Загальні уваги до історії укра­їнської музики.

Кожен нарід пізнаємо ми в тому, що він утворив. Явища його культурного життя в проявах його творчого духу — це той матеріял, що дає нам змогу з'ясувати собі, що то за нарід, чим багатий він і чи є у нього можливість самостійного куль­турного існування.

Своєю культурою нарід виявляє своє національне обличчя, себ-то чим відріжняєтся він від інших народів.

Зо всієї великої кількості культурних чинників, що творять культуру народу, му­зиці належить найвидатніше місце. Справ­ді, навіть у тих народів, які стоять на не­високім щаблі культурного розвою, — му­зика, пісня відограють важливу ролю; я б сказав, що навіть там, де немає майже ні­якої культури, що народи, яких рахуємо ми за дикунів, — і вони мають свою музику, свою пісню, свої танки, і все це має досить оригінальну будову, свої власні ха­рактеристичні риси. Музика, власне, є по­чаток культурного життя людини; вона є перший крок до пізнання себе духов­ною істотою. А як що так, то чи можемо ми пройти мимо цього важливого факта в житті народу?

В культурі українського народу му­зиці належить безперечно одно з перших місць; музика є найбільша парость тих ду­ховних надбань, що заховує в собі україн­ський нарід. А надбання ці були великі: з давніх-давен утворив у себе український нарід державний лад, збудувавши велику Київську державу (княжий період), вбрав в себе здобутки инших культурних народів (Візантія), перетворивши їх по своїх ори­гінальних зразках; широким шляхом пря­муючи до культурного розвою, дав він ори­гінальні зразки політичного устрою (Запо­ріжжя), утворив великі культурні осередки, що несли полум'я світла далеко на північ, до менш освіченої Москви.

Скажемо біль­ше, — українське євангеліє ми бачимо на­віть у далекій Франції і там на ньому при­сягають королі. І в цьому житті, власне, в утворенні цього життя, музика мала вели­ке значіння. І не винен наш нарід, що всі ті культурні надбання, що утворив він, не прийшлося розвинути йому до тої мі­ри, як то можна було гадати, маючи на увазі всю цінність здобутого, та велику здатність українського народу до культур­ного поступу.

Географичне становище Ук­раїни на роздоріжжі того великого шляху, що ним мандрували кочові народи Азії, спричинилося до ослаблення Української дер­жави, занепаду її культури, підпаденню під впливи дужчих народів, що під захи­стом України зміцнювали свою державність, розвивали свою культуру.

І всеж, не зва­жаючи на такі несприятливі обставини свого політично-культурного життя, на всю силу впливів, що зо всіх боків насували на Ук­раїну — вона жила й розвивалася в значній мірі своїм власним, осібним шляхом, неза­лежно від культурного розвитку монгольсько­го Сходу, Польщі та Москви, лише в де­якій мірі відбиваючи на собі цей сторонній вплив, завше перетоплений в горні власної народньої душі.

На сторожі, своїх культурних прав поставив український нарід своє рідне слово, свою мову та свою пісню, що заховали в собі всі найбільш типові ознаки культурної окремішности українського народу.

Отже в музиці маємо ми один з тих чинників, що допомагають утворенню своєї орнгигінальної культури. В розвитку народу україн­ського музика грала велику ролю; в ній, кажемо, найяскравіше відбилися характерні риси його; через його пісню доходимо ми до розуміння його, як нації.

Музика була його вірою, його жат­тям, вона підтримувала його в тяжкі хвилі його існування, вона будила його думку.. і врешті, разом з письменством, вона спричи­нилася до його національного відродження.

Вбіраючи в себе все, що заховано в душі народній, музика повертає, народові всі його переживання, настрої та думки в звуках його пісні. Все його власне життя розкривається перед ним в яскравих кар- тинах пісенних музичних форм і нема кра­щої історії народу за ту, що написана звуками його пісень.

, Дослідників історії українського мистец­тва остільки небагато, що всіх їх досить ;легко ми можемо перечислити. Імена Широцького, Щербаківського, Пеленського, Го­лубця, Сіцінського, Біляшівського, Павлуцького, Ернсти - от і всі, яві звертають увагу того, хто цікавиться нашим ми­стецтвом.

Що до музики, то тут справа ще простіша: імя проф. Ф. Колесси та д-ра Людкевича в Галичині, а в Наддніпрянській Україні славного Лисенка, Квітки — то все, що маємо ми цінного для історії нашої му­зики; та й то, власне, праці згаданих вче­них музик скорше треба віднести до теорії музики української ніж до її історії, як побачимо ми далі; тому сучасний істо­рик української музики може дати лише спроби коротенького схематичного нарису її, не маючи під рукою необхідних матеріялів: студій, монографій, історично-тео­ретичних дослідів і т. ин.

Де особливо стає помітним при викладі історії української музики; давньої доби, приблизно до 17 століття. З тої пори занадто мало зберег­лося історичних пам’яток нашої музики, які крім того розкидані по всіх культур­них центрах старої України, а також і на­ших сусідів — росіян та поляків, що дуже часто видають їх за своє власне культур­не придбання.

Отже, перед істориком ук­раїнської музики виникає ще одно досить тяжке завдання: відділити своє від чужого, а серед „чужого" розшукати своє. Такої роботи вистарчить ще на цілі десятиліття, і лише з того моменту з’явиться можливість на­писати більш-менш повну та критично роз­роблену історію музики українського на­роду; всі ж теперішні роботи в цьому на­прямкові будуть лише передстудії, лише джерела, короткі схематичні нариси для означення найважливіших моментів історії української музики.

Найбільше розроблено і до де-якої міри досліджено українську народню музику.

Власне, тільки ця ділянка української му­зики й звертала на себе увагу дослідувачів, бо наша музика дуже довгий час тільки й існувала в формі народньої, і ли­ше з творчістю Лисенка з'явилася можли­вість говорити і про українську музику ху­дожню, розуміючи під цим словом поняття музики, скомпонованої не колективом — на­родом, а окремими одиницями, художника­ми—компонистами, вкладаючи в це поняття художньої музики всю ріжноманітність форм сучасного музичного мистецтва.

Що до церковної музики української, то тут справа майже не починалася.

Перш за все, наша церковна музика майже цілком вважалася надбанням наших сусідів росіян, і як що вона й досліджувалася, то завжди з погляду суто-московського і тому дослідувачеві українцеві до таких праць треба ставитися з певною критичною обережністю.

Український церковний спів, його похо­дження, техника його будови, залежність його від народніх мелодій, сторонні впливи на нього, його еволюція — все це навіть не на­мічалося до розроблення, і тут ще безліч праці для археолога-дослідника, який мусить зібрати музичний матеріял для оброблений його істориком-музикою.

Не мало також роботи й музиці-теоретику, що має за завдання проаналізувати з боку форми церковні мелодії і розкрити їх техничну конструкцію. Конечним завданням історика буде узагаль­нення тих висновків, що здобудуть для нього і археолог-музика і музика-теоретяк.

Лише тоді, через історію, наше художнє музичне думання в обдасти церковної музики, зможе прийняти певні, сталі й правдиві форми, збу­довані на розробленому и дослідженому ґрунті; лише тоді з'явиться можливість регу­лювання художньої, творчості в області цер­ковного співу своїм певним оригінальним шляхом.

Про художню музику світську й говорити нема чого; вона є витвір останнього часу, мало хто звертав, на неї свою увагу, бо нема, у нас ні своїх спеціяльних журналів, ні своєї власної музичної критики, взагалі нема нічого, що будило б інтерес до музики з одного боку, а з другого — стало б в допо­мозі роботі історика музики.

Трохи більше матеріалу що до історії української музики дає Галичина, де коли-не-коли все-ж можна, побачити коротеньку замітку про те чи інше питання української музики, про того чи іншого композитора, але зрештою, і там більше сирового матеріялу, що потребує ще перевірки, окремих студій, дослідів і т. ін.

Зважаючи на все згадане доводиться обмежитися вказівкою на матеріяли по дос­ліджуванню й вивченню народньої української музики; що-ж до музики церковної, а також і світської, то тут дослідженого матеріалу до історії її остільки мало і остільки він ко­ротенький та епізодичний, що досить буде подавати його в своєму місці в при­мітках.

Року 1818 кн. Цертелєв видає перший збірник українських історичних пісень, далі такий же збірник видають Максимович, потім Срезневський, Метлинськнй, Костомарів, Ку­ліш, Антонович, Драгоманів та инші. Але, на превеликий жаль, переважаюча більшість, цих збірок без нот і тому дослідникові ук­раїнської музики вони не цікаві.

Перший збірник, де находимо ми де-який нотний, матеріял, то є „Собраніе русских простых песен с нотами" камер-гусліста В. Трутовського (1776-1799).

Тут, разом з піснями, російськими, знаходимо і низку українських пісень, які вмістив, автор-українець до свого збірнику. Звичайно, вартість їх лише історична, наукової ж ваги, як матеріял до вивчення та дослідження української народньої пісні, вони мати не можуть, тому для дослідника української народньої музики більшу цінність мають 7 збірників українських пісень Лисенка, його 12 десятків народніх українських пісень в хоровому розкладі, його ж таки обрядові пісні; галицько- руські народні пісні з мелодіями — Ів. Колесси в "Етнографичному Збірникові" Наукового Т-ва ім. Шевченка у Львові т. XI; галицько - руські народні мелодії Йос. Роздольського і Ст. Людкевича (Етногр. Збірн. т. XXI і т. XXII); гаївки Роздольського в "Матеріалах до української етнології" т. XII; два томи українських народніх дум в запису проф. Ф. Колесси (Матеріяли до Етнології т. т. XIII, ХІV); гуцульські пісні проф. Шухевича і Ф. Колесси (Шухевич —„Гуцульщина“); мелодії українських народніх пісень з Поділля та Холмщини — Плосайкевича ї Сєнчика (Матер. до Етнольогії т. XVI); дуже цінний етнографичний збірник Климента Квітки — "Українські народні мельодії" (Етнограф. збірник українського Наукового Т-ва у Київі т. ІІ); його ж два зшитки українських народних пісень, записаних з голосу Л. Українки; збірники Кошиця, Демуцького, Стеценка (колядки й щедрівки), Конощенка, Верховинця (Етногр. збірник наукового Т-ва у Київі), Леонтовича, почасти Рубця, записи Маркевича ("Записки о Южной Руси"); Сєрова, Сокальского та де-які инші.

Як що додати до цього поодинокі історично-теоретичні студії про українську музику проф. Ф. Колесси, Людкевича, Квітки, Лисенка, Сокальського, Сєрова — це буде майже увесь матеріял, що стане в допомогу сучасному історикові ук­раїнської музики. У всьому иншому йому до­ведеться звертатися до документів, джерел, або оригінальних творів композиторів, до яких ще не торкалася рука дослідувача- історика.

Всі зазначені труднощі — новизна самого предмету, майже повна відсутність необхід­них матеріалів для складання історії укра­їнської музики, що примушує сучасного істо­рика збірати, почасти систематизувати, а не викладати та аналізувати, звичайно відіб'ються і на характері самої праці: за- місць того, щоб в ній з'єднати й історика-археолога, й музику-теоретика, що змогли б критично поставитись до здобутого вже матеріялу, дати йому внутрішню оцінку, класи­фікувати його, розглянути його в певній перспективі, замісць того всього доводиться обмежитися скоріше так зва­ним бібліографичним принципом, занотовуючи всі найвидатніші явища нашого музично­го життя і, оскільки те можливо, накреслю­ючи в ньому ті шляхи, що ними йшло воно в своєму розвиткові.

Звичайно, багато тут темних місць, що потрібують вказівок, роз‘яснень, багато нез'ясованих питань, прогалин, багато лише натяків на те чи инше явище нашого музичного життя. але це все є наслідком того, що ця праця являється першою спробою історії нашої музики і як така, вона звичайно не може бути а ні повоною, а ні бездоганною що до систематичности викладу.

Доля не судила нам розвиватись вільно і в остаточних формулах закріпляти здобутки своєї культурної еволюції. Замісць такого синтетичного зформулування по всіх галузях нашого культурно-національного життя нам доводиться з великим терпінням та напруженням видобувати ще сировий матеріял нашої творчости, не даючи йому того чи иншого остаточного вигляду, — це діло будучих поколінь.

М. Грінченко 1922 р.