативні кола російського боярства. Відомо, що незадовго до вступу на престол Петра І «стоглавий» церковний собор прийняв ухвалу про те, що гоління бороди ненависне богові, який створив людину «по образу своєму». Але під натиском царя панівні кола Росії почали систематично використовувати у побуті моди Західної Європи.

За основу нового російського костюма Петро І взяв більш стримані англійські й німецькі моди. Повернувшись з-за кордону, він віддав наказ, в якому, зокрема, говорилося, що всі російські піддані, крім ченців, попів і дяків, повинні голити бороду і носити німецьке плаття. З ослушників при в’їзді до московських вулиць брали пеню. Купцям було заборонено продавати, а кравцям шити російське убрання під страхом покарання канчуками.

Законодавцем аристократичних мод у XVII ст. була Франція і її «король-сонце» Людовік XIV, який проголосив відомий принцип: «держава — це я». Ці моди наслідувала уся Європа. Вони називались версальськими, тримались із середини XVII по перше десятиріччя XVIII сторіччя і мали в своєму розвитку три періоди, відповідно до зміни віку та смаків Людовіка XIV.

Коли Петро І перебував у країнах південної Європи, версальські моди переживали свій другий період розвитку, під час якого аристократичний костюм наближався до буржуазного. Він складався з чоловічої сорочки-шемі-зи, безрукавного камзола, який одягався поверх сорочки, і каптана по фігурі з великими кишенями з боків. Рукави каптана мали великі обшлаги на гудзиках, оздоблені мереживом. На шию одягався шарф на зразок галстука, на ноги — штани-кюлоти і черевики з панчохами, на голову — трикутний капелюх.

Усі ці елементи костюма були раціональними і більш зручними, ніж традиційний одяг середньовіччя, але більш пристойними, ніж флорентійські моди. Час показав, що протягом кількох наступних століть залишились елементи буржуазного костюма: сорочка, штани, жилет-камзол і каптан-піджак.

Повертаючись до версальських мод, слід пояснити причину появи в костюмі такої деталі, як парик. У Людовіка XIV замолоду була чудова шевелюра, але пізніше вона порідшала, і «король-сонце» став голити череп. Довелось робити штучну шевелюру-парик з пишними кучерями, але придворні Людовіка XIV зробили парик необхідним елементом аристократичного костюма.

На початку (перше десятиліття) XVIII століття у Франції настав третій період версальських мод. Старий немічний король не міг обійтись вже без муфти для рук, що висіла у нього на грудях, без теплого плаща та палки, на яку він спирався. Його слабі очі не могли нічого роздивитись без лорнета, який висів на стрічці. На голові він носив цілу споруду з локонів, які закривали верхню частину старечого тіла аж до пояса.

Щоб не бути потворнішим за інших, Людовік XIV зробив цей костюм обов’язковим для всіх своїх придворних.

Незважаючи на всю безглуздість версальських мод, особливо останнього, третього періоду, вони знайшли послідовників в аристократичних колах XVIII ст. в багатьох державах Європи.

Вісімнадцяте сторіччя ввійшло в історію буремними подіями буржуазних революцій, великих народних повстань, діяльністю енциклопедистів. Це було сторіччя, яке подарувало світу великого Ломоносова, Радіщева і геніального Людвіга ван Бетховена.

Внаслідок перемоги буржуазії воно принесло перемогу нового суспільного ладу, перемогу буржуазної власності над феодальною, освіти над марновірствами, промисловості над ремеслом, буржуазного права над середньовічними привілеями. Проте нерівномірний характер розвитку капіталізму в різних країнах, розвиток національних тенденцій, а також існування двох культур у кожній національній культурі призвели до того, що буржуазія як пануючий клас неспроможна була створити єдиний стиль матеріально-художньої культури ні на початку свого панування в XVIII ст., ні в період дальшого розвитку. Саме тому стилі матеріально-художньої культури, які виникли у XVIII столітті, більше відбивають смаки дворянської аристократії, ніж буржуазії Західної Європи.

Вісімнадцяте сторіччя на Україні та в Росії проходило в зовсім інших соціально-економічних умовах. Аграрно-поміщицька Росія жила ще в умовах феодальної формації і кріпосного права, саме тому стильові риси барокко існували в Росії і на Україні аж до 70-х років століття, поступово звільняючи місце для нового стилю, так званого класицизму, на шляхах якого видатні зодчі створюють шедеври вітчизняної архітектури кінця XVIII — початку XIX століття. Таким чином, хронологічні періоди стилю західноєвропейської архітектури і архітектури Росії та України не збігаються. В першій половині XVIII століття Франція переживає стиль Людовіка XV — рококо, а у Росії продовжує розвиватися стиль, близький до барокко.

В. Ясієвич

 

Останні статті


  • Козацький куліш: історія та рецепт приготування в мультиварці

        Відлік історії козацького куліша розпочався понад 500 років тому. Це були буремні роки, коли селяни,міське населення, дрібна шляхта втікали від пригноблення панами-магнатами, старостами і поселялись на неосвоєних землях Подніпров'я та Побужжя. Умовою прийняття в козацьке братство було те, що чоловіки повинні бути неодруженими.
    Детальніше...
  • Під зеленими шатами

    Ні, рідко хто так умів полонити серця людей, як Леонід Павлович.   Одних він брав за душу своєю чарівною посмішкою, інших — словом теплим, променистим...   Дівчата з їдальні — ті, наприклад, нахвалитися ним не могли:
    Детальніше...
  • В гостях і дома

    Сонце низенько, вечір близенько... У конторі колгоспу «Широкі лани» сидять члени правління і чухають потилиці: у нагальній справі потрібен голова колгоспу, а його нема.   На полі нема, в селі теж не видно. Де ж він?
    Детальніше...

Найпопулярніше


  • Українська література кінця 19 початку 20 ст.

    Українську літературу від кінця 18 ст. називають новою. Порівняно з давньою це була література нової тематики, нового героя й нового мовного оформлення - твори, на відміну від давніх, написані українською літературною мовою. Література кінця 18 -40-х років 19 ст. характеризується новим поглядом на народ як позитивного героя художнього твору, що зумовило й відповідну систему художніх засобів.
    Детальніше...
  • Музика в житті людини

    Кожна людина звикає з самого народження чути музику. У кожного є улюблений стиль музики, музика, яка розслабляє і та, яка напружує. Всі ми вже давно помітили, що роль музики в нашому житті досить велика, музика може впливати на наш настрій, заспокоювати нас піднімати настрій і так же погіршувати його.
    Детальніше...
  • Архітектура України 19 початку 20 ст.

    Від середини 18 ст. в Україні з’являються споруди з елементами класицистичного стилю. Класицизм в архітектурі характеризується світлими барвами, строгими і стриманими) і чіткими архітектурними формами, відмовою від пишного оздоблення.
    Детальніше...