Едуард Мане. Нове в колориті. |
Мане високо ставив колористичні завдання живопису і був у цій галузі новатором. Це не визначає, що художня спадщина не відігравала ролі в його відкритті. Навпаки, він шукав серед старих майстрів учителя і знайшов його в особі Веласкеза.
Старі майстри XVI і XVII сторіч лишили кілька магістральних вирішень колориту: венеціанці — золотистий тон; Рубенс — червоно-пурпурний і зелений; Греко —лимонножовтий і ясно-блакитний; Рембрандт — червоно-коричневий тон. В основі цих колористичних умовностей лежало припущення, що світло — жовте, золотисте, тепле. Але Веласкез прийняв, що світло — сріблисте, а в основу гармонізації тонів поклав синє, тобто повітряні рефлекси.
Ось чому фігури і речі на картинах Веласкеза плавають у повітрі, обвиті ним. Цим самим Веласкез наблизився до природи, змінивши умовну тональність на природнішу, реальнішу. Мане пішов шляхом, прокладеним Веласкезом. Спочатку він шукав гармонічних відношень у крайностях палітри, в гармонії чорного і сірого з рожевим. Він маніпулює чорним і сірим, протиставлячи їм майже цілком біле, і на цьому сильному й глибокому фоні дає кілька високих нот, ясних, навіть різких плям зеленого і жовтого, пом'якшуючи різкості рожевими тонами. Так він дістає ці несподівані, характерні для нього акорди в результаті вміщення ясної плями на великій площі з сірого і чорного. Цим методом він написав "Олімпію", "Жінку з папугою", портрет Морізо з віялом, портрет Ніни де Каліас.
Цей "іспанський" період його діяльності тривав приблизно до 1867 р.; пізніш його фарби стають яснішими, сильні контрасти зникають, і з’являється ясно-блакитна гама з рожевим. Світло — холодне, сріблисте; тіні блакитні або фіолетові. Синє — домінантна нота на темно-сірому. Ніхто до нього не користувався так вдало синім для виявлення м’якості і свіжості, для надання колоритові чудесного блиску. Він був і лишається метром блискучих варіацій, іскристих або ніжних, які тільки можна дістати з нюансів лазурного.
В. Юзефович
|