Ганна Федосіївна Собачко

Півстоліття тому, ще до Вели­кого Жовтня, Ганна Федосіївна Собачко була вже відомим майст­ром народного живопису. Вона особ­ливо дорога нам тим, що одна з перших закладала підвалини укра­їнського радянського народного де­коративного мистецтва. Своєю творчістю періоду революції ху­дожниця доводила, що в україн­ському народному мистецтві почи­нається новий, вищий етап.

Народилася Ганна Федосіївна Со­бачко (Собачко-Шостак) 15 груд­ня 1883 року в селі Веселинівці (кол. Скопці) Барншівського райо­ну на Київщині. Батьки її були без­земельні селяни. Саме прізвище Со­бачко — спадщина від далеких ча­сів кріпосництва: колись у їх роду поміщик проміняв людину на со­баку.

Сім’я Ганни Федосіївни жила бід­но. Тільки дві зими ходила дівчинка до школи, а потім довелося найма­тися до багатіїв на польові роботи. Взимку вона разом з матір’ю ткала полотно.

У п’ятнадцять років Ганна почала розписувати паперові рушники, які поряд з тканими й вишиваними були поширені тоді на Переяславщині і якими селяни прикрашали свої жит­ла. Розмальовувала вона також ха­ти односельчан.

У 1910 році відома шанувальни­ця українського народного мисте­цтва А. В. Семиградова познайоми­ла з роботами Ганни Собачко ху­дожницю Є. І. Прибильську, яка з того часу уважно стежила за її ми­стецьким зростанням, сприяла йому.

А. В. Семиградова створила в Скопцях учбово-показову майстер­ню по виготовленню килимів, якою керувала Є. І. Прибильська. За ма­люнками Ганни Собачко тут були виготовлені панно і вишивки, що експонувалися на виставках у Пе­тербурзі, Києві (1913 р.), Парижі (1913 р.) й Берліні (1914 р.). Є. І. Прибильську особливо приваб­лювали ті твори Ганни, що їх худож­ниця виконувала не на замовлення, не як зразки для вишивок, а для себе. Проте ці живописні роботи Ганни Собачко довгий час не пока­зувалися на виставках. У ті роки народний живопис мало хто вва­жав за справжнє мистецтво, пи­тання естетики народного мисте­цтва не висвітлювались, бо підхід до нього був, по суті, чисто етно­графічним. Але в листопаді 1915 року за допомогою ряду передо­вих діячів російського мистецтва Є. Прибильській вдалося експону­вати живописні роботи, або, як то­ді називали, «селянські малюнки», Ганни Собачко в Москві на вистав­ці «Сучасне декоративне мисте­цтво». Там також були представле­ні й твори двох інших народних митців із села Вербівки на Черка­щині — Євмена Пшеченка і Воло­димира Довгошиї. Це був перший показ українського народного жи­вопису.

Твори Ганни Собачко, експонова­ні в Москві на виставці 1915 року, характерні для першого періоду творчості художниці, що охоплює 1910—1917 роки. Розписи цього ча­су монументальні за своєю компо­зиційною будовою, виконані в тра­диціях настінних українських деко­ративних розписів. Тло в них біле. Симетричні композиції будуються на контрастних співвідношеннях малих і великих кольорових плям, що заповнюють усю площину. За колірним вирішенням вони лако­нічні і разом з тим ясні, інтен­сивні.

Особливо цікавий один з малюн­ків під назвою «Настінний розпис». На білому тлі в центрі — синя ко­бальтова квітка, навколо якої скомпоновані інші квіти. Широкі прямі лінії головної стеблини і зігнуті гілки, що плавно розтікаються від центра і знову збігаються до цент­ра, створюють приємну для ока гру і ніби передають спокій лугів. Жов­тогарячі квіти внизу протистоять і водночас перегукуються з симет­рично розташованими синіми й фіо­летовими квітами вгорі. З велики­ми фіолетовими плямами чергу­ються, вступаючи з ними в колори­стичний зв’язок, прозорі рожеві, підсилені жовтогарячими. Рожеві сполучаються також з іншими ко­льорами і в залежності від них зда­ються то холодними, то теплими. У центрі композиції поряд з рожеви­ми квітами грає ніжно-зелена стеб­лина. Сині кобальтові барви весь час залишаються холодними, підси­люючи загальне кольорове напру­ження.

 Завдяки такій художній по­будові рослинний орнамент розпису набуває реальності, яскравості. Він відбиває красу української при­роди. Справді монументальне ча­рівне стебло з квітами сприймаєть­ся як споконвічне дерево життя. По­чуття душевної ясності й рівноваги сповнює цей твір.

У роботі «Настінний розпис», незважаючи на її, здавалося б, стро­гу симетрію, нема, однак, повто­рення у частинах композиції. Більш вільно будується композиція у тво­рі «Повійка». Головний компози­ційний вузол припадає тут на зе­лену квітку. Звідси симетрично роз­ходяться і повертаються знову стеблини рослин, при цьому весь час чергуються пляма квітки і тон­ка лінія стеблини. Створюється вра­ження, ніби головна квітка, розкри­ваючись, дає життя іншим. Квіти дуже різноманітні — то мають зір­часту форму, то нагадують вино­градне гроно, і жодна квітка не по­вторюється. Хоч рослини ці різні не тільки за трактуванням, а й за сво­їми розмірами, симетрію тут витри­мано. Це досягнуто тим, що еле­менти розпису' зліва і справа вза­ємно урівноважені. Такий прийом асиметричної рівноваги часто спо­стерігається у перший період твор­чості Ганни Собачко і розвивається потім аж до останнього часу. До­мінує тут зелений колір. Підтриму­ючи його, художниця вводить різні варіації жовтого і блакитного, у сполученні з якими зелений стає на­стільки відчутним, що створюється враження, ніби дивишся на залиті сонцем луки й поля, вкриті густою соковитою травою. У цьому розпи­сі передано почуття художниці до рідної землі, яка не тільки годує, а й радує своєю барвистістю, свої­ми самосійними квітами. Роздол­лям, степовим простором віє від твору.

Техніка акварелі й гуаші, в якій працює художниця, певною мірою визначає живописне багатство її творів. Комбінуючи матову густу гуаш і прозору чисту акварель, во­на збагачує фактурну поверхню сво­їх розписів. Інколи Ганна Собачко вводить ще у свою палітру брон­зу — золоту і срібну.

Кожна окрема робота художниці відрізняється від іншої колористич­ним вирішенням, за допомогою яко­го дається певний образ. Порівняє­мо з розписом «Повійка» розпис «Весняна пісня», в якому також є блакитні й рожеві кольори і пере­важає зелений. Але зелений зовсім інший, ніж у «Повійці», він найніж- ніших градацій і тиловий саме для ранньої весни. Зелений вступає у колористичний зв’язок з ніжно-ро­жевими й ультрамариновими. Тем­но-коричневі стеблини, що розхо­дяться від центра, ще більше під­силюють ніжність зеленого. Тут же звучать найніжніші блакитні, що випромінюють синь весняного неба. Художниця кладе в основу колір, найбільш характерний для задума­ного нею образу. Так, ніжні прозорі блакитні й рожеві кольори, перели­ваючись, підсилюють домінуючий зелений, чим досягається вражен­ня ранньої весни. Ця прозорість, багатство кольорів, що бачимо в розписі, є органічним виявом ці­лісного, життєствердного світоспри­ймання природи митцем, людини з народу. Тут роздуми художниці про майбутнє, про ті сподівання й на­дії, які трудовий народ завжди по­в’язував з приходом весни. Уже в перший період творчості художни­ці ми спостерігаємо у неї яскраву, життєрадісну палітру. Звідки ж цей оптимізм, ця яскравість кольо­рів? Де їх коріння?

Все це йде ще з сивої давнини, сягає в глибину віків слов’янської народної культури.

Українське народне мистецтво з його оптимізмом завжди було в сво­їй основі антирелігійним і атеїстич­ним, чужим християнській містиці й аскетизму. Звідси — його життє­ствердне начало. І хоч минули цілі століття, але народна творчість за­лишається так само невіддільною від життя її творців. Традиційність народного мистецтва не означає, однак, що воно архаїчне, незмінне. Як і професіональне мистецтво, во­но залежить від розвитку суспіль­ства. Тому при всій своїй традицій­ності народне мистецтво розвиваєть­ся, змінюється, збагачується разом з розвитком образного мислен­ня народу. Це відбувається в ос­новному під час великих поворотів у історії суспільства. І війни, і ре­волюції відбиваються на розвитку народного мистецтва. Вивчаючи й аналізуючи творчий шлях Ганни Собачко більш ніж за півстоліття, ми знову і знову знаходимо цьому підтвердження.

У 1916 році, в час першої світової війни, Ганна Собачко створює ком­позицію «Тривога». Тут уже можна побачити те нове кольорове й об­разне вирішення, що відрізняє її твори від робіт попередніх років. На темно-зеленому, а не білому, як раніше, тлі подані червоно-вогняні, підсилені чорним, смерчі, в цент­рі — дві білі плями з чорними зіницями. Червоно-вогняними смер­чами художниця ніби хотіла пере­дати весь жах, тривогу і трагедій­ність війни, що охопила світ.

Велика Жовтнева соціалістична революція відкрила перед народ­ними митцями необмежені можли­вості. Проста селянка з Переяслав­щини, українська народна худож­ниця Ганна Федосіївна Собачко сприйняла революцію, як свою рідну і кровну справу. У своїх роботах вона передає риси ново­го часу.

Саме 1917—1920 роки, роки ре­волюції і громадянської війни, зна­менують новий етап у творчості художниці. За кольоровим і компо­зиційним вирішенням розписи її цього періоду дуже різноманітні. Тло, як правило, вже не біле, а ко­льорове, воно допомагає розкрити зміст твору. Змінюється трактуван­ня квітів, які виступають як само­стійні величини. Іноді одна квітка заповнює увесь аркуш.

По-новому будується композиція. Вона компактна, цілеспрямована і вже не симетрична, як у поперед­ніх роботах.

Однією з характерних робіт художниці періоду революції є роз­пис «Червоний Травень». На зеле­ному тлі з інтенсивним смарагдо­вим полиском, що передає травне­ву зелень,— велика червона квітка, стеблина якої переходить у серп. Вона пов’язана з лініями серпа, лі­нії суцвіття ритмічні руху ліній по спіралі. Зелений фон вступає в ко­лористичну єдність з червоною квіт­кою, яка у свою чергу має градації від теплої кіноварі до червоного холодного краплаку. Зелене у спів­відношенні до червоного звучить як холодне, тому квітка спалахує яс­краво.

У композиції бачимо й інші ко­льори. Сині та блакитні квіти руха­ються ритмічно навколо серпа і він­чають його замкнутим колом. По відношенню до них зелене тло зву­чить уже як тепле. Завдяки вели­кій плямі червоної квітки і її ко­льоровій протилежності з зеленим фоном створюється враження гли­бини, простору.

Вкраплення чорної фарби на листях і білі зубці серпа посилюють кольорову мелодію. Червоний колір у розписі «Черво­ний Травень» є провідним і висту­пає як колір найвищої напруги, як символ революції.

«Український вінок» — така на­зва однієї з кращих робіт художни­ці. Мотивом її є традиційний вінок щастя, який сплітають дівчата в ук­раїнських селах за давніми народ­ними звичаями. Композиція вирі­шена лаконічно. Вінок вписаний ко­лом у квадратну форму аркуша. Квіти округлі, різні за величиною, листочки мають гострі краї. Пів- круглі лінії замкненого кола про­тистоять гострокінцевим прямим. Композиція розпису будується на двох великих вузлах теплих і хо­лодних кольорів.

Два полюси — теплий оранжевий, в якому виріше­но тло, і домінуючий холодний си­ній кобальтовий з градаціями від світлих, ясних до темних фіолето­вих, в яких подані квіти,— посилю­ють емоційне звучання твору. Гра­нично інтенсивні теплі й холодні кольори композиції сплітаються у казковий колористичний вінок.

Розпис Ганни Собачко «Україн­ський вінок» відбиває час, подих тих полум’яних літ, коли в боях і походах червоних полків народжу­валась нова держава — Радянська Україна, передає віру в світле май­бутнє рідного краю, радість, викли­кану в творчості художниці Жовт­невою революцією.

Виходячи у своїй творчості з на­родних традицій, Ганна Собачко стала однією з зачинательок укра­їнського радянського народного де­коративного живопису.

Разом з нею у ці роки виступають із своїми творами і відомі народні митці І. Гончар, В. Довгошия, Є. Пшеченко. Поряд з розписами Ганни Собачко їхні роботи експону­валися у Першотравневі дні 1919 ро­ку в Києві на виставці «Сучасна творчість українського села». Цю виставку організувала секція при­кладних мистецтв відділу мисте­цтва при колегії освіти та пропа­ганди Київської Ради робітничих депутатів. Активну участь в органі­зації її брали художники В. Мел- лер, Н. Генке-Меллер, Є. Прибиль- ська, Є. Спаська та письменник І. Еренбург. Сам факт відкриття виставки був ніби відгуком на ві­домий декрет ВЦВКу «Про засоби сприяння кустарній промисловості», опублікований 27 квітня 1919 року в газеті «Правда». Цей декрет, при­йнятий у важкі роки громадянської війни, відіграв велику роль у роз­витку народного мистецтва в нашій країні.

Виставка «Сучасна творчість ук­раїнського села» була першою ви­ставкою народного мистецтва на Україні в роки Радянської влади. І саме тут народне мистецтво діста­ло справжнє визнання і перестало бути безіменним.

Твори Ганни Собачко експонува­лися в окремому залі і були в цент­рі уваги громадськості. За її робо­тами були виконані також великі панно, що прикрашали святковий Київ.

Розписи Ганни Собачко свідчили, що народне мистецтво не е чимось сталим, раз назавжди даним, що воно розвивається, збагачується, наповнюється новим змістом, від­биває дух часу. Тому твори худож­ниці були такі популярні. Уже в перші роки Радянської влади їх по­казували на виставках у Москві (1923 р.), в Берліні, Дрездені та Мюнхені (1922 р., 1924—1925 рр.). У 1927 році роботи Ганни Собачко експонуються в Москві на виставці «Мистецтво народів СРСР», при­свяченій десятим роковинам Вели­кого Жовтня. Однак пізніше дов­гий час про ці твори художниці ні­чого не було відомо. Вважалося, що її розписи періоду революції і громадянської війни загублені. Та восени 1963 року автору цих ряд­ків пощастило відшукати їх. Це уні­кальне зібрання народного живо­пису зберігалося в Москві у лікаря О. І. Прибильської, рідної сестри Є. 1. Прибильської. Знайдені робо­ти дали можливість відновити увесь творчий шлях народної художниці.

Третій період творчості Ганни Собачко починається з 1932—1936 років і продовжується до наших днів.

У 1932 році художницю було за­прошено до Москви. У Підмосков’ї, на фабриці «Зкспортнабивткань» за її рисунками та ескізами виго­товлялися килимки, тканини й ви­шивки в стилі українського народ­ного мистецтва. Роботи Ганни Со­бачко, створені тоді, були показані у нашій країні та на міжнародних виставках у Парижі (1937 р.) і Нью-Йорку (1939 р.). У 1936 році її твори експонувалися в Києві на Республіканській виставці україн­ського народного мистецтва, яка демонструвалася також у Москві й Ленінграді. Поряд з роботами Ган­ни Собачко на ній виставлялися і твори її учениці Параски Власенко, і роботи Марії Примаченко, Тетя­ни Пати, Надії Білокінь, Марії По- собчук, майстра народної кераміки Івана Гончара та ін. Виставка свід­чила про розквіт українського на­родного мистецтва в роки Радян­ської влади.

Ганна Федосіївна бере участь у республіканських виставках і те­пер. Нові роботи художниці — це новий період у її творчості. Для них характерні ліризм і разом з тим епічність. У них нема того вихро­вого руху в композиції, що було властиве її роботам революційних років. Нема у них і того почуття спокою, тієї статичності, якими від­значалися розписи дореволюційного часу. Композиції величаві, впев­нені і разом з тим багаті й різнома­нітні щодо колористичного вирішен­ня. Лірико-епічний стиль художни­ці знаходить свій вияв і в формі. Фарби яскраві і водночас ніжні, м’які, колір звучить благородно і в той же час інтенсивно. Художни­ця вірна принципам народного жи­вопису, за якими при інтенсивному колориті мають бути чіткими ри­сунок і композиція.

Композиція її творів тримається на великих кольорових плямах, на варіації квітів, різних за величиною і різноманітних за формою. Для рисунка характерна філігранність, ажурність.

Квіти-птахи, квіти-риби, квіти- веселки — цільні за формою, одна квітка органічно переходить в ін­шу, безперервно змінюючись і пе­ретворюючись. У ряді композицій бачимо, як пелюстки квітів перехо­дять непомітно в птахів, риб, інколи в зображення людей. Усі ці зо­браження сплетені воєдино. Це по­ходить ще від стародавніх слов’ян­ських народних традицій тератоло­гічних орнаментів, у яких в одну композицію зливались мотиви жи­вих істот і рослин. Так може твори­ти лише той, хто зріс біля землі, все життя ходив біля неї. Весна, яка засіває запашними квітами лі­си і луки, буяння золотих достигаю­чих ланів підказують митцеві мо­тиви і фарби для творчості. Квіти в розписах Ганни Собачко ніби живуть своїм життям. Соковите узорчате листя, буйні пагінці, стеб­лини, що примхливо звиваються, ніби втілюють невичерпні сили при­роди.

Художниця сприймає життя як радісні квіти. «Квіти України» — таку назву має цикл творів, над якими вона працює понад півсто­річчя.

Розписи Ганни Собачко останніх років відбивають красу нашої су­часності, передають почуття, вла­стиві радянським людям. І кожна її нова робота — це зразок нового художнього вирішення. Такі її роз­писи «Дружба» — композиція з птахів-квітів, які злетілися до гур­ту, а весь твір сприймається як єди­на чарівна квітка; «Пісня праці», де художниця підноситься до уза­гальнення образу і квітами вирішує серп і молот — символ праці.

«Твори Ганни Федосі'івни Собач­ко — золота сторінка в історії українського мистецтва»,— так ска­зав про них український письмен­ник і шанувальник народної твор­чості Михайло Стельмах. Розписи художниці, позначені високою куль­турою форми, характерною для на­родного мистецтва, становлять ве­лику історичну й естетичну цінність і можуть бути предметом серйозно го й уважного вивчення.

Квіти у творах Ганни Собачко не безіменні — це квіти добра і мрії, надій і роздумів, діяння і щастя нашого народу, вони правдиво пе­редають колорит української при­роди, її багатство.

Нині Ганні Федосіївні вже понад вісімдесят років, а вона все така ж молода у своїй творчості. її квіти і сьогодні викликають естетичну на­солоду, вони такі ж прекрасні, як саме життя.

А. Мєстєчкін 1965 р.