Васильківський Сергій Іванович

Артист Саксаганський у ролі Солопія ЧеревикаУ вересні місяці 25 числа 1927 року минуло 10 літ з дня смерті незалежного колоритного співця України відомого артиста-маляра С. І. Васильківського. Щоб дати хоч приблизне уявлення про нього тим. хто не був з ним знайомий особисто, не можна було б обмежитись кількома друкованими сторінками для його характеристики, як людини незвичайної і видатної.

 

Як художник Сергій Іванович користався величезною популярністю не тільки на Україні, але й у цілій Росії серед широкої маси прихильників мистецтва, що завжди раді були придбати по виставках, майже нічого не минаючи, його картини й акварелі з незмінно українськими мотивами.

 

В самому осередку художників Сергій Іванович займав особливе цілком визначене місце з виразно підкресленою тенденцією повної незалежності і самостійності щодо вибраного шляху-напрямку, світогляду як артиста, так і людини.

 

Маючи гострий великий розум, витончену спостерегливість і дар оригінальної своєрідної мови, в якій звичайно ущипливий сарказм чергувався з добродушним гумором іскристої іронії, Сергій Іванович, як людина, яскраво виділявся із звичайного зокілля, а його твердий характер, відвертість і незалежність поглядів, що не знали ніколи компромісу, часто витворювали йому серед людей явних або затаєних недругів, особливо, коли їм доводилось відчути на собі гострість і влучність його парфянських стріл.

 

Безсторонній історик мистецтва завжди зазначить і підкреслить наявність оригінальності питомої в творчості! Васильківського, а дослідник спеціально українського мистецтва муситиме довше спинитись над його світлою, оригінальною особою, над цією великою людиною-артистом, який присвятив своє життя і талант мистецькому виявленню глибинної істоти й душі рідного побуту і країни, що будили з дрімоти чуття і думки, а в дійсному зокіллі були для одних докором, або постійним mementо, для інших — відрадою-надією на ліпше прийдешнє.

 

Тепер, коли справа українського малярства стоїть на черзі щодо виділення і визначення його, як незалежного й суцільного, коли дослідникові доведеться, може, починати з далеких часів і за знайденою ниткою зв'язку дійти до сучасних днів українського малярства, — мені здається, що буде цілком до речи в інтересах справи завести деякі доповнення, а також і точніші розмежування у вживану досі термінологію. Бо ж, коли приходиться досліджувати явища глибокі і складні в просторі і часі, то задовольнятись старими термінами, які не вповні охоплюють поняття даного явища, значило би самим собі прикро гальмувати розпочату працю.

 

Ось, наприклад, коли приходиться говорити про плеяду українських артистів-малярів як от І. П. Похитонів, С. І. Васильківський, М. С. Самокиш та ін., про їхню творчість і значіння, то скоріше напрошується зазначити й визначити їх як академіків (в широкому розумінні) українського малярського мистецтва з огляду на їхні досягнення що до технічної конденсації рисунка, насиченості барв і реально-мистецького трактування сюжетного мотива. Дуже можливо, що їхню творчість, застосовану до певної епохи (складної через суперечку напрямків у мистецтві) доведеться назвати академізмом. У всякім разі таке визначення треба буде брати в повнішому і позитивному значінні, не плутаючи наприклад його з уживаним досі терміном «офіційний академізм», пристосованим до одного певного напрямку і при тім не завжди в позитивному розумінні. Наповнити це широке визначення належним змістом не спричинить дослідникові особливих труднощів ані не вимагатиме яких небудь натяжок, бо українські художники, немов ті працьовиті бджоли, давно подбали про те, щоб, назбирати й дати нам рясний, багатий матеріал.

 

І тут ім'я С. І. Васильківського і память про нього, як про великого артиста, що зв'язав нерозривно свою творчість з довічною любов'ю до рідного побуту ії краю, стануть напевне одною з найсвітліших сторінок в історії українського мистецтва.

 

Сергій Іванович народився в Харкові 1854 р. Дитинство прожив у батьківському домі на Москалівці, де мешкав його батько, урядовець «ведомства государственных сборов». Досягнувши шкільного віку, вступає до місцевої класичної гімназії та успішно закінчує її. Виявляючи великий нахил до малювання і любов до барв, Сергій Іванович тим часом про кар’єру маляра не думав, бо батьки його, люди старих поглядів і традицій, вбачали майбутній добробут сина в державній службі. І справді, скінчивши науку, молодий Васильківський вступає на службу до казенної палати у Київі, де і працює три роки, збираючи гроші на подорож до Петербургу і поступлення до Академії Мистецтв.

 

Будучи ще змолоду великим аматором до природи, Васильківський чимало бродив, полюючи, по тих славних наших степах, що простяглись від Дону до Чорного моря. Тоді плуг щойно розпочинав свою боротьбу з безкраїм степом, і цей останній жив ще тим оригінальним неповторним життям, яке дійшло до нас в поетичних піснях та переказах, пересякнутих славним колоритним минулим. Широко розтулялась душа молодого чоловіка і глибоко переймалась на ціле життя яскравими образами й рідними мотивами в наслідок безпосередніх вражень. Олівцем і фарбою бажає він виявити їх, починає вчитись малювати під дужим враженням Рєпіна й Крючкова, що саме тоді були в славі і нарешті зважується остаточно стати до праці артиста-маляра. І ось, зібравши за З — 4 роки якусь суму грошей, він залишає службу, подається до Петеребургу, де вступає до Академії Мистецтв. Мало збереглось відомостей про перебування його в натурних класах, відомо тільки, що, вибравши по скінченню їх пейзажний відділ під керуванням проф. Чистякова, він скоро визначається як соковитий маляр і колорист.

 

Його праці дістають відзнаки в Академії і звертають на себе увагу сторонніх. Так Юлій Клевер, що був тоді у великій славі, не раз купує етюди студента Академії Васильківського, приваблюючись їх яскравою свіжостю і мистецькою правдивістю.

 

Року 1885 він виставляє для зіскання ранґи «художника» картини «Весна» і «Полювання за куропатками». За ці праці Йому одноголосно присуджують золоту медаль і закордонну подорож. Цю подорож він відбуває разом із своїм близьким другом М. С. Самокишом. Спинившись на тиждень в Німеччині, наші земляки простують до Франції. Тут вони знайомляться докладно з музеями, особливо з Люксембурзьким, як осередком новітнього малярства.

 

Про враження їхні можна висловитись з цілковитою певністю. Коли Самокиш, як баталіст, знайшов для своїх молодих змагань і вимог належне формулювання у Мейсонье і Невіля, то пейзажист Васильківський міг поставитись дещо уважніше тільки до творчості так званих барбізонців, з Коро на чолі. Але, звичайно, про позичання у них або сліпе наслідування не може бути й мови, можна тільки знайти спільність вихідних точок у барбізонської школи і в наших своєрідних артистів малярів як от Похитонів, Васильківський та трохи молодший Левченко і послідовник Коро В. Зарубін, — от і все.

 

Без порівняння більше значіння мали тут зустріч і знайомство Васильківського з І. П. Похитоновим щодо впливу, який виявився і пізніше. Творчість Похитонова взагалі треба вважати за явище оригінально-питоме, що стоїть поза якими б то не було серйозними впливами зі сторони — це був дар природній, дар. В тому, як трактував сюжети і малював Похитонів, Сергій Іванович, молодий артист, побачив неначе реалізацію своїх затаєних мрій. Похитонів уже працював так, як Васильківському наказувало тільки його мистецьке чуття. В творчості Похитонова він якраз і знаходив неминущі елементи малярства і, розуміється, прагнув зійти на той самий шлях свідомо, але не сліпо наслідуючи тільки.

 

Отже закордонна подорож Сергія Івановича відбувається безумовно під глибоким враженням од Похитонова. Так звані «піренейські етюди» Васильківського (р. р. 1885 — 6) саме свідчать про цей вплив. їх характеризують невеликі розміри і напружена конденсація тонкості пейзажного рисунка із строгими дуже складними ґамами барв, що тяжко надаються до словесного виразу.

 

Повернувшись на Україну, Сергій Іванович осідає на батьківській спадщині, в рідній хатині на Москалівці у Харкові і кілька років працює замкнено, не кваплячись виставляти. Можна тільки догадуватись, що саме цей час він зуживає на шукання технічних фарбових осягнень та все не має наміру відступатися рідного ґрунту. Ці роки характеризуються його так званими «кримськими етюдами», — вони не такі витримані щодо рисунка, як «піренейські», але малюнком і розвиванням барвових вартостей стоять значно вище останніх.

 

 Разом із тим починає він брати участь у виставках і низкою прегарних картин відразу завойовує собі широку славу. Цікава при цьому та обставина, що віднині всі його картини повні тільки українських мотивів, він не розкидається, його творчість живе в рідному краю і тільки рідним краєм. Такі річі, як «Запорожець на розвідці», «Кобзарі в дорозі», «В степу» і багато інших музеї купують яко річі повноцінні не тільки як твори мистецтва, але й як картини мальовничого побуту. На виставках його зустрічає щороку незмінний успіх. В товаристві петербурзьких художників і на акварельних виставках праці Васильківського розходяться майже чисто всі. Рідкий артист-маляр міг би похвалитись більшою популярністю і любов'ю у суспільства. Але тут таки доведеться, хоч коротко, торкнутись глибокої трагедії Васильківського , трагедії мало кому відомої по суті і яку він глибоко затаївши мовчки терпів аж до самого скону.

 

Річ у тому, що хоч матеріальний успіх супроводив всі його виставки, артистичний, всіма безперечно визнаний успіх перших його виступів пізніше йде наче на убуток, і в 90-х роках у критики починає його заступати якесь вагання, розчарування, що переходить і в докір —- ось, мовляв, матеріальний добробут переважив і заглушив дар митця, бо ж працює він на ринок і для ринку. Ця критика, хоч і не зменшила матеріального успіху виставок, але, коли вона висловлювалась bona fide (а так не завжди бувало) і на підставі порівняння баченого раніш з тим, що надходило, то, можливо, були часом підстави й для не зовсім прихильної оцінки. Але в основі є неправильне те пояснення змін у творчості артиста, яке давала критика, бо ці зміни повставали зовсім не в процесі відживання чи відцвіту таланта, а були трагічним наслідком захованого внутрішнього надлому. Його велика душа, щедро обдарована, уперто намагалась виявити й здійснити своє мистецьке відчування і переймання світу в творчому волевому акті, відмінному від інших і такому, щоб він вірно собі підпорядкував все те невловиме, що його так різноманітно віддає малярство — красу матерії — життя.

 

Спонукувало артиста до того безумовно те глибоке враження, яке на нього справила творчість І. П. Похитонова. Він старається збагнути й опанувати багатство відтворюючих засобів останнього, з’ясовує собі його глибинну красу-правду, шукає, може аналогічних, але своїх власних шляхів... а в результаті завзятої боротьби шукання — надлом з усіма складними наслідками. Він міг би про себе сказати словами одного з Байронових персонажів: «Воно було приступне мені для зрозуміння, але вийшло понад мої сили»...

 

Разом із тим він старанно вивчає старе українське мистецтво, збирає і зарисовує старовинні візерунки, орнаменти України, їздить обдивлятись і занотовувати старі церкви, будинки, всюди, де вони тільки збереглись, пильно вишукує і старанно виділяє з чужих напластувань в найбільшій чистоті і безпосередності основні оригінальні джерела, властиві тільки українському мистецтву. Він бере чинну участь у створенні земського будинку в Полтаві в чисто українському стилі, працює там сам і притягає на поміч з Петербургу свого приятеля М. С. Самокиша, з Парижу М. С. Ткаченка, а також Н. М. Уварова та М. А. Беркоса. Видає цінний альбом українських узорів і орнаментів дуже точно відрисованих і репродукованих в кольорах. Старається збудити інтерес і любов до рідного мистецтва, як до чогось самостійного й повноцінного.

 

Можна сказати, зовсім не перебільшуючи, що починаючи з 90-х років аж до дня смерті Васильківського хата його в Харкові на Москалівці була міцним і нерушимим захистом, де знайшло притулок українське мистецтво, своєрідне, оригінальне, не розбавлене ніякими розчинами ззовні. Тут збирались у нього з усіх усюдів не тільки українці прихильники мистецтва, а й всі ті, кому були дорогі минуле й теперішність рідного краю. На жаль, недуга серця, що почалась в 1900 р., розвивалася хоч помалу, але постійно, і дуже заважала невидній плідній праці Сергія Івановича. З 1910 р. хвороба погіршилась, він працює з перервами, часто примушений довший час не виходити з хати. Проте, у виставках і далі бере участь з тим самим незмінним матеріальним успіхом.

 

З роками його невичерпана любов до рідного краю, як до єдиного правдивого джерела мистецького хисту, набрала цілком виразного й остаточного характеру; це виявилось, як завжди, в самій творчості, у відношенні його як людини до зокільної дійсності і нарешті в тому оточенні, яке потрохи створив він собі на Слобожанщині, як вірний її син. Суворо, без милосердя осуджував Васильківський у художників хитання й шукання поза своєю рідною природою та побутом; висміював модні захоплення, в яких губилось не тільки рисунок, але й форму, в гонитві за самим тільки імпрессіонізмом барв та іншими ефектами. Авторові цих рядків доводилось не раз бачитись з Сергієм Івановичем і бувати у нього незадовго до його смерті.

 

Змучений незлічимою недугою Сергій Іванович працював і далі хоч уривками в хвилини, коли йому легшало; двері його дому ніколи не зачинялись перед друзями чи прихильниками, що приїздили часом здалека відвідати рідного співця, поділитися з ним думками, або за порадою. Майже на їхніх очах було закінчено дві, всупереч звичці, великі картини олійними фарбами: портрет Шевченка натуральної величини і «Вибори кошового отамана». З любовною усмішкою, показуючи їх своїм близьким друзям,, неначе відчуваючи близький кінець, казав: «От, давно збирався намалювать та тільки тепер поспів зробити»...

 

У вересні 1917 р. в непритомному стані протягом кількох днів, сконав С. І. Васильківський. Коли вже тратив притомність, то ще деклямував переказ про козака Голоту, або голосно співав рідні пісні...

 

М. Рутковський. Париж. 1927 р.

 


 

Останні статті


  • Козацький куліш: історія та рецепт приготування в мультиварці

    Відлік історії козацького куліша розпочався понад 500 років тому. Це були буремні роки, коли селяни,міське населення, дрібна шляхта втікали від пригноблення панами-магнатами, старостами і поселялись на неосвоєних землях Подніпров'я та Побужжя. Умовою прийняття в козацьке братство було те, що чоловіки повинні бути неодруженими.
    Детальніше...
  • Під зеленими шатами

    Ні, рідко хто так умів полонити серця людей, як Леонід Павлович.   Одних він брав за душу своєю чарівною посмішкою, інших — словом теплим, променистим...   Дівчата з їдальні — ті, наприклад, нахвалитися ним не могли:
    Детальніше...
  • В гостях і дома

    Сонце низенько, вечір близенько... У конторі колгоспу «Широкі лани» сидять члени правління і чухають потилиці: у нагальній справі потрібен голова колгоспу, а його нема.   На полі нема, в селі теж не видно. Де ж він?
    Детальніше...

Найпопулярніше


  • Українська література кінця 19 початку 20 ст.

    Українську літературу від кінця 18 ст. називають новою. Порівняно з давньою це була література нової тематики, нового героя й нового мовного оформлення - твори, на відміну від давніх, написані українською літературною мовою.
    Детальніше...
  • Музика в житті людини

    Кожна людина звикає з самого народження чути музику. У кожного є улюблений стиль музики, музика, яка розслабляє і та, яка напружує. Всі ми вже давно помітили, що роль музики в нашому житті досить велика, музика може впливати на наш настрій, заспокоювати нас піднімати настрій і так же погіршувати його.
    Детальніше...
  • Архітектура України 19 початку 20 ст.

    Від середини 18 ст. в Україні з’являються споруди з елементами класицистичного стилю. Класицизм в архітектурі характеризується світлими барвами, строгими і стриманими) і чіткими архітектурними формами, відмовою від пишного оздоблення.
    Детальніше...