Художник-реаліст Микола Пимоненко

В минулому році вся громадськість квітучої Радянської України і зокрема творча сім’я радянських художників з щирою теплотою вшанували пам’ять художника Миколи Корниловича Пимоненка, в зв’язку з 25-річчям з дня його передчасної смерті.

Здорова, бадьора творчість Пимоненка заслуговує особливої уваги нашої радянської художньої громадськості.

Творчість Пимоненка цінна для нас, насамперед тим, що в період кінця 90 і 900 років, коли на Україні, як і по всій старій Росії, в мистецтві посилено культивувалися формалістичні і націоналістичні течії різних гатунків, М. Пимоненко в своїх творах незмінно і переконливо залишався на позиціях реалізму і працював в тісному єднанні з передовими представниками реалістичної художньої культури братерського російського народу. Він залишався до кінця своїх днів палким прихильником ідейно-реалістичної творчості свого старшого друга — І. Ю. Рєпіна, який з свого боку високо цінив художню особу М. Пимоненка.

Зовнішній життєвий шлях художника дуже нескладний.

Народився він 1862 року в Києві, в небагатій міщанській сім’ї. Батько його мав іконописну майстерню, але, на щастя, характер занять батька не визначив наперед шлях художнього розвитку сина, хоч перші заняття його з живопису і проходили під керівництвом батька і полягали в навчанні іконописної справи.

Вже з ранніх років, допомагаючи батькові в іконописних роботах по селах в околицях Києва, Пимоненко пильно став приглядатися до навколишнього селянського побуту, до важкої праці селянина, і перші його рисунки з натури зображали характерні сцени сінокосу, жнив, селянських весіль і "вечорниць". Пізніше, по поверненні до Києва, він, 1878 року, вступив до "рисувальної школи", незадовго перед цим заснованої художником М. І. Мурашком.

Це відіграло велику, навіть вирішальну роль у художньому розвитку юнака. Київська школа М. Мурашка, діяльність якої ще чекає спеціального серйозного дослідження, відіграла велику роль в справі художньої освіти колишнього "Юго-Западного края" і являла собою одне з прогресивних явищ в провінціальному художньому житті старої Росії.

М. Мурашко, палкий прихильник рєпінського реалістичного напрямку, особистий другі. Рєпіна ще з Академії, близький товариш незмінних членів рєпінського гуртка —  М. Антокольського і А. Прахова, прагнув зробити свою школу демократичною і загальнодоступною.

Робітники і ремісники становили до 50% складу учнів, користуючись часто безплатним навчанням. В процесі викладання М. Мурашко прагнув, насамперед, навчити учнів правильно спостерігати і відображати дійсність, надаючи волю розвиткові індивідуальних здібностей кожного учня і не спотворюючи їх академічними канонами.

І тут, в стінах школи, вже остаточно визначився інтерес Пимоненка до зображення побуту українських селянських мас, що став таким характерним для нього в усій дальшій творчості. Він почав з величезним захопленням вивчати праці на українську тематику К. Трутовського та І. Соколова, в яких, поряд з рисами академізму, вже виявлялося прагнення до реалістичного письма. При цьому Пимоненко особливо захопився картиною "Малороссийская свадьба" —  І. Соколова, яку постарався якнайточніше скопіювати.

Однак, юнака тягне далі, до завітнього центру художнього навчання, в Академію мистецтв. В 1880 році, майже без коштів, він їде до Петербурга, де успішно складає в Академії іспит з малювання і на атестат зрілості. Для складання цього іспиту йому перед тим довелося в Києві, з великими труднощами, майже самоуком, проробити гімназичний курс. В Академії навчання Пимоненка проходило цілком успішно. Він користувався цінними вказівками пейзажиста В. Орловського, одержував встановлені нагороди. Не маючи коштів до існування, він був змушений, поряд з навчанням, давати за мізерну компенсацію стомливі уроки з малювання і займався копіюванням картин. Перевтома, недоїдання, клімат зробили свою справу. Художник серйозно захворів, і в 1884 році був змушений залишити Академію й повернутися до Києва, де він вступив викладачем до згаданої школи Мурашка, в якій і продовжував працювати майже до ліквідації цієї школи в 1900 році.

Взагалі, віднині Пимоненко тісно зв’язується з своїм рідним містом, яке до самої його смерті стає основним місцем його життя і праці. Тут, в 1885 році, незабаром після повернення з Петербурга, Пимоненко написав свою першу самостійну картину олією — "На гальорці", виконану під подвійним впливом жанрів П. Федотова і В. Маковського, з яскравою соціально-побутовою характеристикою, в дусі "передвижників", глядачів різних класових прошарків, що весело слухають в київському театрі "Женитьбу" Гоголя. (Ця картина знаходиться в київському музеї українського мистецтва).

В перші роки після свого повернення до Києва Пимоненко часто виставляв свої нові твори на виставках Академії мистецтв, але з 1893року він стає експонентом виставок товариства "передвижників", завдання якого були йому здавна близькі.

Так, в 1895 році на виставці "передвижників" з’являється його перший великий твір ідейного, обвинувального характеру — "Розлука" ("Проводи рекрутів"), в 1899 році він пише в такому ж плані дуже популярну в свій час картину — "Жертва фанатизму" ("Вихрестка") з майстерною характеристикою міщанських типів і фантастично настроєної юрби в глухій провінції часів царату (знаходиться в харківській картинній галереї).

В цьому ж 1899 році Пимоненко, який давно вже прагнув стати дійсним членом товариства "передвижників", за особистим наполяганням І. Рєпіна, був проведений в члени товариства.

Наступного 1900 року з’являється його нова "передвижницька" картина "Самосуд над конокрадом".

До 1905 року відноситься картина "Проводи на війну", створена під свіжим враженням суспільних настроїв під час російсько-японської війни. В 1911 році, вже напередодні смерті, Пимоненко знову повертається до теми про підневільну службу народних мас в старій царській армії і пише велику картину — "Призов запасних".

Поряд з переліченими жанрами ідейно обвинувального характеру, в творчості Пимоненка велике місце займають, правда, звичайні жанрові картини на побутові сюжети: "Весілля""Викуп нареченої", численні "ярмарки на Україні", "В хаті", "Дівчата ворожать" та інші.

Серед творів цього кола своєю влучною побутовою характеристикою і вміло вибраним життєвим типажем особливо відзначається: "Ярмарок на Україні" — 1904 — 1911 рр., "Після весілля" — 1891 р. (знаходиться в київському музеї українського мистецтва) і одна з найкращих його картин — "Перед грозою" — 1906 року (в тому ж музеї), де на фоні широкого, повного настрою пейзажу правдиво і життєво зображена фігурка дівчинки - пастушки, яка діловито поспішає додому з своїм стадом.

Ось ця життєва спостережливість Пимоненка, правдивість і щирість його образів, його типові психологічно виразні персонажі, поряд з хорошим рисунком, знання якого він виніс з школи Мурашка і Академії, поряд вдалої продуманої композиції, являють собою особливу цінність в творчості художника і компенсують недоліки його, як колориста. Дійсно, видатним колористом Пимоненка назвати не можна, його колорит не відзначається звучністю, сміливими кольоровими шуканнями; він в деяких творах млявий і білявий, часом трохи умовний в своїй тональній гамі. Пейзажна сторона у Пимоненка цікава. Він любить зливати пейзаж з жанровими елементами, що розгортаються на фоні пейзажу, звичайно легкого, ефірного, пронизаного світлом, або ж, навпаки, сумного, тьмяного, що вдало підкреслює основну песимістичну нотку картини.

Цікаві деякі деталі творчого методу художника. В своїх працях Пимоненко користувався виключно живою натурою. Цілі тижні він часто проводив по ярмарках України, невтомно шукаючи потрібних людських персонажів, шукав тварин з особливими рисами, потрібними йому для його задумів.

Прагнення знайти відповідні характерні зразки хатинок глухої провінції царського часу, для створення картини "Жертва фанатизму" примусила художника спеціально відвідати Кременець і довго працювати там над етюдами. Не лише всі свої етюди, але й основні композиції він намагався писати на відкритому повітрі, добиваючись відчуття повітряного простору, того "пленеру", що так підкупає в його кращих творах. Часто він писав свої великі композиції майже без попередніх етюдів, прямо з натури вписуючи фігури в своє полотно.

Пимоненко відзначався великою працездатністю, вдумливістю в своїй роботі і продуктивністю. В багатьох містах Радянської України, особливо в Києві, є велика кількість його творів. В одному київському музеї українського мистецтва є кілька десятків його творів.

В своїй професіональній діяльності й в ставленні до товаришів-художників Пимоненко відзначався скромністю, суворо і критично ставлячись до власної творчості і завжди безкорисливо допомагаючи молодшим товаришам по роботі. Поряд з творчою роботою, Пимоненко був непоганим викладачем, працюючи після закриття школи Мурашка в київському політехнічному інституті і художньому училищі.

В 1904 році "за популярність на художній ниві" Пимоненко одержав від Академії мистецтв звання академіка живопису.

Передчасна смерть Миколи Корниловича 26 березня 1912 року, незабаром після святкування 25-річчя його художньої діяльності, надзвичайно вразила передові художні кола тодішньої Росії. Це просто і задушевно висловив І. Ю. Рєпін, який високо цінив діяльність Пимоненка у своєму листі 1912 року до письменника І. Ясинського, де вміщені зворушливі рядки про те, що він, Рєпін, давно знав і любив Пимоненка, що осиротіла сім’я "передвижників", втративши після смерті Лемоха, Максимова і Мясоєдова ще одного талановитого співробітника.

В нашу епоху могутнього розвитку соціалістичної культури, в епоху, коли трудящі маси любовно вивчають і зберігають кращі твори реалістичного мистецтва минулого, творчість М. Пимоненка, хоч і позбавлена величі й розмаху, але яка має риси вдумливого, серйозного і щирого зображення дійсності свого часу, користується великою популярністю серед цих трудящих мас і зокрема серед радянської художньої молоді.

Художня діяльність М. Пимоненка зайвий раз переконливо доводить, що кращі представники художньої культури України творили в тісному єднанні і взаємодії з представниками передових, прогресивних кол братерського російського народу.

 Г. Адольф 1938 р.