Огюст Роден. З спогадів скульптора.

Закінчивши гімназію, я поїхала до Парижа вчитися скульптури, не маючи ніякого поняття тіро те, у кого, власне, слід би мені займатися. Вагаючись, я направилась до Люксембурзького музею, музею сучасної скульптури, сподіваючись, що познайомившись з паризькими скульпторами, по зібраних там їхніх творах, вибрати собі серед них вчителя.

Ця справа була далеко нелегкою: через молодість і недосвідченість я не могла розібратися в матеріалі, що розкрився передо мною. Миготіли імена Жерома, Дюбуа, Мерсьє і ін. Очі розбігалися і ні на чому я не могла спинитися, тому що не могла знайти між ними кращого.

Як це не дивно, але не зважаючи на те, що в той час я не була розпещена доброю скульптурою, — всі ті твори, які я перед собою бачила, не захоплювали мене і я не могла віддати перевагу якому небудь одному скульпторові, поки я не підійшла до одного мармурового бюста жінки.

Я дивилася на нього з усіх боків. Я відходила від нього і знову мене вабило до нього. Я ніяк не могла відірватися від цієї скульптури. Проте, це була просто голова жінки з плечима, які виростають з грубо обробленого каменя, що зображав не то хутро, не то пальто. На скульптурі був підпис: М-ме де-Вікенуа. Роден. Це ім’я в той час до тодішньої Росії ледве доходило.

Ця голова, на відміну від інших скульптурних творів, що стояли тут, вражала передачею внутрішнього змісту, глибиною виразу і особливим трактуванням, що відрізняло її від інших творів.

Наскільки останні мали характер деякої солодкуватості, наскільки в них було помітно прагнення авторів зробити ці твори гладкими, красивими на шкоду їх внутрішньому змістові, настільки в голові цієї жінки Родена було щось лротилежне. В ній автор не соромився передати некрасиві риси обличчя — трохи припухлі повіки, .висунуту вперед губу і ін., але все це підкреслювало саме характер цієї жінки, виявляло суть її, а разом з тим в ній не було сухого натуралізму, вона була така життєва, повна якихось жіноцтва, м’якості.

Я стала оглядатися, чи не знайду ще якого-небудь твору того ж автора. Поряд стояли його фігури: "Людина бронзового віку", "Іоан хреститель" і голова людини зі зламаним носом.

В цих трьох скульптурах, хоч вони не справили тоді на мене такого ж враження, як жіноча голова, я побачила твори, які настільки відрізнялися від усіх інших, що я відразу вирішила: цей автор, мабуть, і є справжній учитель правди в мистецтві і в нього мені треба вчитися.

Наступного дня, дізнавшись про його адресу, з завмираючим від хвилювання серцем, я боязко постукала.

Мені відчинив двері високий, плечистий чоловік в блузі і шапочці з білого паперу, які носять скульптори в Парижі.

Судячи з зовнішності (портрета Родена я ще не бачила), я вирішила, що таким саме і повинен бути Роден: високий, широкоплечий, кудлатий. Але ледве встигла я назвати його ім’я, як з за спини цієї кудлатої людини виглянула друга фігура, і я відразу подумала: "Ні, цьому ще більше підходить бути Роденом".

Передо мною стояла кремезна, невеликого зросту людина, коротко обстрижена, з довгою сивою бородою, в якій мелькали ще рудуваті пасма.

Могутня, велика голова його на величезних плечах освітлювалась тонким, пронизуючим наскрізь, поглядом сірих очей.

Цей погляд був гострий, зосереджений. Через короткозорість Роден трохи мружився і тоді по його обличчю пробігала легка посмішка. Великий ніс продовжував лінію прямого лоба.

Сила його погляду була така, що, здавалося, від цієї людини нічого не можна заховати, вона все бачить, усе розуміє без слів. Згодом це враження ще більше зміцнилося, а при близькому знайомстві з ним, до цього приєдналося ще якесь нез’ясоване відчуття геніальності, що випромінювалося від нього.

Побачивши мене, він надів пенсне, яке теліпалося в нього на чорному шнурочку, і спитав, що мене привело до нього.

Я з властивою молодості наївністю і сміливістю відповіла, що прийшла до нього вчитися, і тут же дуже зніяковіла, побачивши, що мої слова викликали на його обличчі добродушну посмішку.

Як потім я дізналася, ніхто не насмілювався приходити до Родена, не маючи якоїнебудь солідної рекомендації або знайомства, за допомогою якого можна було б до нього звернутися. І мабуть тому моя заява, висловлена таким наївним і в той же час сміливим тоном, змусила його добродушно всміхнутися.

Наблизившись до мене, він несподівано взяв мене за руку і повів до своєї майстерні. Це була величезна, на два світла кімната. Меблі її складалися лише з кількох стільців і полиці на стіні. Зате вся кімната була заставлена його скульптурами в глині і гіпсі.

Пробираючись між ними, він довів мене, все ще тримаючи за руку, до протилежної стіни, біля якої стояв мармуровий пам’ятник Вікторові Гюго, метрів на три завдовжки, над яким тоді працював Роден. За цим пам’ятником він посадив мене на стілець і сам, сівши, спитав, що ж я вмію робити?

Треба сказати, що Роден не приймав "учнів" (в прийнятому розумінні), які регулярно приходили за вказівками, і не любив того, що зветься "давати уроки".

Коли його запрошували до яких небудь студій викладати, він відмовлявся, заявляючи, що одне слово "викладати" наводить на нього неймовірну нудьгу.

Надзвичайно заглиблений в свою роботу, неймовірно зайнятий, він зовсім не переносив обов’язків, що накладаються уроками на керівника. Він нерідко говорив, що йому досить знати, що в певний час йому треба бути на уроці, щоб зовсім вийти з рівноваги і зіпсувати собі настрій на весь день.

"Я можу давати лише час від часу поради, але не ходити регулярно до якої небудь майстерні або школи "викладати". Викладати не треба. Наші вчителі — це природа, яку ми завжди маємо перед собою, а наші порадники — це старі майстри. Спостерігайте природу в усіх її проявах, вивчайте дерево, камінь, рослину, дитину, коня, все, що ви бачите перед собою. Спостерігайте їх, проникайте в них і вам тоді ніякого вчителя не треба. А ми, майстри, можемо лише направляти вас, давати вам деякі поради, але навчити вас "робити мистецтво" (їаіге сіє Гай) ми, і я зокрема, не можемо.

Хто хоче вчитися у майстрів, нехай приходить дивитися їх твори, — вони навчать більше, ніж будьякі наші пояснення.

Коли я ходив до музею, я повертався звідти захоплений тією кількістю знань, яких я набував, вивчаючи там старих майстрів.

Це не значить, що я хотів наслідувати їх.

Вивчаючи їх праці, я старався угадати методи, якими вони досягали такої досконалості, і це вивчення творчості майстрів дає далеко більше, ніж обов’язкові уроки викладачів".

Правда, по суті, його поради нічим не відрізнялися від того, що прийнято називати уроками. Коли до нього приходили за порадами, він терпляче, уважно керував тими, хто приходив до нього. Він просиджував і по дві-три години з учнем, але, очевидно, йому приємніше було усвідомлювати, що він робив це з власного бажання, а головне те, що для цього не було певних годин.

І на ділі Роден не обмежувався одними порадами, а надзвичайно наполегливо, навіть деспотично вимагав від учнів виконання своїх вказівок. І вказівки ці були настільки цінними і так розкривали учням очі на мистецтво, що мимоволі запам’ятовувалися уже назавжди.

Сам Роден працював шість днів на тиждень у себе в майстерні, сьомий день — субота — був у нього приймальним днем.

Ці шість днів тижня він працював без утоми і без відпочинку, бо відзначався рідкою працездатністю.

Встаючи щодня біля сьомої години ранку, він зразу ж брався за роботу і з перервами на сніданок та обід не припиняв її до темноти.

Тільки з вечірнім світлом він кидав ліплення. Та й кидаючи роботу, не переставав думати над нею і з свічкою оглядав усі твори, зроблені за день; він вважав, що при різкому освітленні свічки всі неправильності ясніше виступають і вечорами слід відмічати для виправлення всі помилки, які при денному розсіяному світлі не впадають в очі.

Працював Роден у своїй майстерні в Медоні (околиці Парижа, де він і жив) до 12 години дня, а потім приїздив до майстерні в Париж і тут уже проводив решту часу, повертаючись надвечір до себе в Медон.

Сьомий день, як я сказала вище, Роден приймав у себе і учнів, і відвідувачів, і ділових людей.

Яка це була різномасна публіка! І як мене вражало його терпляче і ласкаве поводження з усіма.

До нього приїздили в цей день і багаті американки, і англійки, яким треба було похвастатися на батьківщині відвідуванням майстерні Родена, а можливо навіть і близьким знайомством з ним. Вони приходили і поодинці, і групами. Приїздили і цілі сім’ї іноземців, які вважали, що не побачили б усіх пам’яток Парижа, якби не побували в майстерні у Родена. Були тут і його приятелі — французи, що бажали відвідати його в приймальний день, письменники, музиканти і т. ін. При чому відвідувач, що побував у нього один раз, наступної суботи приводив з собою знайомитися з Роденом ще якихнебудь двох-трьох нових своїх приятелів.

Були обов’язково і один-два інтерв’юери з місцевих паризьких або іноземних газет.

Від них Роден переходив до англійців, потім до друзів обмінятися кількома словами, і залишав їх, щоб подивитися за ширмами на того чи іншого з натурщиків, що приходили до нього в цей же час.

Сюди ж приходили до нього і люди з різними замовленнями, і робітники, що просили деяких вказівок по вирізьблюванню фігур.

Тут же були 1 батьки, що приводили до нього своїх "вундеркіндів" порадитись з великим маестро про їх дальшу освіту. В цей день звичайно бували і ми, його учні.

Роден переходив від одних до других, терпляче поясняючи всім свої твори.

Іноді, коли людей набивалося до майстерні вже надто багато, він розгублювався, безпорадно оглядався і, якщо погляд його падав на нас — учнів, він просив нас послужити за екскурсоводів по його майстерні, і ми, забираючи декого з відвідувачів, таким чином, розвантажували Родена від обов’язків хазяїна, що на кінець дня його досить таки втомлювали.

Але для нас у ці дні було багато повчального і цікавого.

Даючи пояснення своїм творам, він, якщо його співбесідники були для нього цікаві, мимоволі торкався всяких питань з мистецтва і часто розпалювалися захоплюючі розмови, що іноді закінчувалися лише увечері.

В ці приймальні дні, до приходу відвідувачів і після того, як вони залишали майстерню, відбувалося саме те, що Роден не любив називати уроками, але що фактично і було ними.

Ми сідали з ним у майстерні, розкладали перед ним усі скульптурні етюди або рисунки, зроблені нами за минулий тиждень у себе вдома, і він, старанно розглядаючи їх, робив нам коректу. Цей метод викладання, звичайно, не був схожий на все те, що робилося в інших майстернях. Він коректував наші роботи не під час процесу роботи, як це робиться завжди в майстернях. Кожний з нас працював у себе вдома, запрошуючи для цього натурника.

Протягом тижня я, наприклад, працювала години по 3 — 4 на день абсолютно без усякої коректи, а потім приносила йому роботу, яка, з моєї точки зору, була закінчена, тобто, коли я вже сама без керівництва не могла нічого зробити. Тоді він, оглядаючи мою роботу, робив найретельнішу коректу і пропонував або продовжувати її, якщо зміни були незначні, або розпочати спочатку.

Тривалість моїх уроків у Родена була дуже різна, іноді він приділяв мені півгодини, іноді ж він міг сидіти з учнем кілька годин безперервно. В такі дні він починав з перегляду принесених робіт — скульптур і рисунків, а потім просто розмовляв, при чому майже виключно на теми з мистецтва.

В такі хвилини ми боялися порушити його настрій і слухали його, відчуваючи, як кожне його слово розкриває перед нами все нові обрії, розширяє наші погляди на мистецтво, міняє їх, дає нам все більші й більші знання.

Пам’ятаю, як його обурювало, між іншим, слово "натхнення" в мистецтві.

"Деякі художники, — говорив він, — дуже люблять говорити про натхнення, яке раптом осяяло їх. Найчастіше це "натхнення" сходить на них уночі під час повної тиші. Тоді вони хапають пензель або перо (якщо це поети) і поспішають записати швидше свою думку або зафіксувати її в олівці або глині, щоб не втратити свого натхнення.

Не вірте їм! Такого натхнення немає. Натхнення — це романтизм. Художник говорить про своє "нічне" натхнення, не здаючи собі справи в тому, що це натхнення з’явилося в нього в результаті великої денної роботи думки. Якби не було попередньої наполегливої роботи — не могло б народитися і натхнення, бо з нічого нічого не може і народитися. Але для багатьох, нерозуміючих людей, слово "натхнення" звучить далеко красивіше, ніж слово "праця", наполеглива праця, і тому їм приємніше його промовляти і в нього вірити, а, проте, лише знання, праця, а не натхнення є базою мистецтва.

Звичайно, буває, що художники, як вони висловлюються, "не в настрої працювати". З цим треба вперто боротися.

Що таке настрій?

Мені здається, що це поняття видумали ледарі, які працюють лише тоді, коли їм це хочеться, або тому, що їм здається, що мистецтво — це тільки задоволення і ним можна займатися між іншим.

Тим часом художник повинен іти на свою роботу, як робітник на завод.

В певні години, зранку, — є в нього чи немає "настрою" — він незалежно від цього повинен стати на роботу.

Немає охоти, немає так званого настрою — це не біда, вони прийдуть. Спочатку повільно буде йти робота, не буде діло "ладитись", як кажуть, але поступово, потроху художник вдивляється в натуру, що стоїть перед ним, починає вивчати її, і не пройде й години, як вона притягне його до себе, підкорить, заволодіє ним так, що йому вже не захочеться піти від неї, і тоді почнеться справжня творчість. Художник починає розуміти натуру і починає, в свою чергу, опановувати її.

Тому так дивно слухати, коли художники говорять: "Я раптом зрозумів цю форму, або — я раптом зрозумів цей рух". Вони ж, звичайно, помиляються. Це не раптом. їх "раптом" — це результат великої роботи, серйозного, вдумливого ставлення до неї, тривалого шукання.

"Усе моє життя, — говорив Роден, — зводиться до шукання правди в мистецтві: я хочу, щоб усі мої фігури були реальні, життєві, хочу уникнути фальшу, всяких умовностей, і стати перед природою так, як стояли перед нею античні майстри.

Я так побожно ставлюся до неї, що ніколи не дозволив би собі працювати без натури, і я вивчаю її не лише в ті години, коли передо мною стоять натурники, але й завжди, скрізь навколо себе".

Роден ніколи не давав натурщикові пози. Він йому лише приблизно поясняв, якого змісту він шукав у своїй фігурі. Тоді натурник сам давав цю позу.

"Тільки тоді треба зробити начерк, — говорив Роден, — коли натурник задовольнить своєю позою художника. Потім по цьому начерку можна зробити велику фігуру. Так я працюю. Але якщо переставляти ноги, поправляти йому руки, голову і т. д; — поза його завжди буде ненатуральною і враження правди не дасть. Найкраще в мистецтві—це правда, життєва правда, і не наше діло прикрашувати природу.

Ті художники, що займаються цим "прикрашуванням", не роблять мистецтво, а проходять повз нього. Не природа недосконала, а ті, що не вміють її зрозуміти.

Ось греки саме цим розумінням і точністю передачі її і були сильні".

Не можу не зробити тут маленького застереження. Роден менше, ніж хто, належав до тих художників, які передавали натуру точно такою, якою вона є насправді, бо він ніколи натуралістом не був.

Він сам у своїх творах видозмінював природу, але не в бік ідеалізації або "красивості", а в розумінні виявлення її характеру.

Зображаючи яке небудь потворне, негативне явище, він не затушковував, не пом’якшував його, а, навпаки, ще більш різко виявляв його. Це він називав не "виправленням" природи, а "розумінням" її, шуканням в ній правди. Проте, ідеалізація природи здавалася йому "варварством".

Коли ж хто небудь звертав його увагу на те, що він собі суперечить, бо і сам не передає природи в точності, і що в цьому саме і полягає його сила, Роден рішуче заперечував це, поясняючи тим, що він, мабуть, просто інакше бачить натуру, ніж усі інші.

Як відомо, Роден був пристрасним колекціонером старовинних речей, головним чином, античної і середньовічної скульптури.

Була і комічна сторона в цій пристрасті Родена до колекціонування: він змагався в цьому з письменником Анатолем Франсом. Вони навперейми виривали один у одного речі в антикварних крамницях. Справа доходила до того, що Роден, боячись, щоб Анатоль Франс не перебив його покупки, купував у антикварів речі, ще нерозпакованими, в ящиках, не бачачи їх, з тим, що у разі непридатності їх перепродати, бо інакше Анатоль Франс, більш спритний і рухливий, захоплював усе раніше, ніж Роден.

Роден був надзвичайно багатогранний. Не зважаючи на те, що він майже весь день віддавав роботі над скульптурними творами, у нього вистачало часу цікавитися літературою, при чому він чудово знав і старих письменників та поетів і стежив за новими молодими течіями в літературі.

Не раз він у розмовах зі мною рекомендував для прочитання то одного, то другого письменника з середньовічної чи сучасної літератури, або цитував грецьких трагіків. Він надзвичайно захоплювався Данте і більшість його творів була навіяна цим поетом. Не менше він захоплювався і Бальзаком, і перший змусив мене прочитати його всього і полюбити. Знав і читав Толстого і любив говорити про нього і т. д.

Поряд з літературою він любив музику і особливо старих класиків — Бетховена, Баха, Гайдна. Він дуже скаржився на те, що в концертах подають змішані програми.

"Змушують мене слухати всяку музичну нісенітницю", — говорив він, а тому в концерти перестав ходити, а запрошував до себе своїх приятелів-музикантів і тоді досхочу втішувався вибраною ним самим програмою.

Не менше любив він і танці, але в танцях вважав пластичний танець за кращий, ніж класичне па і пуанти.

Тому він так захоплено вітав появу Айседори Дункан, що внесла багато нового в мистецтво танцю, був її великим прихильником, і коли вона була в Парижі, запрошував її до себе в Медон, де вона танцювала для нього і його друзів у парку, серед зелені.

Не менше захоплювався він і пластикою, і грацією екзотичних танцюристок. Коли приїхали танцюристки з Камбоджа, він робив численні рисунки з них.

Усі галузі мистецтва його однаково цікавили, та й не лише мистецтво; він живо відкликався на всі явища, що оточували його.

Леонора Блох 1938 р.