Великий художник

І, справді, Брюллов на ті часи з’явився справжнім, свіжим, яскравим талантом, він вніс в архаіку академічних традицій своє живе слово, власну творчу думку, які ще й до того вмів висловити з таким палким темпераментом.

Але ламаючи естетичні канони дворянсько-поміщицької Академії, Брюллов все ж не став на шлях реалістичного мистецтва. Завжди трохи театральний, ефектовний, романтичний, в своїх портретах, Брюллов дорівнює високою майстерністю, влучною характеристикою і чарівною поезією (в жіночих портретах) видатнішим портретистам світового малярства.

Не дивно, що він своїм талантом надовго вів за собою все офіціальне російське малярство, дарма, що ніхто з його учнів і послідовників не дорівняв блискучому талантові свого вчителя.

І цей "геній", "величайший художник мира", "истинно необыкновенный человек", "бессмертный, великий, которого любви, кажется, достаточно для совершенного счастья“ ("Художник") "незабвенный учитель мой", цей "великий Карл" був не тільки професором Шевченка, його опікуном, але навіть і другом.

Кожний учень видатного художника деякий час знаходиться під впливом свого вчителя, а часом і все життя заховує в своїй творчості якінебудь риси від манери свого професора.

Нема нічого дивного, що дослідники малярської творчості Шевченка знаходили, що Шевченко "в своих работах периода до ссылки не подьімается выше второстепенных представителей брюлловской школы". (В. Горленко. Южно-русские очерки и портреты. Киев, 1896 г.) Взяти, напр., автопортрет Шевченка (олійний в овалі), де Шевченко відобразив себе романтичною молодою людиною, портрет кн. Кекуатової (дуже хороший і зовсім "не второстепенного предста-вителя"), влучний колоритом (щось веласкезовське) і характеристикою цієї миловидної, наївно-кокетливої женщини, якоїсь оранжерейної рослини, безвільної, яка і дня не проживе без опіки над собою, без сторонньої допомоги. Типова людина, вирощена й вихована кріпосницьким ладом.

Прекрасний портрет, так званий, "портрет Горленкової", і по колориту, і по техніці, і по психологічній характеристиці: це хоч теж тип кріпосницької доби, але зовсім іншої вдачі — жінка-хазяйка, що твердою, міцною рукою веде господарство, експлуатує підлеглих їй кріпаків, як і власного чоловіка, що цілий день смокче свій чубук, п’є горілку та розкладає незкінченний пас’янс. І знов, так званий, "портрет Маєвської" — інший жіночий характер: "хорошенькой женщины", лукавої, засоби кокетування якої мають на меті цілком реальні, матеріальні наслідки у вигляді, напр., полегшення кар’єри чоловікові.

А взяти таку чудесну акварель, як "одаліска", зроблена без сумніву під впливом автентичних акварелей Брюллова. Така ніжна по кольору, така тонка по техніці, що і сам Брюллов охоче би підписався під цією високо майстерною мистецькою перлиною. Менш цікаві портрети чоловічі; з них може кращий Дуніна-Борковського, який помер через сухоти й цю "обреченность" художник своїм гострим оком запримітив, хоч в той час, коли малював його Шевченко, Дунін був цілком здоровою людиною.

Багато в цей час (до заслання) Шевченко малює аквареллю, також улюбленим матеріалом його вчителя Брюллова.

Той же вплив брюлловської школи сильно помітний і в такій капітальній картині, як "Катерина" та навіть і в "Селянській родині".

Але тут Шевченко відрізняється від Брюллова тематикою, а в "Катерині" чипає такий зміст, який і в голову не приходив Брюллову, бо був йому цілком чужий.

Коли в 1842 р. Шевченко задумав свою картину "Катерину", цебто річ страшно далеку від трафаретної академічної тематики, то цей сюжет виник у нього в наслідок певного перелому, що трапився з ним якраз, коли: "перед его дивными произведениями (Брюллова — М. Б.) я задумывался и лелеял в своем сердце своего слепца кобзаря и своих кровожадных гайдамаков. В тени его изящно-роскошной мастерской, каквзнойной дикой степи Днепровской... передо мной расстилалася степь, усеянная курганами, передо мной красовалась моя прекрасная, моя бедная Украина во всей непорочной меланхолической красоте своей. И я задумывался, я не мог отвести своих духовних очей от этой родной, чарующей прелести. Произведение, и ничего больше.

...Я хорошо знал, что живопись моя будущая профессия, мой насущний хлеб, и вместо того, чтобьі изучить ее глубокие таинства... я сочинял стихи, за которые мне никто ни гроша не за-платил и которые, наконец, лишили меня свободи и которьіе, не смотря на всемогущее, бесчеловечное запрещение, я все таки втихомолку кропаю".

Це незвичайно цікавий образ, що малює нам несвідомий неясний розлад в думках і психології юнака Шевченка. Він замислюється перед чудовими творами свого вчителя й друга не дарма: недавній кріпак, селянин відчув певно, що це мистецтво — не його мистецтво, в ньому немає місця ні сліпому кобзареві, ні степам, вкритим могилами, ні, взагалі, всій бідній Україні, де мільйони покріпачених братів його стогнуть під панським і царським ярмом.

Шевченко, мабуть, відганяв настирливу думку, що творчість його "безсмертного" вчителя є лише красива брехня, що в ній нема справжнього життя, правди життя, що "дивные произведения“ Брюллова тільки розвага, гостра насолода для пересичених багатіїв.

Молодий художник не насмілюється ясно формулювати свої почуття, але само собою виходить, що вивчення "глубоких таинств" живопису мусить привести його лише до такої самої продукції, що й його професора, цебто до брехні, до такого мистецтва, що не служить суспільству, а тільки розважає, усолоджує життя багатих неробів.

 Безсумнівно, що таке роздвоєння мусив чутливий і вразливий Шевченко відчути. Рамки того офіціального, "високого" мистецтва були занадто вузенькі й не вміщали всього життя, живого життя з його радощами, горем, з його сонцем і негодою, взагалі не вміщало правди життя.

Художник відчув якісь кайдани, що сковують його вільну творчість і... почав писати вірші, щоб висловити й виспівати ті почуття й думки, що не вміщалися в обсяг традицій тодішнього мистецтва. Певна туга за батьківщиною, по "меланхолійній красі бідної України", потягли його думки і творчість до рідного краю, до знайомого побуту, до страждань рідних і близьких селян, що стогнали під ярмом панщини.

Наслідком цього зламу був перший "Кобзар", а далі, логічно, з’явилася "Катерина" і в малярстві. З боку чисто малярського — картина вся під впливом брюлловської школи.

Але тематика її зовсім не брюлловська. Шевченко вперше в образотворчому мистецтві подає образ скривдженої і покинутої панком-офіцером дівчини-селянки, для якого вона була "милым развлечением" під час нудного перебування полку в літньому "кампаменті". Дівчина соромливо вертається додому з царини, де вона, мабуть, прощалася з тим бравим уланом, що мчить верхи ліворуч з почуттям полегшення.

Тип офіцера Шевченком подано, як бравого "повесы", "опытного соблазнителя". Зміст картини незвичайно влучно розказує постать діда-ложкаря, що сидить праворуч коло свого куреня: він вдумливим холодним поглядом слідкує за постаттю бідолашної дівчини: в цьому погляді почувається легкий осуд і вся будучина цієї жертви бездушного спокусника. При тому Шевченко подає цю тему остільки серйозно, що при всьому бажанні в ній не найдеш "пікантного" мотиву.

Завжди бездомний бурлака, що мріяв про сімейне життя, Шевченко і в віршах і в малярстві з великою любов’ю ставився до родинного щастя; такою симпатичною ідилією віє від його невеличкої картини „Селянська родина". Картині можна закинути деяку сентиментальність, але типи чоловіка й жінки вдало характеризовані: він, мабуть, дає дитині глечика чи миску, яку вона й розбила, за що жінка й дорікає чоловікові, а він, трохи збентежений, скромно виправдовується. Знову твір цілком реальний, далекий від академічних трактовок, а також далекий від ефективності Брюллова: проста скромна, наївна пригода розказана художником теж скромно, без бажання вразити глядача своєю технікою, бравурним, мазком, сліпучим колоритом.

Подорож Шевченка на Україну в 1843 р., повторена і в наступному 1844 році, зміцнює в ньому бажання послужити своєму народові. Він задається наміром видавати в офортах "Живописную Украину". Метою цього видання було бажання Шевченка знайомити російське суспільство з справжньою реальною Україною, її історією, її побутом, з її живописними місцевостями. Він хотів цим виданням виправити ті хибні уявлення казенних письменників, як про країну, "где все обильем дышет".

В 1844 р. вийшов перший зошит "Живописной Украины". Він містив 6 офортів: "Дари в Чигирині 1649 р"., "Старости", "Судня рада", "Видубецький манастир", "Казки" і "У Києві".

Всі ці офорти незвичайно цікаві своїм яскраво виявленим реалізмом навіть в такій історичній темі, як "Дари в Чигирині", де інший художник дав би якусь картину, що вражала б глядача красою архітектури, багатством одягів, зброї... Композиція ж Шевченка скромна, історично вірна. Це "мужицька історія", історія селянської революції, без високородних рицарів, спритних і гарненьких пажів... Світлиця заможнішого господаря, біля дверей варта з селян, що змінили рало на шаблю і спис... Посол московський — в задумі, турецький — нервово ходить, а польський скромно вмістився в глибині, бо заздалегідь знає, що справа його програна.

Чудесний офорт "Судня рада", незвичайно реальний, з цілком реальними селянами-хліборобами, різноманітними по типажу й психології. Хороша й "Казка" з її мрачним гумором: смерть у вигляді молодиці залицяється до "отставного" інваліда-солдата, який частує безносу кокетку міцним тютюном.

На цьому випуск "Живописной Украиньї" зупинився — Шевченко був невдалий видавець і комерсант.

Мабуть такий впертий учень, як Шевченко, що рішуче відкинув академічну схоластику й виявив себе фанатичним реалістом, не дуже сподобався своєму вчителеві. Між Брюлловим і Шевченком проходить якась незгода, з’являється якесь розхолодження: і вірші пише все "мужицькі" і малює теж картини "мужицькі". А в Шевченка пропадає охота продовжувати навчання в Академії, втискуватися в академічні рамки, одягати кайдани на свою вільну творчість. І одержавши звання "свободного художника", він їде на Україну в 1845 р., де думає оселитися назавжди і навіть мріє про засновання в Києві академії мистецтва.

Служба при археографічній комісії дає Шевченкові можливість мандрувати по Україні для наукових зарисовок, а також і для себе. Він ще не розгорнувся, не зупинився на якій будь темі, він накопичує в альбомах безліч рисунків олівцем, сепією, аквареллю, часом малює і олійними фарбами. В цих зарисовках Шевченко рекомендує себе, як прекрасний рисувальник, але сюжети бере дуже скромні, так би мовити, більш інтимні:  шлях оточений вербами, хатина над річкою, „вдовина хата", краєвид у Решетилівці...

Малює багато селян та портретів дідичів, в яких гостює за плату або в подяку за гостинність. Разом з тим він спостерігає жахливе життя кріпаків, і це мабуть не дає Шевченкові замкнутися від тяжких вражень, одійти лише в сферу малярської творчості.

За революційні розмови з селянами, за "підбурювання" селян проти царату й поміщиків, Шевченка заарештовують і з наказу Миколи Палкіна віддають в солдати.

23/VІ 1847 р. Шевченко опинився в Орській фортеці. Настав період поневірянь, солдатської муштри, образливих обшуків, життя в смердючій казармі...

Аральська експедиція, якої так боявся Шевченко, дала йому можливість почувати себе майже „вільною" людиною, при чому на щастя його, він навіть повинен був малювати. Короткий час в Оренбурзі майже в таких же умовах — все це неначе відроджує людину. Дійсно, розглядаючи Шевченкові твори того часу і навіть часу перебування в Новопетровську, ми помічаємо, як виростає Шевченко в оригінального й самостійного художника-реаліста.

Які чудесні, тонкі його пейзажі, повні якоїсь суворої краси, або елегійні ночі, спалені сонцем скелі (Кара-Бутак, Новопетровський форт від Хівінського шляху. Делісмен-мула-ауліє, Раім, табір коло Арала і т. ін.) У тих акварелях є сумна і сувора інтимність, безнадійність пустелі, цієї „незамкненої" тюрми. Він малює своїх товаришів-солдатів, казарму, зближується з киргизами, яких охоче малює з великою симпатією. Киргизи для Шевченка — рідні брати, яких царський уряд тримає в темряві, цивілізує їх за допомогою купця з горілкою і „дешевим" крамом, попа з хрестом і солдата з багнетом.

Цих наівних, щирих людей експлуатує і уряд і свої баї-дуки. Ось, наприклад, діти-жебраки, в юрті (жінка меле пшоно, а чоловік грає на домбрі), киргизка біля грубки...

Ці такі милі картини, сповнені щирої любові відображування людей. Або його "Катя" —дівчинка киргизка ставить біля надгробка запалений каганець-маяк для пастухів, щоб вони не заблудилися в темряві, вертаючи з отарою додому. Скільки в цій дівчині чистоти фізичної і душевної, яка вроджена шляхетність і разом скільки дитячої щирості 1 якогось суму, печалі, наче б передчуття її невеселої жіночої долі!

В Новопетровську Шевченко створює цілу низку портретів знайомих, приятелів, офіцерів, родини коменданта Ускова, що так прихильно ставився до Шевченка, поліпшуючи його життя.

Нарешті, напередодні свого визволення, задумавши присвятити себе гравюрі, цебто офорту, Шевченко береться за композиції до "Блудного сина", капітальнішої своєї роботи. Ця серія була задумана, як гогартовська сатира на купецьке "сословие".

У своєму "Журналі" Т. Г. Шевченко пише: "...мне кажется, что для нашего времени и для нашего среднего полуграмотного сословия необходима сатира, только сатира умная, благородная. Такая, например, как "Жених" Федотова или „Свои люди — сочтемся" — Островского и "Ревизор" — Гоголя... Средний класс — это огромная и к несчастью полу грамотная масса, это половина народа, это сердце нашей национальности, ему то и необходима теперь не суздальская лубочная притча о блудном сыне, а благородная, изящная и меткая сатира".

Безумовно завданням своєї сатири Шевченко ставив мету збудження свідомості своїх сил, свого значення в майбутній революційній боротьбі цього "третьего сословия" з самодержавством. І він гаряче приймається за роботу. В листі до Б. Залеського 8 — 10/V 1857 р. Шевченко пише: "готовых у меня уже 8 штук. Первых четырех сцен еще не начинал за неимением модели. Необходим русский типический купец, чего здесь не имеется".

І хоч Шевченко після приїзду до Петербурга, де міг знайти "типического купца" до цієї теми вже не вертається, серія малюнків до "Блудного сина" залишається в 9 рисунках.

Перші п’ять малюнків показують страшну історію загибелі молодої людини в умовах жорстокого, бездушного самодержавного ладу, що старанно плекав темряву домостроєвських традицій, історію падіння купецького синка, який від пияцтва, розгулу по трактирах, доходить до розбою. Решта, 4 малюнки, цієї серії показують царську казарму, тюрму. Особливо жахливі картини являють малюнки "Кара шпицрутенама" і "Кара колодкою".

І, переглядаючи малюнки цілої серії, виконаних Шевченком так майстерно, художньо, з такою любов’ю, наочно виглядає винний — жорстокий, бездушний, безжалісний самодержавний лад Миколи Палкіна. Ці малюнки з "Дантового пекла" — кращий обвинувальний акт царатові, зоставлений Шевченком історії людства.

Творчість Шевченка по повороті його до Петербурга, в офортному мистецтві знову яскраво доводить його незвичайну талановитість, як художника і його портрети, офорти-копії з Рембрандта, Мурільо, Брюллова, Лєбєдєва, Соколова, власної композиції і т. ін. дають Шевченкові неофіціальне, але похвальне прізвище "русского Рембрандта", а офіціально — звання "академіка".

"Из всех изящных искусств мне теперь более всего нравится гравюра и не без основания.

Быть хорошим гравером, значит быть распространителем истины... Прекрасное, благородней-шее призвание гравера. Сколько изящньїх произведений, доступних только богачам, коптилось в мрачньїх галлереях без своего чудотворного резца" ("Журнал") — такі були погляди Шевченка на завдання мистецтва,! мистецтва гравюри зокрема.

Офортом Шевченко захоплювався ще в Академії, чому доказом є його офорти до "Живописной Украины", але не всі вони вдалі, тяжкуваті, хоч "Судня рада" чи "Казка" заповідають в авторі майбутнього справжнього майстра.

З цих перших офортів Шевченка видно, що й тоді він захоплювався вже Рембрандтом, зразковим офортистом, його грою світла й тіні. Дюрер, мабуть, для Шевченка був трохи сухуватим, більш рисувальник, а у Рембрандта навіть в гарному офорті почувається живописність чисто малярська, якась гра кольорів. Шевченко по повороті з заслання, гадаючи присвятити себе виключно гравюрі, найшов справжнього вчителя не в особі прихильного до нього, але академічного (по традиціям) професора Іордана, а власне в творах старого Рембрандта. Він приваблював Шевченка своїм художнім майстерством, а з другого боку — любов’ю до типів з нижчих верств суспільства, своєю демократичністю. І Шевченко досяг в офортах високого майстерства свого вчителя, залишивши чудесні зразки цього мистецтва; він і сам придумав деякі знаряддя для вдосконалення техніки офортової і остільки доцільні, що ними користувалися такі майстри, як проф. Мате, Шишкін, Крамской.

1861 р. обірвалося страдницьке життя поета й художника, революціонера-демократа. Багатогранна натура виявила себе в житті різносторонніми талантами, що йшли з одного джерела — мислі, серця й почуття. Серце було знищено бездушним ладом самодержавства, а з ним згасла й мисль, і почуття, і вразливе художнє око.

Як художник Шевченко ще до Федотова, а тим більше до передвижників пішов шляхом реалізму.

Чудесний рисувальник, і прекрасний, тонкий, живописний аквареліст, якого можна без пересади рівняти з кращими тогочасними англійськими акварелістами, Шевченко, на глибокий жаль, ще й досі, як художник, мало відомий ширшим масам і навіть... багатьом художникам. Наступного року минає 125 років з дня народження великого поета і художника. До цього часу потрібно видати грунтовну монографію про Т. Г. Шевченка-художника.

М. Бурачек 1938 р.