"Секрет" творчості |
|
Правда, кожний художник, коли він не ремісник, мусить мати в мистецтві свій, так би мовити, "почерк", своє обличчя, характер, і тоді його не сплутаєш з іншим художником. Це залежить від особистих, кожному художникові властивих, як людині, уподобань, психіки настроїв, симпатій. Ось чому, мабуть, і задають художникам питання про таємниці їхньої художньої творчості.
Давно ще в Києві я зупинився біля вітрини якоїсь крамниці, де було виставлено кілька картин. Серед цих творів я побачив досить велику картину, підписану моїм учнем. Картина була взагалі дуже невдала і претенціозна.
Я подумав, що треба буде "намилити" авторові. Як раз тоді з дверей крамниці вийшов сам автор картин. Він трохи зніяковів, побачивши мене, але поцікавився моїм враженням від його твору. Я висловив авторові як професор своє обурення: як можна виставляти таке невдале полотно, таку "яєшню з синькою"!
— Я цілком погоджуюся з вашим зауваженням. Але — професоре — купують! Це був 1919 рік.
І потім так довірливо просунув свою руку під мою і тоном дружньої інтимності запитав мене: — Товаришу професоре, скажіть, будь ласка, в чому секрет ваших фарб, вашого колориту?
Я відсахнувся від свого співбесідника і подивився з цікавістю на нього збоку.
— Слухайте, мій любий! Ви ж людина освічена, закінчили університет...
Взагалі, вважаю вас людиною культурною. І раптом задаєте такі, вибачте, безглузді запитання. Про які секрети ви говорите? Якби були секрети, то не було б мистецтва.
Фарби у мене такі самі, як у вас, і колорит залежить не від них, а від уміння користуватися ними. А це дається довгою роботою, вивченням природи, щирою любов'ю до неї, постійним спостереженням її явищ. Ось весь мій "секрет". Витончуйте око і будете художником. Бачити ясно — не значить бачити правдиво. Тому то в кожного художника — своя правда, своє відчуття природи. І кожний художник, хоч І по-своєму бачить натуру, але зобов'язаний говорити хай своєю мовою, та все ж таки зрозуміло і переконливо про те, що він бачив.
... Іншого разу мене здивувала група художників: — Ви, професоре, мабуть, пишете французькими фарбами?
— Ні, я малюю нашими фарбами. Мені недовірливо зауважили: — Нашими фарбами не можна досягти такої яскравості, таких нюансів, такого колориту.
— Товариші, справа не в фарбах, а в вивченні природи, в щирості та правдивості її відображення, у постійній наполегливій роботі.
Не знаю, чи моє з'ясування переконало моїх співбесідників, але, здається, в них залишилось переконання, що я вживаю таки французьких фарб.
Що ж сказати про лабораторію моєї творчості?
Я завжди був реалістом, завжди, від самого раннього дитинства любив життя, любив природу. До моєї реалістичної творчості вороже ставилися всякі формалісти. Як реаліст, я з іронією ставився до всяких "ізмів", що, як пошесть, заволоділи на початку революції образотворчим мистецтвом, прикриваючись своєю удаваною революційністю.
Для мене всі ці "ізмічні" напрямки були якоюсь хворобою, чимсь ненормальним. Таке "мистецтво" відкидало справжнє реалістичне мистецтво, забувало про красу життя, про його радощі і страждання. Таке "мистецтво" пишалося тим, що воно незрозуміле для мас... "Заумні" його твори не могли хвилювати, не давали людям насолоди, радості, почуття якогось щастя. Це було навіть не мистецтво для мистецтва, а хіба для трюку й існувало воно для "избранных". Митці цих "ізмів" кохали в своєму мистецтві самих себе, свою вигадку, свою абсурдність.
Взагалі я працюю на натурі, і моя майстерня — переважно поле, ліс, річка, берег моря тощо. Малюю і в спеку і в дощ, в осінню погоду і по пояс у снігу. Рідше малюю вдома по етюдах і рисунках, зроблених з натури.
Виходячи на натуру, я шукаю мотив, який би зробив на мене сильне враження, давав би певний настрій, викликав би в мене творчі емоції, любов до нього, хвилювання.
Насамперед, я мушу відшукати форму, композицію, а в ній намічаю головне і подробиці, але так, щоб усе разом створювало одне ціле, тобто картину. Кохаюся я в природі, люблю кожний її шматок, форму, освітлення, колорит. Все це хвилює мене, дає мені глибокі переживання, почуття радості, щастя. І я хочу передати на малюнку мої переживання: тоді мені здається, що я вперше бачу цю красу, і стою перед природою, як неук; забуваю своє знання, бо воно здається мертвим у порівнянні з натурою. З'являється переконання, що таких фарб, таких форм ніхто і я сам ще не бачив... І я, як голодний, кидаюся до пензлів, фарб і наївно, щиро, в напруженому творчому пориві і стараюся змалювати те враження, яке я дістав від явища природи. Вперто шукаю тон, неначе інтуїтивно сполучаю фарбу з фарбою (природно, що мені допомагає моє знання, практика) і радію, коли доб'юся, нарешті, потрібного мені тону, колориту.
Аджеж у такий момент, момент неспокійний, хвилюючий, я не маю якогось мірника, якоїсь ваги, щоб зачепити тої чи іншої фарби на пензель в певній пропорції, а сполучаю їх інтуїтивно, напівсвідомо; набираю на пензель стільки фарб, скільки потрібно для передачі певного кольору. Я думаю, що це трапляється з кожним художником. Коли пробуєш скласти цей тон уже вдома, спокійно, знаючи, від якого сполучення фарб склав цеіі тон, тоді дуже трудно знайти ті пропорції, результатом яких є потрібний тон.
Також дуже люблю я небо. Воно для мене є основою тональності всієї картини; воно мусить жити разом з землею, яка виступає на фоні його своїми формами, предметами, рослинами. Я б'юся над небом, вишукую його тремтячі відтінки, величність хмар, прозорість і глибину неба... Часом я посилюю його тон, хоч зберігаю завжди його загальну тональність. Це роблю я тоді, коли небо само по собі не грає головної ролі, а служить лише фоном для освітленої сонцем землі — для хат, квітів, дерев та ін.
Люблю воду, її тремтячість, її хвилювання, віддзеркалювання в ній дерев, білої хатини, простір і могутність водних просторів — Дніпра, моря...
Мене часто називають імпресіоністом, але я тільки пленерист, хоч не цураюся деяких набутків імпресіонізму.
Дуже рідко я закінчую роботу на натурі остаточно, не вертаючись більше до неї. Це не етюд, це річ зовсім закінчена i композиційно і в колориті, — більш мені нема чого сказати в ній. Але постійно, вертаючись додому з незакінченою роботою з натури, я беруся за картину, щоб закінчити її, обробити так, щоб передати в малюнку те своє враження, яке запало в мою уяву, в мою душу. Хочу завжди бути правдивим і щирим, хоч би ii кострубатим.
Також ставлюся я і до картин, які малюю по етюдах натури, вдома, і не випускаю їх спід пензля, поки не скажу собі — це так, це дійсно передає моє враження...
Що торкається впливів інших майстрів, які мені подобалися (наприклад, мої професори: Станіславський, Рущиць; школа барбізонців, Коро, Тернер, Констебль, Сєров, Левітан), то я ніколи їх не наслідував, а брав у них лише те, що було потрібне мені.
Коли говорити про мої досягнення в мистецтві або про майстерність, то й досягнення й майстерність з’явилися результатом довголітньої впертої роботи, розчарувань, навіть відчаю. Бувало так, що робота "не витанцьовується", не задовольняє мене самого. Які прикрі хвилини, дні переживав я! Вони доводили до одчаю, до сліз! Але я дотримувався того чудового принципу, який так влучно висловив В. І. Ленін: "вчитися, вчитися і ще раз вчитися". І я знову брався за пензлі, за фарби, ставав до мольберту і, знемагаючи, вчився у цілющої природи. І, мені здається, чомусь таки навчився.
Отже, любов до природи, постійна робота з натури, віра в себе, тобто непохитне стремління виявити с в о є світосприймання, свою любов до природи, — ось вся „лабораторія" моєї творчості. В ній нема секретів, рецептів та інших таємниць.
Становище українського образотворчого мистецтва, зокрема українського пейзажу в дореволюційну добу було дуже жалюгідним. Та й, правду кажучи, українське мистецтво фактично не існувало.
Україна була колонією, і царський уряд зовсім не дбав про культурні потреби країни. Правда, були поодинокі художники-українці, які робили деякі спроби покласти хоч би перші підвалини для українського мистецтва. Але політичні й економічні умови того часу не сприяли таким спробам, і художники відходили від творчої роботи і ставали по школах та гімназіях вчителями "рисования и чистописання", в кращому разі — викладачами в художніх школах Одеси, Києва, Миргорода. Кому ж не щастило — переходили на роботу в газетах, рисували етикетки для цукерок, "гуталіну" тощо. Але і в ті „передісторичні" часи в пейзажному живопису виявилося кілька талановитих художників-пейзажистів.
Першим справжнім українським пейзажистом треба назвати великого Кобзаря — Тараса Григоровича Шевченка. Всім відомі тяжкії умови життя геніального поета України, що не дозволили йому повністю виявити свій видатний талант художника. Але ті краєвиди, що дійшли до нас, як спадщина художника, виконані пензлем або олівцем, і зараз вражають нас своєю щирістю, простотою, глибокою любов’ю і розумінням рідної природи.
Серед пейзажистів України видатне місце займав талановитий художник С. І. Васильківський. На виставках у Петербурзі, Москві його твори займали почесне місце. В цих краєвидах Васильківського Україна — завжди така солодко мила, красива, що ввижається картиною, де мусить жити щастя, мрія й безтурботність. Вмілий, тонкий майстер Васильківський не бачив або не хотів побачити за красою природи України суворість життя в ній, землю, политу кров’ю і потом її хліборобів, чумаків, кріпаків, що разом із злиденними ремісниками боролися проти всяких гнобителів.
Чудовий поетичний талант виявив Г. П. Світлицький у своїх пейзажах. Особливо тонкі по настрою його ночі, білі берізки.
Симпатичним колористичним пейзажистом давно показав себе В. Г. Кричевський, що присвячує свою творчість, головним чином, яскравій природі Криму, яку передає дуже поетично.
28 років тому помер прекрасний пейзажист П. О. Левченко — прекрасний живописець, витончений колорист. Його хати, корчми, вітряки — це своєрідні кольорові поеми.
Назву ще одного видатного пейзажиста, теж старшої генерації, — поета галицької землі, тепер возз'єднаної з рідною Україною, — Івана Труша. Це художник європейського рівня.
Хоч творчість художника М. Я. Козика не обмежується лише краєвидами, але я вважаю його фактично пейзажистом. Виконані ним пейзажі дуже й дуже хороші. Хоча вони трохи суворі, але сердечні, щирі, прості й далекі від усякої солодкості.
Під сильним впливом голландських і, фламандських митців знаходиться український художник-пейзажист О. К. Сімонов. Його твори — винятково композиційні і нагадують багато в чому старих майстрів.
Тепер, за радянської влади, коли партія і великий вождь трудящих товариш Сталін так щиро піклуються про культурні потреби народів нашого Союзу, Україна може сміло говорити про українське мистецтво і про український пейзаж.
Вивчення географічних, кліматичних особливостей певної країни, її краси допомагає поглибленню знання про людеіі цієї країни, їхнього характеру, вдачі. Тепер майже щодня зростають молоді таланти українського образотворчого мистецтва. І список художників-пейзажистів налічує чимало видатних талантів, серед яких такі тонкі, чутливі художники, як Жеваго, Любимський, Волобуєв, Рибальченко. А як розвинувся після революції талант немолодого вже художника Хворостецького, що дає такі чудові краєвиди зимового Києва!
Скільки в українському мистецтві з’явилося прекрасних графіків (їм часто доводиться мати справу з краєвидом), як, наприклад, Касіян, Пащенко, Козлов-ський, Дайц, Дерегус, Глухов, Довгаль та багато інших!
На зміну нам, старшому поколінню, іде новий загін молодих художників, вихованим під теплим сонцем Сталінської Конституції, в теплих обіймах піклування великого людинолюбця Йосифа Віссаріоновича Сталіна.
Нема мистецтва старого і нового. Мистецтво, коли воно відбиває в своїх творах перелозі думки, мрії, ідеї людей певної епохи, — вічне.
М. Г. Бурачек 1941 р.
|
