Незабутній учитель і друг

СПОГАДИ

Петро Ілліч Чайковський був не тільки моїм  учителем з моменту мого вступу до консерваторії (в 1872 р.) і до закінчення її, він був також моїм другом і лишився ним до кінця свого життя.

Ми, учні консерваторії, і я в тому числі, обожнювали Петра Ілліча і жадібно стежили за кожною нотою, що виходила спід його пера; він же для нас був чуйним учителем — другом, який цікавився не тільки нашим музикальним вихованням, але й нашим побутом, потребами. Особливо яскраво проявилось гарне ставлення до мене Петра Ілліча ще в студентські роки. Якось в день генеральної репетиції "Евгения Онегина" в Малому театрі я захворів. Репетиції йшли під керівництвом Миколи Григоровича Рубінштейна. Я грав першу флейту, замінити мене не було ким і я, не зважаючи на сильний зубний біль, змушений був грати. В одному місці Микола Григорович припинив репетицію і з властивою йому різкістю зробив мені зауваження. Ображений, я підвівся і вийшов з оркестру. Микола Григорович тут же спересердя при всіх розпорядився виключити мене, випускного студента, з консерваторії. Завдяки втручанню Петра Ілліча вся історія закінчилась повним примиренням.

Надзвичайно чулий, добрий, чутливий Петро Ілліч не міг нікому відмовити в проханні. В один з своїх приїздів до Києва ми з Петром Іллічем були на гулянні в саду. В симфонічному оркестрі грав на контрабасі мій товариш по консерваторії. Він був самітний, жив у нестатках і до того часто хворів. Коли Петро Ілліч довідався про це, він відклав свій від’їзд з Києва тільки для того, щоб сплатити борги мого товариша і дати йому можливість поїхати назад до Москви.

Поза консерваторією, ще в роки мого навчання, ми часто зустрічалися з Петром Іллічем у Звєрєва, де бували Зілоті і М. Г. Рубінштейн. Коли після закінчення консерваторії я почав педагогічну роботу в Київському музикальному училищі, між нами почалось листування. Під час своїх наїздів до Києва Петро Ілліч кілька раз відвідував мене, цікавився моєю роботою.

Перша моя зустріч з Петром Іллічем у Києві відбулась несподівано і випадково наприкінці серпня 1877 року.

В темну горобину ніч я повертався додому. Йшов дощ. І от на розі Хрещатика і колишньої Лютеранської вулиці, — там, де тепер універмаг, а тоді був невеликий двоповерховий будинок, — Я в темряві почув характерну, добре мені знайому ходу Петра Ілліча. Я його голосно окликнув і не помилився — це був він. Я був вражений його змарнілим, хворобливим виглядом. Він переживав тоді тяжку душевну драму в зв’язку з своїм невдалим одруженням. Тяжкий струс, якого він зазнав при цьому, мало не коштував йому життя. Тепер Петро Ілліч їхав відпочити і заспокоїтись до сестри в с. Кам’янку. Наступного ранку я проводив його на вокзал.

Одужавши, Петро Ілліч почав діяльно працювати над оперою "Евгений Онегин", яку він задумав ще до своєї хвороби.

Плани багатьох нових творів зароджувались у голові Петра Ілліча під час його приїздів на Україну. Пам’ятаю, як одного разу Петро Ілліч просив мене допомогти знайти йому "Орлеанську діву". Знайшли ми її тоді у когось із знайомих, а пізніше я довідався, що Петро Ілліч пише на цей сюжет оперу.

В одно з відвідувань "Шато" в Києві ми з Петром Іллічем слухали якесь попурі з українських пісень. Він був до глибини душі обурений "композитором", назвавши його твір грубим каліченням прекрасних народних пісень. Тоді ж він говорив про своє бажання "зробити щонебудь таке" на теми українських народних пісень, але цей замисел, очевидно, не був ним здійснений.

Часто, буваючи проїздом у Києві, Петро Ілліч любив невпізнаним іти до опери. Якось він так прослухав свою "Пиковую даму" і був дуже здивований перебільшеними темпами. Розгадка цього була дуже проста і курйозна: дирижер, покійний Прибік, був у той день запрошений на якийсь вечір і тому дуже поспішав... Довідавшись після спектаклю про присутність Чайковського в театрі, він був дуже розстроєний і збентежений, але Петро Ілліч заспокоїв його, добродушно підсміюючись. Взагалі Петро Ілліч, як відомо, високо цінив Київську оперу, вважав, що її постановки мало чим поступаються перед столичними, а про гру Медведєва — Германа відзивався дуже тепло.

З один з приїздів Петра Ілліча ми пішли з ним до драматичного театру, який він дуже любив. Ставили "Свадьбу Кречинского". В антракті (це було влітку) симфонічний оркестр у саду виконував якусь п’єсу. Петро Ілліч замислився і мучительно став пригадувати, що це за річ. Виявилось, що це був його власний твір, який він зразу не впізнав. Потім його друзі (сім’я Плеських), яким я розповів про цей випадок, частенько награвали і наспівували при ньому уривки з "Онегина" і жартома питали Петра Ілліча, чи не пам’ятає він, звідки це. Такі жарти завжди викликали у Петра Ілліча веселий настрій.

Одним з найбільш пам’ятних для мене був приїзд Петра Ілліча в 1891 р., коли він диригував у Києві трьома концертами. Попередні репетиції проходили під керівництвом Прибіка і я в оркестрі не брав участі, але, приїхавши, Петро Ілліч висловив бажання, щоб першу флейту грав я. Звичайно, я не міг відмовитись. Під час однієї з репетицій Петро Ілліч відпочивав у режисерській. Я підійшов до нього і ми заговорили про консерваторію. Петро Ілліч згадав, що в Петербурзі і він колись вчився грати на флейті, але, за його словами, все вже забув. Він висловив жаль з приводу цього і просив показати йому щонебудь "от-таке" з цікавих прийомів. Я зіграв йому варіації з "Карнавалу" Чіарді і вжив при цьому прийом, що має назву fгulаtо. У Петра Ілліча це викликало захват і він просив повторити ще раз цей прийом трелі на хроматичній гамі через весь регістр флейти, що справляє враження каскаду (звуком нагадує українську сопілку). Після від’їзду Петра Ілліча з Києва я незабаром одержав від нього портрет з автографом і лист, в якому він просив докладно описати показаний мною прийом і надіслати кілька нотних прикладів, бо йому хочеться вжити fгulаtо в своєму новому балеті "Щелкунчик".

Хоч і важко згадувати незабутні зустрічі з передчасно загиблим великим композитором і другом, втішає думка про безсмертні його твори, про безмежну любов і відданість його справі розвитку рідного мистецтва, піклування про розвиток молодих талантів і їх виховання.

Яскраві, помітні результати цієї роботи — величезне число музикантів, які закінчили консерваторії і працюють по всіх кутках нашої неосяжної великої батьківщини, — дають нам право сказати словами великого поета:

Около корней их устарелых,

Где некогда все было пусто, голо,

Теперь младая роща разрослась...

Проф. О. В. Химиченко