Кармалюк в українській народній пісні. |
|
Завданням цієї статті було — поставити питання про виявлення особи Кармалюка, а саме: як він та його вчинки відбилися в народній уяві.
Перекази про Кармалюка здебільшого були вільною передачею чуток і споминів не саме народних низів, а переважно його надшарування — інтелігенції. Тому для цієї роботи брались, головним чином, народні (кармалюцькі) пісні.
При вивченню кармалюцьких пісень виявилося, що вони надто схожі між собою й записані в ріжних кінцях України, а це приводить до висновку, що Кармалюк, як народній герой, з’являється героєм всеукраїнським. Дійсно, із великої кількості дрібних бунтарів першої половини XIX віку (Звонаренко, Таран, Чумак та інш.) лише одному Кармалюкові з них довелося стати такою визначною фігурою всеукраїнського маштабу. І із цієї точки зору, а саме: всеукраїнського значіння постати Кармалюка підходилося до виявлення його особи.
Всі уривки з кармалюцьких пісень, що наведені в цій статті, являють собою найхарактерніші місця в низці подібних їм, І тому тут не доводилося користуватися з якого-небудь одного, або з двох-трьох варіантів цих пісень, а по можливості було використано більшу кількість подібних між собою варіантів зазначених пісень. Вихідною точкою для ознайомлення історичної (реальної) Карма-люкової постаті бралась під увагу, головним чином, конспективна стаття історичного змісту про Кармалюка — С. Якимовича.
Кармалюкова діяльність припадає як раз на 20 — ЗО р.р. XIX ст. Це період перших криз кріпацького господарства ї необмеженої сваволі панства та розгулу російської урядової бюрократії з її чиновницьким та поліцайським режимом, що на той час освіжився Миколаївським бюрократизмом і зміцнішав. У цей період влада Московщини на Правобережжю, що було її потурбовано декабристами (Южно-русское О-во) та польськими повстанцями, переводила ще більш сувору адміністративно-бюрократичну лінію, ніж наступний розхитаний апарат панської Польщі. На цю зміну вказує й народна пісня: Наступила чорна хмара — настала ще й сива: Була Польща, була Польща та стала Росія.
Початок XIX ст. на Правобережжю це доба розвитку капіталізму на півдні України і його суперечностей з поміщицько- кріпацьким господарюванням, з другого боку як раз в цю добу (до ЗО — 40 р.р.) поміщики не поспішали з заведенням у себе машин, а воліли провадити господарство по старині. Причиною цього було різке коливання потреб на хліб, хитання в хлібному експорті. Українські великі аграрії, не вміючи орієнтуватися в капіталістичних ринках і будучи більш відсталими аграріями, ніж то західно-европейські, налягали на більш сильну експлуатацію кріпацької праці. Ось як характеризує визиск кріпацької праці М. Драгоманів: "Вона (кріпацька робота) була обставлена, а особливо на правім боці Дніпра, де пани пильніще провадили господарство, — обставлена цілою зграєю урядників: економів, осавулів, війтів, ланових, десятників, гуменних, пригонців, козаків, — та все з нагайками та з малахаями".
Про цих урядників згадується і в кармалюцьких піснях: Гонять мене єсаули Що день на панщину, Як не вийдеш до всхід сонця То візьмеш у спину.
Сваволя всевладних панів та їхніх прислужників падала тяжким ударом на голови кріпаків. І от — то по одинці, то гуртом, пригнічені повставали проти визиску та неволі панів, мстилися на них. Пани в свою чергу за допомогою уряду й війська пересліджували, утискали своїх кріпаків, часами заковуючи їх у кайдани при роботі. І боротьба цих двох ворожих сил ввесь час ішла невпинно. Проте, в XIX ст., через вищезазначений зріст і удосконалення бюрократичного апарату Миколаївського режиму, вже не могли виникати такі масові селянські рухи, як у XVIII ст. (гайдамаччина), бо Московщина мала досить в свойому розпорядженні війська, щоби придушити їх. Хоча гайдамаччина не припинялася й в цей час, але все ж масові повстання почали вгасати, а натомість виникати окремі невеличкі повстання, звичайно, в далеко менших розмірах.
Коли панська лютість і визиски переходили край, кріпаки часто тікали,— одні на південь — в степи, на Дунай, а другі йшли в ліси, особливо на Поділлю, Волині, де було багато лісів. Тут вони поверталися в лісовиків, розбійників.
Пішов би я в місто, в село — всюди мене знають; Аби тільки показався, то зараз піймають. А так треба стерегтися, треба в лісі жити; Хоч здається світ великий — нігде ся подіти.
Життя цих розбійників з примусу однаково було отруєне поміщицьким ладом, і вони, будучи вибиті із колії тодішнього суспільного укладу, тільки й робили, що мстились на панах та їхніх довірених.
Поміщики, щоби позбавитися такого бунтарського елементу, дуже часто віддавали їх у москалі. І хоч солдатчину деякі із засланців і приймали через непримириму лютість до пана — Ой волю я, пане брате, цісарю служити, Ніж я маю вражим ляхам панщину робити, але все ж здебільшого це була така ж, коли не більша панщина. Головне, що солдатчина виснажувала людину не лише фізично, але й позбавляла її не раз на віки, близького й рідного оточення — батьків, братів, сестер, жінки та дітей. Таким чином, це одностороннє солдатське життя позбавляло людину й того ілюзійно-родинного життя яке бодай коли не коли давало хоч яке задоволення.
На тлі таких відносин і повстає фігура Кармалюка,. який був родом із бідної селянської покріпаченої сім’ї. Не відомо за яку про вину, але пан віддав Кармалюка у москалі і з цього часу й починається вся пізніша його діяльність3). Момент перебування Кармалюка в солдатчині так змальовується: Розсердився пан на мене, Та й віддав в солдати "Кармалюку, вражий сину, Що з тобою буде, Я тебе оддав в солдати, Служи так, як люде" А в солдатах служба тяжка, Мушу привикати, А сам таку думку маю, Що треба втікати.
І Кармалюк втік, дезертирував з москалів і повернувся до рідних околиць. Але йому тоді став єдиний шлях до життя, — переховуватися по лісах та глухих закутках і лише іноді, крадькома — бувати у себе вдома. Кармалюк ввесь час, всю свою енергію прикладає на грабування по дорогах, переважно на напади на панів, тим роблячи їм помсту й разом здобуваючи собі засоби до життя.
А я ж того (панського знущання) не злюбив Пішов в світ гуляти, А не мавши з чого жити, Мусів грабувати.
Селяни, що не могли витерпіти знущань над собою, організовували розбійницькі банди й виступали проти поміщиків, панів. Правда, селянські, кріпацькі повстання здебільшого кінчалися поразками, а це приводило до того, що селяни-повстанці стали висувати зі свого гурту організаторів-проводарів, які й керували не задоволеними в боротьбі проти своїх панів. Таким організатором, ватажком був і Кармалюк. І дійсно, Кармалюк ніколи не виступав сам, а завжди на чолі гурту людей, що також були не задоволені й покривджені тодішнім соціально-економічним ладом; разом з такими не задоволеними він і провадив свої операції: Зібрав собі хлопців жвавих, Що ж кому до того? Ходять, сидять по дорогах, Ждуть подорожнього.
У народних піснях конкретно зазначається, на кого саме Кармалюк зі своїми хлопцями нападав.
Буде їхав купець, Або пан багатий — Крикну: хлопці! — взяти гроші! — Тілько нашої плати.
Дуже часто в піснях і переказах про Кармалюка згадується про напад на архирея. Особа архирея фігурує в кармалюцьких піснях не раз видно тому, що творці цих пісень і переказів співчували цьому нападові на владику, бо розуміли не "божеську", але станову класову приналежність владики до багатарів.
Ой хто не йде, хто не їде, то треба їх ждати, Як не маєш пристанища — мусиш пропадати, Аж іде отець владика „здоров були хлопці!" Вони йому отказали: "благослови отче!" Ой давай, владико, гроші, гірко пропадаєм, Та того ж ми пропадаєм, що пристаніщі не маєм. Отець здихнув, руки зложив, — отдав усі гроші, Оглянувся назад себе — все хлопці хороші.
Як бачимо при нападі на архирея (що проходить в досить спокійному тоні), не то серйозно, не то з гумором, Кармалюк разом зі своїми хлопцями попереду виконують певний звичай, приймають благословення, і вже після того зауважують: "Отдавай, владико, гроші". Владика з рисою — флегматика "здихнув, руки зложив, — віддав усі гроші".
Після народних пісень, Кармалюк над добром, що видирали в панів, не трусився, не переводив його, мовляв, через етап первісного нагромадження, воно не має капіталістичної фізіономії, а що добувається те й споживається. Коли з цього боку порівняти особу Кармалюка із звичайними селянами злодіями, або з пожадливою шляхтою, то Кармалюкова постать дійсно виступає в більш шляхетному світлі. Наприклад, Кармалюк, не вважаючи на всі свої напади, не розбагатів, бо У багатого візьму я, (Як це говориться устами Кармал.) Убогому даю.
Виходило, що Кармалюк, в народній уяві, не для власної наживи грабував, а для бідних, убогих. У народних піснях не раз відмічається та скрута, яку Кармалюкові доводилося терпіти через відсутність засобів до життя; і коли бувало вийде й запасне, то доводилося майже пропадати.
Чи хто їде, чи не їде, — Часто дурно ждати, А як нема запасного То тре пропадати, Будучи затравленим і тим самим виведеним із нормальних умов тодішнього життя, Кармалюк і став лісовиком-розбишакою. Після того він в дійсності скоріше провадив свою боротьбу може не стільки во ім’я соціальної ідеї, скільки в оборону самого себе та свого гурту, не надаючи ні собі, ні своїм діям того визвольного значіння, яке йому почали приписувати пізніше. В усякому разі Кармалюка можна визнати за селянського ватажка, що стихійно повстав проти панського гніту, і якого українські поневолені маси висунули, яко свого власного месника, організатора бунтаря проти панів, з особою, якого вони зв'язали, як ні з ким, всі свої болі й радощі, сподіванки й надії.
Постать Кармалюкова була овіяна не лише народною романтикою, але й народницько-інтелігентською. Тільки інтелігентське народницьке романтизування особи Кармалюка, зовсім було не те, що ідеалізація його самим українським народом серед якого він жив і за допомогою якого провадив свою діяльність. Наприклад, український народ до Кармалюкової особи додав і певне етичне пояснення. Взагалі грабувати не можна: — гріх. Виходить, що Кармалюк грабуючи, мусів би робити грішне діло, а от же ні, бо він не споживав сам всього награбованого, а віддавав його бідним; коли до цього додати, що по народному хотінню він грабував лише багатіїв, а бідних не чіпав, то за це йому прощалося все, і тому він стає таким близьким і бажаним для бідаків, для поневолених кріпаків, тому його зроблено "безгрішною" людиною Багатого обдираю, а бідному даю, Полічити їдно з другим і гріха не маю.
А між тим Кармалюк грабував і не досить багатих та на свойому віку забив не одну людину, але нарід послідовно й тут його ідеалізує і зовсім відкидає ці моменти з його діяльности: Я нікого не вбиваю, бо й сам душу маю.
Аналізуючи кармалюцькі пісні, можно з певністю сказати, що їх складала переважно біднота, голота, що бачила в Кармалюкові свого оборонця і через нього виспівувала те велике страждене горе и те знущання надлюдське, яке вони приймали од "тих панів, катів людських". І тому не дивно, що до деяких пісень іноді додається кінцівка з чотирьох віршів, у якій передається незмірний біль покріпаченого люду: Оце пісня Кармалюцька! А хто хоче знати, Нехай прийме стільки горя, Та й буде співати.
Але до Кармалюка горнулася не лише біднота, але й підпанки: дрібна шляхта, поповичі та інші. Дрібна подільська шляхта, так звана "драбинкова", що втратила своє економічне значіння і не в стані була конкурувати з великими власниками, настільки збідніла, що тільки й жила, що своїм "gonorem szlacheckym" і з боку економічного, так саме залежала від пана, як і сільська біднота. Тому не дивно, що Кармалюк користувався великою симпатією не лише у селян кріпаків, але й у "драбинкової" шляхти, яка не раз приймала й переховувала його. І тому поруч з кармалюцькими піснями, що були складені сільською голотою, ми можемо спостерігти й такі, що складалися більш заможними верствами. Дрібна шляхта, як і селянство, однаково були проти великого панства та його оборонця московського уряду, а Кармалюк, який був під вічною загрозою поміщиків та їх прислужників станових, справників та інших, мимоволі мусів викликати до себе симпатію й з боку шляхти. В одній з кармалюцьких пісень, що на нашу думку складена, вірніше перероблена або доповнена якимось панком, так характеризує тодішніх урядовців: Становиї да справники Вони душі гублять: Багатого обдирають, А бідного мучать.
Само собою, що урядовці, та ще й дрібні могли лише такого „багатого обдирати", що належав до групи збіднілої шляхти, в усякому разі, що до великих панів багатирів, то цій урядовій дрібноті було —"зась").
Всі Кармалюкові розбої, напади — в народній уяві цілком стушовуються, м’ягчаться в порівнянні з тим, що роблять вірні сатрапи панів — станові, справники, десяцькі й т. і.
Асесори, ісправники За мною вганяють; Більше вони людей вбили, Як я грошей маю.
У кармалюцьких піснях виявлено й хабарництво того часу, що силу його нарід відчував на кожному кроці.
Тягнуть мене (соцькі та десяцькі) за рукава Сажають за грати, На тім місці випускають, Аби мав що дати. На допросах гроші беруть, Аж кішеням тісно.
Коли підійти до "соціології Кармалюка" на підставі пісень, то в них що до цього (соціології), український нарід вклав свої думки повні фатальної безвихідності.
Хоч здається світ великий Ніде ся подіти.
Широкий світ, але ж він заполонений панами-багатирями, і добра й велетенські розміри світу — все для них, а для бідного на цьому світі й тісно й вузько.
Куди піду, подивлюся (каже Кармалюк) Скрізь багач панує У роскошах превеликих І днює й ночує. Убогому, нещасному Тяжкая робота, А ще гіршая неправда Вічная скорбота
Пани нищили кріпака не лише фізично, але й морально, руйнуючи їх родинне життя. А, між тим, кожний з цих, хоч і невільних "хліборобів" мріяв і про своє господарство та про своє родинне життя. Мріяв про це й Кармалюк, але не під паном, а на вольній волі, чого, звичайно, йому не вдалося досягнути, і він силою обставин так і примушений був залишитися — лісовиком.
Трагичність Кармалкжової невдачі, що до улаштовання свого родинного життя в умовинах вільного й спокійного господарювання, як типове тогочасне явище, було виспівано народними творцями кармалюцьких пісень в родинно-побутових жалях, перейнятих смутком всенароднього горя, "вічною скорботою".
Маю жінку, маю діти Коли їх не бачу; Як сгадаю на їх нужду, Горенько заплачу. Нема щастя ні для мене А ні для родини, Переходять в смутку, жалю, Всі мої години. (Я. Головацький. Ч. III, отд. І.)
Кармалюк, як людина, можна сказати, завжди був певен своєї сили й вміння викрутитися із самих несподіваних і ризикованих для нього положень. На підставі всіх тих даних (судових актів), що їх досі опубліковано, жадного натяку немає, аби Кармалюк, в самих найважчих моментах свого життя падав би духом, та проливав би сльози, як то часто згадується в піснях: "тоді мені легче стане, як гірко заплачу". Можна сказати, що в дійсності, справжньому Кармалюкові сльози зовсім не були властиві, а ці сльози, що про них говориться в піснях, то власне сльози народного розпачу, що були лише тільки прив'язані до особи народного ідеалізованого улюбленця Кармалюка. Сльози в кармалюцьких піснях — це народно-поетичний ліризм, перейнятий елегійним тоном.
Кожне життєве, більш менш сильне враження, переживання, як і кожний творчий акт — містить в собі, або складається з трьох чинників — сприймання, переробки та його розряду. Форми цього розряду бувають різні в умовинах соціального життя. Візьмемо життя бідака і ті муки, голод і т. і., що припадають на його долю, то побачимо, що кожний з них по різному розряджує свої переживання, — то в сльозах, то в горільці, то в рабській покорі, а то й в бунтах, що іноді приймають стихійний, а иноді й свідомий, організований характер. І народні творці кармалюцьких пісень видко не вважали за необхідне коритися в рабській покорі, а визнавали за потрібне іти проти своїх гнобителів по шляху бунту та розбоїв, як то робив і сам Кармалюк. У кармалюцьких піснях, як то співається, кожний, хто прийме стільки горя, як Кармалюк, той буде співати ці пісні, бо в них проходив розряд тих повсякденних, щогодинних злиднів, що їх терпів кріпацький, і взагалі поневолений люд.
Нагайка, розбиття родинного життя, вічне пересліджування з боку начальства, тяжка робота і лихо, лихо безконечне — ось ті мотиви, що проходять через кармалюцькі пісні, в яких український нарід переводив розряд свого горя та біди.
Не Кармалюка, у власному розумінні цього слова, виспівано, як героя, в цих піснях, а лихо народне, колективне. В його уста було вкладено все, що наболіло у кріпака. Тут, перефразовуючи відомі Вольтеровські слова, можна сказати, що коли б тоді в дійсності й не було Кармалюка, то його українському людові довелось би видумати, вигадати.
Напевне ми не знали б українських пісень — історичних, розбійничих, рекрутських та чимало іншого, коли б ці пісні не відбивали би в собі інтересів всього українського народу, коли б вони не були близькі для широких народних мас, коли б вони не відбивали в собі всіх тих болів і страждань, радощів і смутків, що їх переживав та переносив український люд. Отак і з кармалюцькими піснями. Вони складалися не в честь Кармалюка, бо й до нього й після нього чимало було таких бунтарів, але на його долю випала почесна роль зв'язати своє ім’я з народнім лихом, і тому він став таким відомим.
Подібні явища бувають в життю багатьох народів. Приписано ж колективну творчість грецького народного генія до ім’я Гомера. В історії сербського народу ми маємо аналогічний випадок, коли звичайний, нічим не видатний Марко Королевич був опоетизований, як сербський національний герой у міфічному зафарбленню. Подібну ідеалізацію з домішкою народної гіперболіки, ми вбачаємо і в особі Кармалюка.
Треба визнати, що Кармалюк, це була особа суто демократичного характеру, особа епохальна, так саме з боку станового, — Кармалюк, як нейвигідніше, виступав перед очима народу, яко протестант і месник супроти великого панства та підпанків, церковних владик і тодішнього державного апарату. Крім того, Кармалюк, а власне народжена ним вся ота кармалюччина, містила в собі надзвичайно багато емоціонального, що й оточило його ім’я певним героїчним ореолом.
Ось чому Кармалюк так в історії минулій, як і теперішній не втратив свого персонального значіння, а навпаки, він став однією із тих центральних фігур, навколо якої купчиться народня увага у своїй світовій соціальній боротьбі.
Нехай гонять, нехай гонять Нехай заганяють Нехай мене, Кармалюка, В світі споминають.
Є значна кількість народних пісень кохання, що зв'язані з ім’ям Кармалюка. Треба припустити, що ці пісні були складені вже після звичайних кармалюцьких (героїчних) пісень, де описується життя й боротьба Кармалюкова; деякі з них видко просто прийняли ім’я Кармалюка замісць якого небудь Петра, Івана та інш.
Виспівування Кармалюка, як героя жіночих пісень, пісень кохання, вказує на велику популярність Кармалюка. Його вдача, його краса і ті, часами, анекдотичні пригоди, що де-які з них мали місце в дійсності, а деякі й просто приписувалися йому, не могли не притягнути уваги жінки, дівчини, що були настроєні не до звичайного, але до романтичного кохання.
Прийди, Кармелю, хоч буду бита, Хоч буду бита, знатиму за кого; Пристало серденько моє до твого.
Іноді в подібних піснях справа кохання йде далі —
Ночуй, ночуй, Кармалюга, хоч буду я бита, А хоч буде мати бити, то знатиму за що: Полюбила Кармалюгу тай ще не ледаще,
Кармалюк застерегає —
Бережися, кума моя, коли б не дитина при чому, коли буде "дівчина, — не моя причина", А як буде та ще й хлопець, — Кармалюга батько.
У багатьох піснях Кармалюга малюється тим "славним хлопцем" що зводить з розуму не одну дівчину: А Кармалюга гарний хлопець Де по світу ходить, Не їдную дівчиноньку Із розуму зводить. Не їдную дівчиноньку Не їдную вдову, Щасливую, вродливую, Та ще й чорнобриву.
Не одна дівчина, мріючи про бажаного, плекала собі образ уяв-люваного нею героїчного коханця Кармалюка і часто в безнадії віддавалася горю — смутку.
Зозулечка в полі кука, Нема мого Кармалюка, Нема, нема і не буде Ох як тихо, смутно всюди.
Але в кармалюцьких піснях - кохання також змальовується й така дівчина, що певна своєї вроди й того впливу, що вона має через ню (чарівну красу) на Кармалюка, —
"Ой, ти, дівчино, ти чорнявая, Ой десь ти мене причарувала, Ой десь ти мені принаду дала?" — Бодай ти так знав з сіней до хати, А як я знаю, чим чаровати. Ой в мене чари — оченькі карі; А в мене отрута — в городі рута.
Коли взяти біографічні відомості про Кармалюка і кармалюцькі, пісні кохання, — то знайдемо в них багато спільних рис. Його жага до любування та його зрадливе серце, повне принади — цілком відбилося в них.
Він одную чорнявую за рученьку воде; А другую, русявую, із ума ізводе.
За піснями і переказами, та й за біографічними даними, Кармалю-кові, як відомо, постійно загрожувала небезпека, бо його безнастанно пересліджували й тому він завжди був дуже обережним, дуже неспокійним. І як він не берігся, кінець-кінцем, таки загинув і то як раз через зраду жінки. Цікаво відмітити, що саме цей момент з його життя, такий трагічний, в більшій кількості народніх пісень замовчується (про це переважно говориться в переказах). Із кармалюцьких пісень про момент зради, про момент загибелі Кармалюка найбільш детально говориться в запису Боржковського: А ти, вдова молодая, А що в тебе чути? Чи не ходять вражі ляшки, Що хтять мене вбити?
Вдова від запитання ухиляється, а в цей момент ляшок "срібляним гудзиком" забиває Кармалюка.
Ой, тепер я, удовонько, Пропав за тобою Тепер будеш, удовонько, Тепер будеш жити. Випитала з духа мого Чим мене забити.
Порівнюючи пісні кохання з героїчними, треба визнати, що, і з боку художньої образності, і з боку самої концепції, вони засла-бенькі. Це можна з’ясувати тим, що такі, досить поширені, різні варіянти пісень, як "Повернувся я з Сибіру", або "З-за Сибіру сонце сходить" та інш., мали дуже великий вплив на складачів кармалюцьких пісень кохання. І оскільки творці пісень кохання тільки наслідували героїчні, то само собою, не могло бути створено цілком оригінального циклу цих пісень. Хоча правда, деякі варіанти з пісень кохання увійшли й до героїчних.
Недодержаність змісту кармалюцьких пісень кохання, а також і абсолютну їх залежність від героїчних — можна показати на слідуючому уривку, який з натяжкою можна віднести до пісень, що їх збудовано за принципом паралелізму: За Сибіром сонце сходить... Хлопці, не зівайте, І на мене, Кармалюка, всю надію майте! Кармалюка — добрий хлопець: він по світі ходить, Не єдную дівчиноньку з розума зводить, Він багатих обіжає, вбогих наділяє, Він собі хорошеньку дівчиноньку має.
В кінці цікаво зупинитися й вишукати ті причини, що породили таку значну кількість кармалюцьких пісень кохання. Безумовно, що до їх створення спричинився не лише емоціональний бік, зв'язаний з Кармалюком та його вдачею, але й тогочасні суспільно-економічні відносини. З одного боку пани, що руйнували тодішнє родинне життя— через віддавання чоловіків до москалів, заслання їх, через насилування жінок та дорослих і напівдорослих дівчат та інш., а з другого — часті втіки чоловіків на вільні степи, до великих міст на заробітки, чи й просто в ліс до лісовиків, розбійників — все це разом залишало по селах дуже багато, і справжніх і солом'яних вдів, і покалічених дівчат, які силою обставин були виведені із нормальних умов свого селянсько-родинного життя. Ці жінки й складали той кадр — вдів, кумів та "дівчат", що лише й могли жити з лісовиками. А лісовиків по лісах водилося досить, і, само собою, що вони завжди шукали собі пари, жінку, як і кожна така жінка теж, здебільшого мусила йти до лісовиків. Таким чином, живучи не звичайним, а трохи підвищеним, нервовим життям, ці "дами" лісовиків і породжували подібні пісні кохання.
Авантурницький характер такого обопільного життя лісовиків та їх "дам", життя під вічною загрозою, що було повне самих найріжно-родніших пригод, видно й було джерелом для створення цих пісень кохання — вільних і дражливих, що мимоволі вражали своєю еротичною експресією уяву самої звичайнісінької сільської дівчини, що теж плекала в своїй уяві не будь яку буденну любов, але опоетизовану, як в кармалюцьких піснях, зв'язану з милим повним героїзму. Ці то причини, на нашу думку, й породили, так звані, кармалюцькі пісні кохання, які звичайно, після свого створення, шліфуючись, ширились не тільки серед жінок, що були виведені з нормальних умовин тодішнього життя, але й серед звичайних сільських дівчат, бо й їм така любов, видко, припадала до смаку, дратувала їх, манила.
Популярність Кармалюка базується, головним чином, на усній традиції (піснях, переказах). Що ж до історичних та художньо-літературних творів про Кармалюка, то їх дуже мало, а науково-літературних — майже нема. Зазначена стаття є перша спроба що до з’ясовання постати Кармалюка на підставі народніх пісень. При чому, визнання того, що ім’я Кармалюкове за народними піснями треба читати не з великої, а з малої літери, тут ставиться як питання, принципово, а не як остаточне розрішення цього.
Володимир Герасименко 1925, липень.
|
