Микола Глущенко

Люблю поезію — люблю й малярство Глущенка.

Можливе, що доба, в якій живемо, надто реалістична і надто захоплена цифрами економічних обчислень, щоб створити у собі місце ще й для поезії. Всеж пориває нас ще досі спомин далекого, романтичного минулого. А зрештою — саме життя шукає її безнастанно і коли скажу, що й Глущенкова творчість іде у цьому напрямку, я ні трохи ні віддалю його від життя.

І поети й малярі мають богато спільного: вони ба­чать в особливий спосіб річі, що їх окружають.

Водночас натугою своєї творчої волі вони приневолюють сере­довище хвилювати на певний спосіб — мовби невид­ними хвилями Герца діють вони на чутливу антену, що у нас зветься душею.

Пишучи про Глущенка, мені б дуже не хотілося кидати на всі боки великими іменами сучасників, бо ці мистці, славні нині, завтра можуть уже попасти в забуття. Тим більше не хочу писати банальних фраз, не робитиму з нього ґенія ані творця якоїсь нової мистецької школи.

 Творчість Глущенка з банальністю взагалі нічого спіль­ного немає і тимбільше він не претендує на ґеніяльність, ні на концепції з яких можна би скласти точно сформувані теореми. Він хоче передусім бути малярем.

Безумовно — Глущенко має сильну індивідуальність і його творчість її висловлює. Він належить зовсім до цієї молодої ґенерації українських мистців, що прийшли у свій час у Західню Европу із великим і непереможним бажанням: якнайбільше побачити і навчитися. І тут треба признати, що, не вважаючи на незвичайно важкі умовини, вони своїм зусиллям зуміли піднятись понад рівень пересічности. Молодість завсіди перемагає, бо, як казав Андре Моруа, — закон Архімеда не відноситься до піратів.

Нині — між цими двадцятьома чи тридцятьома молодими українськими мистцями є вже такі, що мають імя. Бо Париж не відпихає від себе дебютантів, навпаки, вони там знаходять багато можливостей розвитку й заохоти, а вперта праця позволяє все молодому мистцеві увійти на правильну дорогу розвитку.

Годі не згадати із захопленням днів пробутих у Па­рижі, де кожен ішов осібно своїм шляхом, але всі про­йняті одним бажанням: підійти до сучасного розуміння мистецтва!

У сучасному малярстві ми бачимо виразно дві сили, що безнастанно змагаються зі собою — інтелігенцію, чи там інтелектуалізм і інтуіцію. Глущенко вибрав спо­чатку цей перший напрямок, але скоро перейшов до другого.

Від неоклясицизму, майже ґотично строгого, він перескочив досить нагло до імпресіонізму, — а тепер змагає до форми незалежної, в якій найсвобідніше міг би висловлюватись його неспокійний темперамент.

Мусимо зважити, що в порівнянні з рисунком, роз­міреним і обчисленим, що йде в напрямку тонкости і мягкости, малярство, і це передусім олійне, є радше деструктивне. Рисунок виступає тут розумною орґанізацією форми, малярство — підсвідомим рухом, що хоче висловитися. У Глущенка імпресіонізм збогатив палітру, вона стала ріжноманітніша, мазок зручніший і легший. Він увільнився із своєї занадто клясичної точности за­держуючи її силу.

Увесь чар малярства Глущенка є в його молодості і живучості, кожен мазок дихає ними. Його вражіння сильні, у його малярстві є живе і радісне відчування.

В останніх роках можна спостерегти у нього деяку зміну. Він почав цікавитися обєктами новітньої індустрії, світом машин і тим, що є навколо них. Він почав шукати нових плястичних можливостей, усеж утікаючи від чисто ґеометричного вислову. Це не значить зовсім, що кон­структивне малювання машин дає мистцеві нецікаві проблеми. Але таке абстрагування є дещо небезпечне для малярства, яке йде у напрамку безпосередности.

Глущенко зовсім не змагає до віддачі схематичних елементів машини, бо він, передусім лірик. Можливе, що "лірика й машина" вкупі викличе у декого усмішку на устах. А всеж величезні залізні конструкції, високі стовпи, велитенські будівлі на тлі задимленого неба дають нераз нагоду для величніх ліричних візій.

Глущенко, що виріс під теплим сонцем Франції, не може реагувати нечуло на поезію, навіть на поезію ма­шин. Нам тут годі мимоходом не зазначити, що й най­більший розквіт лірики в українській поезії припадає саме тепер, у добу індустрії і на тлі механіки.

Це значить, що Глущенко кохає сучасність, що він є справжнім мистцем, бо відчуває її всією своєю істотою і його серце бється паралельно із ритмом його доби. Це значить, що його творчість — це вислів стихійного відчування, це радість вже самим фактом існування, самим фактом, що людина живе, може відчувати й тво­рити красу.

Св. Гординський 1934 р.