В. Г. Кричевський. До характеристики творчого шляху.

В особі Василя Григоровича Кричевського українське мистецтво має видатну, цілком оригінальну і самобутню творчу фігуру. Художник Кричевський дуже переконливо і різносторонньо відображає розвиток українського національного мистецтва більш, ніж за 50 років.

Півстоліття творчого шляху — це період, за який неминуче зазнає певних змін як творча особистість окремого художника, так і напрямок та зміст мистецтва в цілому.

За такий період і в громадському житті відбуваються певні зміни, особливо в таку бурхливу епоху, в якій проходило творче життя Кричевського.

Справді, з моменту появлення В. Г. Кричевського на полі мистецтва і до теперішнього етапу його творчості мистецтво нашої батьківщини зробило величезну еволюцію.

 "Воно послідовно пройшло період передвижницького епігонства, цікавий етап "Мира искусства", захоплення формалістичними шуканнями, повний розгул формалізму в перші роки революції, відновлення реалістичних традицій на новій основі і початок розквіту соціалістичного реалізму.

Суспільство ж зазнало таких "метаморфоз", що від колишніх відносин не залишилося й сліду: одна соціальна система в корені знищена, замінена іншою, діаметрально протилежною, капіталістична — соціалістичною.

Такі події в мистецтві і в суспільстві не могли не знайти відбиття в творчості художника. Тим важче стає завдання дослідника творчості такого художника.

Ще більш ускладнюється це завдання, коли творчість художника багатогранна, а такою, дуже багатогранною, і є творчість В. Г. Кричевського.

Прекрасний художник-пейзажист, Василь Григорович є одним з найвидатніших художників-архітекторів на Україні і не менш значним художником-прикладником. Він хороший графік і театральний декоратор. Пізніше, в радянський час, він виявив себе і кращим на Україні оформлювачем національних історичних кінофільмів. І, що важливо відзначити, у всіх цих галузях Василь Григорович, крім останньої, працює безперервно з перших днів свого творчого шляху.

Така багатогранна діяльність художника робить його цікавим об’єктом для мистецтвознавства.

І творча біографія нашого художника дуже оригінальна: він, без усякої офіціальної освіти, загальної і спеціальної, пройшов завидну еволюцію від малописьменного сільського хлопця до професора художніх вузів, доктора мистецтвознавчих наук, заслуженого діяча мистецтв.

Василь Григорович Кричевський, персональна виставка якого недавно відкрилася в Києві — це майстер, який оформився на багатствах західної і російської художньої культури і являє собою виразний тип українського національного художника. При чому національний характер його багатогранного мистецтва виявляється з перших років його діяльності.

Національність творчості художника не була навіяна якимись політичними доктринами чи зразками мистецтва, раніше створеними. Цю особливість своєї творчості художник вивів із більш фундаментального джерела — із невичерпних багатств багатовікової народної творчості, образотворчого фольклору України.

Художник В. Г. Кричевський спочатку інтуїтивно, а потім, в міру нагромаджених знань, цілком свідомо шукав базу свого мистецтва в самому народі.

В знаннях народної творчості Василь Григорович — ніким не перевершений авторитет на Україні. Ми побачимо далі, що багатюща спадщина багатовікової народної творчості України і була основним фактором, який скріпив в єдину, справді національну форму всі прояви художньої практики В. Кричевського — від простого пейзажу до монументального архітектурного спорудження.

Такий, небагатьма рисами змальований, образ цього невтомного, надзвичайно плодотворного трудівника нашого мистецтва.

Самородок, винятково допитливий, з колосальною творчою енергією, своїми досягненнями він цілком зобов'язаний своїй невтомній праці, вірі в свої сили і здібності.

 Ніякі незгоди й нестатки не могли зломити його волю, прагнення до висот художньої культури, що так рідко досягаються навіть більшістю тих людей, які пройшли систематичну академічну підготовку.

Можливо, тому і зберіг він недоторканою свою творчу самобутність, так вдало поєднуючи в художньому синтезі народність і високу художню культуру, що він ніколи не знав офіціальної академічної виучки. Його художня індивідуальність складалась без зовнішнього тиску офіціальних авторитетів.

Творчість кращої частини майстрів дореволюційного українського театру, літератури, музики носила на собі певні риси народності, пройнята була народним духом, живилась багатющим українським фольклором.

Тисячолітні страждання народу під гнітом польських феодалів, а пізніше і під свавіллям російського царизму наклали печать певної скорботи на весь український фольклор.

Кому невідомі традиційні українські народні пісні, що їх співали кобзарі, пісні, сповнені народного плачу. Але весь багатющий український фольклор, як і весь народний дух, що породив цей фольклор, характерний і іншою рисою: це дух протесту, заклик до боротьби, віра в своє визволення, в щасливе життя. Тому то ця скорбота народна ніколи не виливалася в безнадійний песимізм, а воля народна ніколи не підкорялася ворогові. Тому то все краще в дореволюційній літературі, театрі, музиці України було оптимістичне.

На жаль, образотворче мистецтво, яке майже цілком знаходилося на утриманні маєтних класів, на Україні, як і в інших народів, в дуже незначній мірі вдавалося до багатого образотворчого фольклору — народної творчості.

По-справжньому цей фольклор був у живопису використаний великим Т. Г. Шевченком, поезія якого цілком побудована на фольклорі. В шевченківську ж епоху цей фольклор використовувався на Україні російським художником Л. Жемчужніковим. Трохи пізніше, під впливом російського народництва і передвижництва, що розвинулося на його основі, частина українських художників широко використовує образотворчий фольклор. Найбільш типовими з цього погляду в 70 — 80-х роках були Мартинович і Сластіон. Але вони, на жаль, вдарилися в типовий етнографізм і по суті перестали бути художниками.

В 90—900 рр. на Україні, частково під впливом рештків передвижництва, частково під впливом ростучого революційного руху, а звідси й росту національної самосвідомості, помічається інтерес до народної творчості. З’являється невелика група талановитих художників, яка використала етнографічний матеріал, фольклор і особливо широко живописну природу України. Такі — Пимоненко, Васильківський, Дядченко, Левченко, Бурачек й інші.

В цій плеяді художників ми знаходимо і Василя Григоровича Кричевського, — він займає там дуже своєрідне становище. З усіх художників цього кола він, власне, один по-справжньому і невтомно працює над багатющою творчістю українського народу, працює не тільки як багатогранний художник, а й як учений.

В останні роки в нашому літературознавстві і мистецтвознавстві стали часто говорити про значення народності, фольклору. Це цілком сучасно і законно.

Що таке народність у мистецтві?

Це, звичайно, не тільки використання фольклору, етнографічного матеріалу. Художник може ці елементи використати грунтовно, і від цього його мистецтво ще не стане народним. Гоген, наприклад, широко брав етнографічний матеріал жителів острова Таїті, але від цього його мистецтво не стало таїтянським, народним, бо зміст його творчості виріс не з змісту життя самого народу, не зважаючи на велику любов художника до таїтян, їх архаїки.

Народність у мистецтві може відобразити тільки той художник, ідеологія якого органічно виростає з ідеології самого народу. Отже, народність у мистецтві означає відбиття в ньому укладу народного життя, психології самого народу, використання фольклорного, етнографічного матеріалу, як виразу народного духу, національної специфіки, що матеріалізувались століттям. Таке мистецтво завжди було бадьорим, реалістичним. Тому то для нас має істотне значення народність у мистецтві майстра, який це мистецтво репрезентує. Звідси й інтерес до творчості В. Г. Кричевського, який виріс в гущі народу, жив інтересами народу, його традиціями, який зумів переломити багатий фольклорний і етнографічний матеріал крізь призму високої художньої культури.

Г. Радіонов 1940 р.