Микола Олександрович Ярошенко. Життя і творчість.

Микола Олександрович ЯрошенкоЗ походження українець, Микола Олександрович Ярошенко побачив світ в м. Полтаві 1846 року.

 

Син шляхтича, урядовця Військового Міністерства, Микола Олександрович вчиться в Полтавському кадетському корпусі в часи найбільшого розвинення й усталення виробленої Миколаївською добою системи виховання дітей в дусі "православия, самодержавия и русской народности". Зростання в родині, що вона давно вже порвала зв'язок з рідним українським ґрунтом, освіта у денаціоналізованої школі і, нарешті, переїзд до Петербургу — все це раз назавше і цілком певно визначило той шлях життя й діяльності, що ним піде майбутній художник: той шлях ішов від рідного краю на північ.

 

По скінченні першого Петербурзського кадетського корпусу, куди переведено було Ярошенка, в Петербурзі 60-х років він остаточно одходить од рідного краю, його життя, його природи, мистецтва. В колі нових задач російської інтелігенції по-реформеної доби, в колі найбільш блискучих імен тої інтелігенції виростають його інтереси, складаються його погляди, усталюються переконання. Вони витворюють з Ярошенка одного з найвиразніших представників російської інтелігенції покоління 70 — 80 років минулого століття, тісно в’яжучи його діяльність з іменами Михайловского, Гліба Успенского, Щелгунова, Короленка.

 

Чулий з роду, високо настроєний ідеаліст і громадянин від перших кроків своєї діяльності і до кінця своїх днів, що завше умів дати на своїх картинах одповідь на близькі й хвилюючі сучасність теми, Микола Олександрович Ярошенко став одним з найулюбленіших артистів передової інтелігенції, "інтелігентським артистом", коли дозволено так висловитись.

 

Не дивлячись на слова Крамского (до речі, так само українця з походження, погляди котрого Ярошенко приймав у цілому) про те, що мистецтво мусить бути національним, Ярошенко вже орґанічно не міг знайти в собі психічних засобів до задоволення того постулату, в смислі виявлення української національності.

В його артистичній діяльності повторилася в тисячний раз без краю сумна історія творчості українського артиста на ґрунті чужої півночі. Залишивши по собі досить багату спадщину великих жанрових і пейзажних робот, Ярошенко, з рештою, майже нічого не дав на теми українського побуту й української природи, коли не рахувати декількох жанрів меншої художньої вартості і незначних етюдів.


"Як те часто трапляється з багато-вдарованими натурами, каже один з біографів Ярошенка, — любов до малювання з’явилася в хлопчика дуже рано. Якось несподівано для всіх, він став рисувати все, що спадало на думку, і його малюнками почали вкриватися не самі шкільні сшитки, а й столи і двері і стіни. І хоча за ту ревність маленькому художнику перепадало не один раз, пристрасть брала своєї, і він знову приймався за малювання. Втім, це вперте прагнення мистецтва і разу не спинило думки дорослих на тому, що може в дитини є талан, який заслуговує на дальше розвинення. Можливо, що талант Ярошенка так і завмер би, коли б не врятував його звичайний випадок".

 

Тим випадком було те, що під час науки в Полтавському кадетському корпусі здібності Ярошенка звернули до себе увагу вчителя рисунків Зайцева, і той зразу відчув у них зародок справжнього талану.

 

Скоро по тому на шляху до малярства Ярошенко здибав іще одну постать, що вона мала для нього рішаюче значіння — художника Адріана Волкова, котрий належав до числа помітних фігур тодішнього художнього миру. Працюючи під його керуванням по виході з кадетського корпусу, Ярошенко вже тоді засвоїв собі симпатії до нових лозунгів — правди й реалізму в мистецтві, що їх прихильником був Волков. Разом із тим у нього Ярошенко зазнайомився і з тими поглядами на обов’язки громадянина й роллю мистецтва в житті, що їх обговорювали артисти й письменники, відвідуючи квартиру Волкова.

 

Відтоді починається та робота над поповненням освіти, яка не припинялася в Ярошенка на протязі цілого життя, підтримана в подальшому Крамським з його "Знаніе — страшная сила... конечно, только науки двигают людей". Початок роботи над самоосвітою в житті Ярошенка припадає на ту добу, коли "властителями дум" молоді були Чернишевскій і Добролюбов, і, указану Волковим стежку до реалізму в малярстві було остаточно ухвалено поглядами школи "действительности".

 

Все це упало на ґрунт глибокого природного прагнення правди в громадському й особистому житті і високого розуміння своїх обов’язків.

 

Так склалися погляди й переконання Ярошенка, вірним рицарем котрих він лишається до самої смерті.


Не припиняючи військової освіти, 1867 року Ярошенко поступає до вечірніх академічних класів, а там і вільним слухачем до Академії Мистецтв, де вчиться на протязі п’яти років. Тоді він тісно сходиться з цілим рядом учених і літераторів, як Михайловскій, Г. Успенскій, Кавелін, Менделєєв, Вл. Соловйов, Салтиков-Щедрин, Шелґунов, Унковскій, і художників, як Шишкин, В. Васнєцов, Куінджі, Крамской.

 

Найбільше значіння мало для нього знайомство з Крамским, що переходить пізніше в цілковите захоплення ідеями і гарячою любов’ю до малярства сього видатного майстра, до певної міри, теоретика й критика мистецтва.

 

Зближення з Крамским припадає на ті роки в житті останнього, коли, після довгої й упертої праці над гуртованням артистичної молоді по відомім протесті чотирнадцяти студентів на академічному конкурсі 1863р., після провалу "художественного клуба" і розпорошення "артели свободных художников", — Крамской напружено працює в "Товариществе передвижных выставок", яке найкраще відповідало його бажанню перебороти рутину Академії і забезпечити розвій російського мистецтва від впливу відживших традицій.

 

В 1875 року Ярошенко вступає до "Товарищества" і залишається в ньому до смерті (1898).

 

Скоро по тому Крамской друкує в "Новом Времени" свої статті під назвою "Судьбы русского искусства“, де вияснює ті погляди на задачі мистецтва, що їх проводило в життя се об’єднання артистів, формулюючи їх у відомому твердженні "художник есть служитель истины путем красоты".

 

На ньому варто спинитись, аби краще з’ясувати той зв’язок поглядів Крамского і творчості Ярошенка, що його знати в картинах останнього.

 

1. Краса в житті справляє на нас безпосереднє враження зверхньою гармонією окремих часток цілого; краса в мистецтві полягає в гармонії форми і змісту. Мистецтво може взяти сюжетом потворне явище життя, але ж твір художній буде прекрасним, коли форма гармоніюватиме із змістом. Крамской вимагає од малярства того, чим уже давно жила сучасна йому література — життєвої правди.

 

2. Мистецтво мусить бути вільним. Для того, аби служити істині, майстер мусить вільно вибрати для свого твору ту ідею, котра є найближчою його інтелектуальному й моральному складові, котра, пройшовши крізь призму його розуміння, стала для нього безумовною істиною. Для виразу своєї ідеї художник повинен вільно вибрати форму — інакше не буде гармонії форми й змісту.

 

3. Мистецтво мусить бути національним. . Форма і фарби це лище засоби, котрими виражається та сума вражень, що їх дає життя. Національність, яко сила стихійна, на тлі вільної творчості, обов'язково внесе в художній утвір свої риси.

 

4. Артист не може залишатися в стороні од прояв суспільного життя і обмежитися життям особистим, бо інакше національні особливості епохи не будуть виявлені в його творах. 

5. Слугуючи істині, артист мусить говорити істину про справи громадські. Отже художник є критик суспільних прояв.

 

6. Критика явищ громадського життя немислима без ясного розуміння їх причин. Звідси — конечна потреба для артиста в високому інтелектуальному розвиненні й широкій освіті.

 

Власне, в усіх цих постулатах для читачів "Судеб русского искусства" не було нічого нового, але ж Крамской і не мав претензій — він лише подав в цілком приступному формулюванні те, що було сказано раніше, але ж не дійшло ще до розуміння й засвоєння широкими масами публіки. Для "Т-ва передвижных выставок" це було необхідною відсіччю Академії, з одного боку, і пропагандою його задач, з другого.

 

Ярошенко був одним з найбільш гарячих адептів того катехизму і свято й нерушимо виконував його до кінця своїх днів, заступивши після смерті Крамского (1887) його місце проводиря (тоді вже, скоріше, оборонця) "передвижнических" ідей.

 

Високе розуміння мистецтва і ролі артиста, що воно не дозволяло Ярошенку бачити в малярстві засіб до життя, змусило його, по виході з Академії, залишитися на службі у військовому відомстві. Поставивши метою своєї артистичної діяльності — служіння громадянству, він хотів бути, по змозі, незалежним від необхідності заробляти мистецтвом на хліб.

 

"Своєю службою, каже Н. Некрасов, — що відібрала в його багато часу, він тяготився. Але ж його чесність і совісність не дозволяли йому ставитися до неї аби як. Щоб мати більше вільного часу для малярства, він не раз зрікався всяких підвищень по службі, як що вони ставали на перешкоді його заняттям художнім... І хоч як важко було сполучати ці дві сфери діяльності: військову службу й малярство, все ж таки утворювалася певна незалежність в сьому останньому, і Микола Олександрович Ярошенко широко нею користався: він ніколи не писав для того, аби як скоріше продати написану річ. Він писав лише те, що припадало йому до серця, що його хвилювало, і в портретах давав лише ті обличчя, що вони були інтересні в духовнім відношенні".

 

Обтяжений роботою і на службі і вдома, Ярошенко знаходить час, окрім малярства, працювати над поширенням своєї освіти, „майже ніколи не розстаючись з книгою". Починаючи з року 1880, він часто виїздить за кордон, головним чином, звичайно, з метою вивчення музейних скарбів Європи. В Росії він найбільше подорожував на Урал і особливо на Кавказ, лишивши численні етюди, ескізи і великі картини на теми гірської природи улюбленої країни. Року 1895 Ярошенко їде в Палестину й Єгипет.

 

Шлях Ярошенка, його інтереси, його переконання фіксовано в портретах його пензлю і жанрах. Не дивлячись на численність, його пейзажні роботи інтересні для нас лише тим, що показують нам Ярошенка в його особистім житті, Ярошенка для небагатьох тих, хто знав його ближче. Широка публіка їх не знала, або ж, краще сказать, на них не спинялася. І справді, яскраво характеризуючи артиста, як людину, що глибоко любила природу, вони не збільшують значіння Ярошенка в історії російського малярства. Природа західної Європи, Уралу і Сходу — його не приваблювала.

 

Кавказ, власне, частина Кавказу (переважно, околиці Кисловодська) і, головним чином, в її гірських висотах — такі сюжети його пейзажних робот.

 

В порядкові великих його жанрових картин теми Ярошенка такі:

"Невський проспект вночі" (1875) — сирий і холодний, з двома жіночими фіґурами, що скоцюрбившися сидять на ґанкові великого холодного дому; "В’язень" (1878), що марить про волю; "Студент" (1881); "Старе й молоде"(1883) на тему боротьби поглядів і переконань двох поколінь; „Курсистка" (1883); "Причини невідомі" (1884); "Юнак"(1886), або ж "Напередодні екзаменів"; "Всюди життя" (1838); "Мрійник" (1892); "Юда" (1897).

 

За винятком останнього, сі жанри характеризують нам Ярошенка, як виразного "критика прояв суспільного життя" і, разом з низкою портретів видатних представників його покоління в літературі, науці й мистецтві, яскраво виділяють його із сім‘ї "передвижников" в цілком вiдокремленну, одиноку постать.

 

В них він виступає перед нами, як єдиний в своєму роді художник громадянин, і не дурно репродукції з його "В’язня" і "Всюди життя" до останнього часу були улюбленими окрасами кімнати "свідомого" юнака. В сих роботах Ярошенко був самим собою, незалежним і оригінальним, бо є вони результатом тих глибоко пережитих переконань, непоборної віри в правду і гарячого відклику на хвилюючі теми сучасності, що з ними перейшов він свій простий життєвий шлях.

 

Зовсім інше стоїть справа з рештою жанрів Ярошенка — в них почувається вплив чужого сюжету, притягнутої теми, "не Ярошенкового", і часто вони носять на собі сліди певного підкорення впливові інших майстрів і в першу чергу Крамского.


Ярошенко не був великим майстром пензлю — і в рисункові і в композиції і, особливо, в колориті ви завше знайдете можливість сказати щось проти художника. Але ж всі ті мінуси майстерства сторицею викупаються тою дивною чистотою почуття, вкладеного в твори його пензлю, тим співчуттям до "скривджених й зневажених", з одного боку, і до оборонців правди, з другого, що вони залишають по собі глибоке враження.

 

А коли се так, — Ярошенко досягнув поставленої перед собою мети: з його палєти вийшли твори, які підносили настрій, які поглиблювали віру в людську природу і в те, що буде правда на землі.

 

Нехай Ярошенко належить історії малярства, нехай той катехизм "передвижничества", що ним жив артист, для нас, сучасників, назавше відійшов у безвість — його твори мають в собі щось вічно-цінне, що надовго переживе їх автора і ту епоху в нашому минулому, одним з найвиразніших представників котрої був сей справжній "служитель истины путем красоты".

 

Після смерті художника, відповідно його волі, значну частину його художньої спадщини, разом із збіркою картин школи "передвижников", подаровано Полтаві — місту де він побачив світ, де вперше прокинулася в ньому жадоба до малярства. Як би там не підходити до оцінки художньої вартості колекції, що лягла наріжним каменем Полтавського Музею, треба сказати, що вона є рідкою в своїй цілісності. Це спадщина життя не тільки високо піднесеної души артиста, не тільки куточок студії "передвижника", це — певна сторінка в житті російської школи малярства, яку цікаво перечитати. А коли взяти на увагу, що серед подарованої Полтаві колекції знаходиться двадцять три альбоми рисунків і ескізів художника, кілька відомих його портретів, ряд великих його картин, — без перебільшення можна сказати, що майбутнім історикам "передвижничества" не можна вже поминути зібрання Полтавського Музею.

 

Колись, іншим разом, в кращі часи і серед кращих умов друку, ми мусимо опубліковати цілу колекцію творів Ярошенка з нашого Музею. Нині, розуміючи всю скромність нашого бідного видання, ми просимо дивитися на нього, лише як на повинне світлій пам’яті художника-громадянина і високого ідеаліста, що він повернувся до рідного краю і поклав підвалину до утворення в Полтаві Музею Мистецтва.

 

Полтава. 1919 р.

 

 

Останні статті


  • Козацький куліш: історія та рецепт приготування в мультиварці

        Відлік історії козацького куліша розпочався понад 500 років тому. Це були буремні роки, коли селяни,міське населення, дрібна шляхта втікали від пригноблення панами-магнатами, старостами і поселялись на неосвоєних землях Подніпров'я та Побужжя. Умовою прийняття в козацьке братство було те, що чоловіки повинні бути неодруженими.
    Детальніше...
  • Під зеленими шатами

    Ні, рідко хто так умів полонити серця людей, як Леонід Павлович.   Одних він брав за душу своєю чарівною посмішкою, інших — словом теплим, променистим...   Дівчата з їдальні — ті, наприклад, нахвалитися ним не могли:
    Детальніше...
  • В гостях і дома

    Сонце низенько, вечір близенько... У конторі колгоспу «Широкі лани» сидять члени правління і чухають потилиці: у нагальній справі потрібен голова колгоспу, а його нема.   На полі нема, в селі теж не видно. Де ж він?
    Детальніше...

Найпопулярніше


  • Українська література кінця 19 початку 20 ст.

    Українську літературу від кінця 18 ст. називають новою. Порівняно з давньою це була література нової тематики, нового героя й нового мовного оформлення - твори, на відміну від давніх, написані українською літературною мовою. Література кінця 18 -40-х років 19 ст. характеризується новим поглядом на народ як позитивного героя художнього твору, що зумовило й відповідну систему художніх засобів.
    Детальніше...
  • Музика в житті людини

    Кожна людина звикає з самого народження чути музику. У кожного є улюблений стиль музики, музика, яка розслабляє і та, яка напружує. Всі ми вже давно помітили, що роль музики в нашому житті досить велика, музика може впливати на наш настрій, заспокоювати нас піднімати настрій і так же погіршувати його.
    Детальніше...
  • Архітектура України 19 початку 20 ст.

    Від середини 18 ст. в Україні з’являються споруди з елементами класицистичного стилю. Класицизм в архітектурі характеризується світлими барвами, строгими і стриманими) і чіткими архітектурними формами, відмовою від пишного оздоблення.
    Детальніше...