Останні шевченківські автопортрети

В 1860 році Шевченко створив велику серію автопортретів. Це переважно офорти. Вони надзвичайно різноманітні, як по трактовці образу, так і по формальному, технічному виконанню. Аналіз цих аркушів розкриває причини створення такої кількості автопортретів.

Немає ніякого сумніву, що позуючи сам собі, Шевченко мав можливість найкраще здійснювати свої художньо-технічні шукання. Він міняв композицію: ось майже поколінний композиційний портрет, на якому видно і руки (портрет з бородою, в кожусі і шапці), ось "офіційний" портрет (з монограмою, про нього К. Ф. Юнге пише у своїх спогадах, що він найбільше відповідав моделі), ось погрудний портрет, а ось Шевченко зобразив себе сидячим на стільці.

Він розмаїтив технічні прийоми: один з автопортретів дійшов до нас у двох станах — на чорному, затемненому рулеткою, фоні і на світлому, з енергійною штриховкою з правого боку. В двох станах дійшов до нас і автопортрет на стільці. Він варіював освітлення — давав то бічне, то лобове, то рембрандтівське — в автопортреті зі свічкою.

Але крім суто формальних шукань на створення цілої серії автопортретів штовхали його і прагнення передати найрізноманітніші психологічні стани свого обличчя. Кожен автопортрет дає щось нове, цілком оригінальне, неповторне в розкритті внутрішнього обличчя художника.

Водночас з цими офортами Шевченко створює і два автопортрети олійними фарбами — два свої останні автопортрети.

1860 рік був для Шевченка роком особливо активної творчої діяльності. Того року вийшли з друку "Кобзар", "Гайдамаки", "Кобзар" у перекладах російських поетів.

 Спід його гравірувальної голки вийшли чи не найкращі офорти. Шевченко виступав на літературних читаннях у Пасажі, і ці виступи мали величезний успіх, перетворюючись на демонстрацію любові до поета з боку кращих представників тогочасної російської інтелігенції. Після десятирічного заслання Шевченко відгукувався на кожну більш-менш значну культурну подію. Активною мистецькою діяльністю, пройнятою духом непримиренної боротьби за правду, Шевченко показував, що роки заслання не зломили його, стверджував те, про що заявив у своєму "Журналі": "Все зто неисповедимое горе, все роды униження и поругания прошли, как будто не касаясь меня. Малейшего следа не оставили... Мне кажеться, что я точно тот же, что был и десять лет назад. Ни одна черта в моем внутреннем образе не изменилась".

 (Запис від 20 червня 1857 року).

1 коли восени 1860 року в Академії відкрилася велика виставка, Шевченко не проминув нагоди продемонструвати свої останні досягнення в галузі малярства і гравюри.

 Він показав на виставці три офорти — "Вірсавію" з К. Брюллова, "Дуб" з А. Мещерського і "Ліс" з М. Лебедєва, а також автопортрет олійними фарбами.

В "Северной пчеле" 24 вересня 1860 року з'явився огляд виставки, в якому знаходимо оцінку Шевченкових творів.

Треба сказати, що автор огляду недосить дбайливо поставився до свого завдання: офорти з пейзажів Мещерського і Лебедєва він назвав чомусь портретами цих художників, які ніби виконані Шевченком. Це надзвичайно обурило Тараса Григоровича, і він збирався навіть спростувати огляд "Северной пчелы": серед його паперів збереглася чорнетка проекту цього спростування.

Не зважаючи на неточності, огляд "Северной пчелы" цікавий для нас описом автопортрета. "Мистецьке виконання цього портрета — прекрасне, — писав автор огляду, — лише подібність не зовсім вражає, як то буває, коли художник змушений вловлювати вираз та риси не інакше, як з дзеркала. При всьому цьому Шевченко змалював себе не в справжньому своєму вигляді. Він, скромний і миролюбивий художник, змалював себе в українських смушках і свиті, і тому іноді раптом лунали з задніх рядів публіки голоси: "Чи то Палій, чи то Дорошенко, чи Сагайдачний?" Дехто з першого погляду, через свою несвідомість.

Цей автопортрет купила з виставки велика княгиня Олена Павлівна — сестра Олександра II. Це дало підставу декому з біографів Шевченка створити легенду про те, що ніби "августійша гуманістка", відома своїм "широким співчуттям справі емансипації селян", купуючи автопортрет Шевченка, „висловила своє співчуття до долі поета".

А автопортрет на цілих 75 років зник тоді з поля зору дослідників.

Збереглося повідомлення, надіслане Шевченку:

"Господин Шевченко приглашается по-жаловать в канцелярию Государыни ве-ликой княгини Елены Павловны в Михайловском дворце в пятницу 25 сего ноября от 11 до 2-х часов для получения денег, следующих за купленный Ея императорским высочеством портрет. 23 ноября 1860 года".

На цьому документі є приписка, зроблена рукою В. М. Лазаревського: "Этот портрет Шевченко писан был им же и предполагался к лотерее. Выручка пред-назначалась на полезные нздания. Великая княгиня купила его на выставке за 200 руб.— вместо него Шевченко написал другой, который принадлежит мне. Этот последний разыгран был в лотерею (20 билетов по 10 руб.), — выиграл его архитектор Ал-др Ив. Резанов (впослед-ствии ректор Акад. художеств) и подарил мне. В. Л. 1861".

А. М. Лазаревський у своїх спогадах — "Последний день жизни Т. Г. Шевченко" писав: "Январь и февраль просидел он почти безвыходно в комнате, изредка только посещая коротких знакомых. В это время он продолжал заниматься гравированием, писал копию со своего портрета, бывшего на выставке".

В акад. Ол. Новицького була фоторепродукція з останнього автопортрета Шевченка (1861 р.), на звороті якої рукою В. М. Лазаревського було написано: "Подлинный (портрет) его же работы, куплен на выставке в. кн. Еленой Павловной за 200 руб. Копия разыграна в лотерею в кружке близких Тарасу людей (20 билетов по 10 руб.), Выиграл архитектор А. Ив. Резанов и подарил мне".

Кілька років тому Н. Смірнов-Сокольський (Москва) придбав у людей, близьких до родини Ф. П, Толстого, автопортрет Шевченка.

Оригінальність і висока майстерність виконання автопортрета не можуть не вразити навіть побіжного глядача. Портрет написаний у золотаво - коричневій рембрандтівській гамі. Голова художника немов оповита густим золотим туманом. Ефектним рембрандтівським освітленням (пучок яскравого проміння, що падає з правого боку, освітлює чоло, щоку, ніс, лівий бік обличчя затемнений) Шевченко досяг надзвичайно правдивої, рельєфної ліпки обличчя.

Але ще більше вражає вигляд, у якому себе зобразив художник: він у високій зсунутій набакир смушковій шапці, спід якої кучерявиться волосся. Крізь роз-пахнуту свиту видно чумацьку сорочку, комірець якої пов’язаний яскравою червоною стрічкою. Густі довгі вуса звисають мало не на груди.

Дивлячись на цей автопортрет згадуєш любов Рембрандта зображати себе в найнесподіваніших костюмах. Але у Рембрандта ці пишні маскаради в автопортретах тридцятих років мали підкреслити радісне піднесення художника, його задоволення життям: майстер був тоді в зеніті слави.

Оригінальність і висока майстерність виконання автопортрета не можуть не вразити навіть побіжного глядача. Портрет написаний у золотаво - коричневій рембрандтівській гамі. Голова художника немов оповита густим золотим туманом. Ефектним рембрандтівським освітленням (пучок яскравого проміння, що падає з правого боку, освітлює чоло, щоку, ніс, лівий бік обличчя затемнений) Шевченко досяг надзвичайно правдивої, рельєфної ліпки обличчя.

Але ще більше вражає вигляд, у якому себе зобразив художник: він у високій зсунутій набакир смушковій шапці, спід якої кучерявиться волосся. Крізь роз-пахнуту свиту видно чумацьку сорочку, комірець якої пов’язаний яскравою червоною стрічкою. Густі довгі вуса звисають мало не на груди.

Дивлячись на цей автопортрет згадуєш любов Рембрандта зображати себе в найнесподіваніших костюмах. Але у Рембрандта ці пишні маскаради в автопортретах тридцятих років мали підкреслити радісне піднесення художника, його задоволення життям: майстер був тоді в зеніті слави.

У Шевченка ж цей несподіваний костюм має зовсім інше значення.

Бажанням бути і відчувати себе молодим віє від кожної деталі цього автопортрету. Зовні це, справді, молодий козак. І тільки очі Шевченка, з виразом глибокого суму, трохи подернуті навіть сльозою, викривають трагічну суть цього маскараду. Вони розкривають перед глядачем страшну трагедію молодого душею, але надломленого фізично художника.

І. Я. Айзеншток, що вперше опублікував цей портрет в „Литературном на-следстве" (№ 19—21, 1935), базуючись на тому, що він придбаний у людей близьких до родини Толстих, висловив думку, що це й є автопортрет, придбаний великою княгинею. Згадуючи опис автопортрета в „Северной пчеле" не можна не погодитися з І. Я. Айзенштоком. „Козацьке" вбрання Шевченка, яке ми бачимо на цьому автопортреті, і викликало тоді таке здивовання неглибокого автора огляду. Цілком вірогідно і те, що велика княгиня придбала портрет не тому, що цікавилася долею поета, а тому, що на це її наштовхнув Ф. П. Толстой (або, вірніше, А. 1. Толстая, що, як, відомо, була фрейліною двору), які добре знали матеріальні злидні Шевченка. Купивши портрет, велика княгиня, цілком очевидно, навіть не поцікавилася ним і він просто з виставки перейшов до Толстих.

Шевченко, який гадав цей портрет передати на користь видань для недільних шкіл (в той час він працював над своїм "Букварем Южнорусским" і питання народної освіти його глибоко цікавили) написав інший.

Позбавлені можливості дослідити портрет, придбаний великою княгинею, збиті з шляху невірними свідченнями Лазаревських, Ол. Новицький, а слідом за ним і інші дослідники помилково вважали, що Шевченко зробив автокопію з портрета, придбаного княгинею.

Той новий — передсмертний — автопортрет є цілком самостійним твором.

Шевченко зобразив себе на ньому в кожусі і шапці. Вся його постать тоне в мороку. Темний, майже чорний колорит (пишучи портрет, Шевченко дуже широко користувався асфальтом) ще більше підкреслює, загальний похмурий настрій твору. Яскраве проміння, кинуте з правого боку, вириває з темряви тільки лоб, очі і праву щоку. Подібно до Рембрандта, який часто, особливо в останній період творчості, зосереджував світло на основній, вирішній точці твору, Шевченко в трьох своїх останніх автопортретах (1859 року, що дійшов до нас у копії К. Флавицького, 1860 року і 1861 року) концентрує освітлення на найвиразніших місцях портрету. Чоло і очі несуть тут найбільше психологічне "навантаження" і тому Шевченко освітлює саме ці місця портрету.

Печать тяжких життєвих випробувань лежить на всьому обличчі поета. Глибока вертикальна зморшка — свідчення довгих дум — перерізає чоло. Художник дивиться на вас розуміючим поглядом своїх "всевидящих" очей.

Ніхто, хіба тільки Рембрандт в своєму останньому автопортреті, не зображав своєї старості з такою нещадною правдою, як Шевченко.

Л. Владич