Іван Миколайович Крамской

Іван Миколайович Крамской народився 9 червня 1837 р. в містечку Острогожську, Воронезької губернії.

Людині, що "народилася в злиднях", як висловлювався Крамской про себе, що "походила з найнижчих верств народу", потрібне було за тих часів особливе щастя, щоб мати можливість розгорнути свою обдарованість, надто щоб висунутись на провідну роль в культурно-громадському житті.

Не задовго перед смертю, оглядаючись на пройдену путь, Крамской з властивою йому скромністю писав одному з своїх друзів:

"Подумавши серйозно, доводиться сказати про себе, що я куди щасливіший за багатьох і рішуче щасливіший за всіх, у кого були або могли бути рівні шанси зі мною“.

І справді: він був талановитою, розумною, чесною й енергійною людиною, а скільки людей з такими ж даними, на яких завжди багатий був великий руський народ, — скількох таких людей свого часу розчавили й покалічили іржаві колеса поліційно - бюрократичної машини російської імперії.

"Щастям" Крамского була його величезна любов до мистецтва, що з самого дитинства його захопила. Вона стала поперек канцелярської кар’єри, на яку був по­ставив хлопчика старший його брат, і спершу занесла його в науку до якогось іконописця, потім зробила рету­шером у містечковій фотографії, і, нарешті, привела до Петербурга, до Академії мистецтв, куди він вступив у 1856 р.

Добре проходив Крамской академічне навчання, але воно не задовольняло його. Відірване від дійсності, зам­кнене в колі умовних класичних "ідеалів", мистецтво Академії стояло в різкій суперечності з піднесенням громадського руху, яким позначений був кінець 50-х і 60-ті роки минулого сторіччя. Крамской прагнув мистецтва, що відповідало б завданням і запитам життя. Недоліки академічного навчання він виправляв і поповнював само­освітою, читанням, бесідами та вільними творчими впра­вами в товариському колі, організатором і душею якого він став.

Опозиція цієї художньої молоді академічній схоластиці знайшла свій вихід в 1863 році у відкритому протесті. 13 студентів-випускників відмовилися виконувати кон­курсне завдання на тему з скандинавської міфології "Пир богов в Валгаале" і поставили перед радою Академії вимогу вільного вибору сюжету, а коли їм було відмо­влено, демонстративно покинули Академію. На чолі цього славнозвісного "бунту тринадцяти" стояв Крамской.

З його ж ініціативи група "бунтарів" утворила художню артіль — виробниче підприємство на кооперативних заса­дах. Артіль приймала замовлення на всякі художні роботи й ікони, вивіски, портрети; писали тут також і картини на сюжети за власним вибором для продажу. Прибутки розподілялися поміж членами артілі; жили вкупі, вели спільне господарство. Крамской був головою артілі. Хоч артіль існувала на законних підставах і мала статут, затверджений урядом, проте урядові вона здавалася підо­зрілою і перебувала під негласним наглядом поліції.

Проіснувавши років із сім, артіль розпалася, але вже в наступному 1871 році більшість колишніх її членів, знов таки на чолі з Крамским, увійшли у тільки но орга­нізоване "товариство передвижних виставок.

Організація „передвижників, як відомо, протягом деся­тиріч притягала до себе усі кращі художні сили тодіш­ньої Росії, була оплотом прогресивної-думки і реалізму в мистецтві. І тут Крамской виступав, як найактивніший діяч і як ідеолог цієї великої справи.

З усією силою глибокого переконання обстоював він і усним словом і в пресі справу життєвого, правдивого реалістичного мистецтва проти казенної академічної рутини, а згодом і проти формалістичних викривлень та збочень у творчості деяких майстрів - реалістів.

Статті Крамского і надто листування його з друзями — художником Васильєвим, Рєпіним, Третьяковим, Стасо- вим тощо належать до кращого, що є в питаннях мисте­цтва і художньої критики. Думки, які він тут висловлює, не тільки не застаріли, але деякі з них лише тепер, в умо­вах соціалістичної дійсності розкриваються в усій гли­бині свого змісту:
"Тільки почуття громадськості дає силу художникові і подесятиряє його сили, тільки розумова атмосфера рідна йому, здорова для нього, може піднести особу до пафосу і високого настрою і тільки певність, що праця художника і потрібна і дорога суспільству, допомагає вистигати екзотичним рослинам, які звуться картинами. І тільки такі картини становитимуть гордість племени, і сучасників, і нащадків".

Багато разів висував Крамской думку про національний характер мистецтва:
"Мистецтво тільки тоді сильне, коли національне. Ви скажете: а загальнолюдське? — Так, алеж воно, це за­гальнолюдське, пробивається в мистецтві тільки крізь національну форму".

"Стою за національне мистецтво,— писав він в іншому місці, — я думаю, що мистецтво і не може бути інакшим ніж національне... а якщо існує, так зване, загальнолюд­ське мистецтво, то тільки в силу того, що його виявила нація, яка стояла на чолі загальнолюдського розвитку. І якщо колись, у далекому майбутньому, Росії судилося посісти таке становище між народами, то і російське мистецтво, бувши глибоко національним, стане загально­людським."

Але висуваючи національний момент у мистецтві, Крам­ской розумів і підкреслював його класову обумовленість. У листі до Рєпіна, кажучи про салонного живописця-віртуоза Фортуні і про відому співачку Патті, слава яких пролунала тоді по Европі, Крамской питає:
"Фортуні, правда, є останнє слово, але останнє слово чого. Нахилу і смаків грошової буржуазії. Які в буржуа­зії ідеали? Що вона любить? До чого вона прагне? Про що найбільше клопочеться? Награбувавши з народу гро­шей, вона хоче насолоджуватися, це зрозуміло. Ну, по­давай мені таку музику, таке мистецтво, таку політику, — ось звідки ці величезні гроші за картини. Хіба їй зрозу­мілі інші інстинкти. Хіба ви не бачите, що речі куди ка­пітальніші сплачуються дешевше ? Воно і бути інакше не може. Хіба у Патті серце? Та і нащо їй це, коли ми­стецтво буржуазії полягає саме в запереченні цього шма­точка м’яса; при ньому незручно знімати сорочку з бід­няка шляхом біржових махінацій, воно перешкоджає зби­вати гроші. Геть його к бісу. Давай мені віртуоза, щоб пензель його вигинався як змія і завжди був готовий здогадатися, в якому настрої повелитель.

Ясно бачив Крамской шляхи справжнього мистецтва; але закликаючи товаришів іти ними, сам він на них лише стояв, а прямувати ними не спромігся. Художня практика його переважно не виходила за межі портретного живо­пису; клієнтуру його становили в основному столичні бюрократи, капіталісти і купці. Атмосфери, якої потре­бувало його мистецтво, в Крамского не було і в цьому трагедія його творчості. Стати фахівцем - портретистом примусили Крамского зовнішні обставини: раннє одру­ження, велика сім’я, хороби дітей тощо вимагали дедалі більше грошей, а портрет був справою прибутковішою і надійнішою від усіх інших галузей живопису. Але здо­бувши репутацію доброго портретиста і певний достаток, він має надію із зростанням цього достатку забезпечити собі незалежність, щоб мати можливість здійснити свої творчі задуми, які виходили за межі розуміння спожи­вачів його художньої продукції.

До таких задумів насамперед належить картина "Хри- стос перед юрбою, що з нього знущається", або "Регіт", як називав її сам художник. Понад десять років носився він з нею, як з задушевною мрією, для підготовки до неї не шкодував грошей, їздив збирати матеріали закордон, будував для неї спеціальне ательє, працював над нею, нікому її не показуючи, навіть дружині, свому вірному другу і радникові. Але цей твір так і залишився незакінченим.

Євангельську тему Крамской тут взяв, звичайно, не як церковний сюжет, а як алегоричний образ людини, що наважилася боротися за правду в суспільстві, побудова­ному на брехні. Ось що пише він в одному листі до Ва­сильєва :
"Поки ми несерйозно базікаємо про добро, про чесність, ми в добрих стосунках з усіма; спробуйте серйозно про­водити ваші ідеї в життя, подивіться, який регіт зчи­ниться навколо. Я скрізь чую цей регіт, куди не піду".

В своєму недоробленому вигляді "Регіт" все ж таки свідчить про величезну, ба навіть дуже ретельну проду­маність. Композиція картини чітка і ясна, неначе формулювання геометричної теореми, подібно до робіт Лео- нардо або Рафаеля.

В тому ж роді, як "Регіт" — відома картина "Христос в пустині" (1872 р.). Це знов таки, не стільки євангель­ський, скільки алегоричний образ "світової скорботи" — "уявлення тієї скорботи людства, яка всім нам так відо­ма", — пише з приводу цієї картини сам Крамской.

Художникові, охопленому задумами такої глибини, тяжко було розмінюватися на майже ремісницьку працю портретиста, писати на замовлення не тільки з натури, але й за фотографіями, за старими портретами, мініа­тюрами тощо. Розпачем віє від такого місця одного з його листів до Третьякова:
"Якщо я знову візьмуся за портрети, то цей теперіш­ній мій сум буде останнім спалахом жалю художника про невдале життя".

Крамской написав до півтисячі портретів олією, аква­реллю, олівцем, олівцевим соусом. Тематичних або сю­жетних картин у його творчості налічуються одиниці. Серед них треба згадати "Майську ніч" (1871), де, натхнений поезією Гоголівського оповідання, художник так чудово відтворив казково-чарівну красу української мі­сячної ночі. Той же мотив повторює він через 10 років у картині, де самотня дівчина сидить на лавці в залитому сяйвом місяця садку. Майже Чеховським настроєм прой­нятий "Огляд старого дому". Оце майже всі картини Крамского.

Становлячи найчисленну категорію серед його творів, портрети Крамского є одночасно і найціннішою частиною його художньої спадщини.

Портрети Льва Толстого, Шишкіна, Григоровича, Антокольського, Рубінштейна, "Невідомої" (дами в колясці) і чимало інших можна поставити поруч з роботами найвидатніших європейських портретистів того часу, як от Бонна, Фантен-Латур та ін.

Але до проблеми портрета Крамской підходив головне з погляду психологічної характеристики. Його цікавить внутрішній склад даної людини, а не соціальна обумо­вленість цього складу. Найвищої майстерності доходить він у зображенні замкненого в собі, гранично зосере­дженого душевного стану, як, наприклад, у майже монумен­тальному в своїй простоті портреті Антокольського або художника Литовченка. Ця настанова відзначає і деякі речі Крамского, що стоять на межі індивідуального пор­трета і так званого характерного портрета або портрета характеру.

До таких речей можна віднести вже згаданого "Христа в пустині", "Споглядача" (Київський музей), "Пасіч­ника", "Лісника", "Селянина з уздечкою" і особливо най­кращий з усіх творів Крамского "Невтішне горе" (1884).

Не властиві були мистецтву Крамского будьякі засоби показного ефекту. Колорит його більше ніж стриманий, а деякі з найкращих його портретів написані лише в од­ному дуже приємному тепло-коричневому тоні (напр., портрет Антокольського, Васильєва та інші). Виконання в нього завжди сумлінне, діловито-ретельне. Він не те, що "виписує", але проробляє кожний мускул, кожну зморшку, що проте не виключає іноді певної, удаваної недбалості або недоробленості в окремих деталях, за­вдяки чому увага глядача зосереджується на частинах, що найбільше цікавлять художника. Не зважаючи на від­верту ворожість Крамского до Академії, остання вже в 1869 р. присудила йому звання академіка, а авторитет його як художника був визнаний не тільки однодумцями, але й ворогами. Втім на кінець життя радикалізм гро­мадських поглядів Крамского значно послабшав, він почав навіть знаходити спільну мову з консервативними колами, про що свідчать його дружні стосунки з черносотенцем А. С. Суворіним і близькість до газети "Новое время".

"Кабінет його — згадує про Крамского Репін — зовніш­нім виглядом нагадував кабінет державної людини або банкіра; його майстерня могла конкурувати красою ме­блів, східних портьєр, бронзи з найбільш кокетуватими аристократичними вітальнями. Дім його був повна чаша".

У середині 80-х років Крамской був у зеніті не тільки слави й успіху, але й майстерності. Але надмірна праця й напружена боротьба, в якій проходило все життя його, підірвали і так від природи не дуже міцне його здоров’я.

Він помер, не доживши до 50 років, 6 квітня 1887 р., помер несподівано, за роботою над черговим портретом.

Пошаною оточує радянська громадськість пам’ять Крам­ского — одного з засновників реалістичного малярства великого російського народу. З нагоди недавнього п’ятидесятиріччя з дня його смерті, Музей російського мисте­цтва в Києві влаштував виставку його творів в оригі­налах і репродукціях, а соті роковини його народження відзначаються великою виставкою в Москві.

1937 р.