Поет-демократ Юрій Фєдькович

Юрій ФедьковичРозвиток літератури Західної України йшов завжди в тісному зв'язку і взаємовпливі з літературою Наддніпрянської України. Штучно створені перешкоди не могли зупинити єдиного літературного процесу.

 

Перебуваючи під гнітом австро-угорськсі монархії, а потім польської шляхти, західноукраїнська література тяжіла до з’єднання з літератури) Наддніпрянської України, органічно пов’язуючись і утворюючи, таким чином, один літературний організм, який являвся грізною силою в боротьбі за національне і соціальне визволення. Цю історичну тенденцію можна прослідкувати на діяльності всіх західноукраїнських письменників і культурних діячів.

 

Тяжіння і взаємовплив двох літератур особливо яскраво визначилися з того часу, коли на літературну арену виступив Тарас Шевченко. Своєю творчістю Шевченко робив великий плодотворний вплив на розвиток національно-культурного процесу Західної України.

 

Творчість видатного письменника-демо-крата Юрія Федьковича є блискучим ствердженням цього. В історії літератури Західної України 60 — 70-х років XIX століття Юрій Фєдькович стає центральною фігурою, яка втілювала в собі найкращі риси справді народної літератури. Федькович, як майстер художнього слова, письменник широких соціальних картин життя уярмленого народу, поет гнівного протесту, виростав на базі величезних досягнень української літератури і в першу чергу її демократичного напряму, який був репрезентований творчістю Шевченка і Марка Вовчка. Він сприйняв кращі традиції української реалістичної народної літератури.

 

Тому то вся його поетична творчість позначена благотворним впливом палкої революційної поезії Шевченка. Поклавши в основу свого творчого методу реалізм, Фєдькович уже в перших своїх творах стає виразником інтересів народних мас Західної України і Буковини середини XIX століття.

 

Юрій Фєдькович — син селянина. Народився в 1834 році, в селі Сторонці, Вижницького повіту, на Буковині. На долю Федьковича припало тяжке дитинство. Деякий час він учився у п’яниці дяка, який завжди бив своїх учнів. Одного разу, добре набивши свого п’яного «учителя», учні разом з Федьковичем втекли не знати куди. Дальше життя молодого Федьковича проходило в наймах у багатіїв. В 1852 році його забирають в армію. За довгі роки солдатської служби він одержує чин офіцера. Але в 1868 році він зрікається офіцерства, залишає назавжди військову службу і розпочинає активну громадську діяльність в галузі народної освіти.

 

Фєдькович пише підручники для українських народних шкіл. Він склав навіть буквар, який після довгої тяганини був відхилений духовною цензурою, бо мав демократичний характер. Влітку 1872 року Федьковича було запрошено у видавниче товариство «Просвіта» у Львові. Та не довго довелося йому там працювати. Погляди і прагнення поета-демократа були не до вподоби реакційній частині «Просвіти». Незабаром письменник змушений був покинути Львів : переїхати в м. Чернівці, де в 1888 році, з злиднях та нужді, й помер.

 

Фєдькович все своє життя був тісно зв’язаний з життям селянства Західної України. Він був завжди, як у творчості, так і в своїй громадській діяльності, захисником інтересів народу. Відомо, наприклад, що в сервітутовому процесі письменник виступив палким оборонцем прав селянства і ворогом кріпосництва. Це, звичайно, було не до вподоби польській шляхті, яка всіма засобами намагалася за-кабалити селянство, вигадуючи різні податки. Тому то панство готувало проти Федьковича судовий процес за «дуже тісні зносини з найпростішою голотою» (1872 р.). Але процес провалився. Все це дало можливість письменникові глибоко пізнати злиденне життя українського селянства, відчути болі і страждання пригнобленого народу, який після скасування кріпацтва в 1848 році попав у ще тяжчу кабалу до польських поміщиків.

 

В часи, коли буйно розквітала творчість Федьковича, селяни Західної України й Буковини терпіли неймовірну експлуатацію і всякі приниження з боку панів. Цього, звичайно, не могло не відбити художнє слово письменника-демократа. Отже, творчість Федьковича являє собою трагічну сторінку життя народу Західної України, що зазнавав подвійного гніту австро-угорської монархії і польської шляхти.

 

«Я не панам співа йду», — говорив Федь-кович в поемі «Дезертир». Ці слова поета визначають загальне спрямування всієї творчості Федьковича. І дійсно, в його реалістичних творах вперше в західноукраїнській літературі виступають образи пригнобленого народу: сиріт, солдатів, нещасних матерів, в яких останнього сина забирають у військо.

 

Велике місце в усій творчості Федьковича займає цикл «Жовнярських» — солдатських поезій і оповідань. Ці твори пройняті щирим співчуттям до знедоленого народу, відданого на поталу бездушним сатрапам австрійської армії.

 

В одній з перших своїх поем «Ново-бранчик» (1862 р.) Федькович малює хвилюючу картину соціального пригноблення. Бідна мати-вдова тужить за єдиним сином-новобранцем. Сина забирають, і, можливо, назавжди, а її чекає голодна смерть. Вона слізно прощається з сином:

Синку ти мій, щирість моя,

Серденько вже знає,

Що я тебе послілній раз

Оце виряжаю, —

Послідній раз, мій синочку.

Не своя дитина,

Не ти мене ховатимеш,

Як з голоду згину.

 

Так воно й трапилося. Польські пани пограбували бідну вдову, забравши в неї хату.

 

Згодом померла мати, а десятирічна солдатська служба в могилу звела сина.

 

Найжахливіша картина злиденного життя селянства показана в одному з найкращих творів «Жовнярського» циклу — в поемі «Дезертир» (1868 р.). Це один з найсиль-ніших творів Федьковича, де так глибоко й виразно показано життя наймита-сіромахи, викрито причини, що породжують несправедливість і трагічне існування тисяч людей. Сирота Іван, працюючи в глитая на протязі восьми років, крім сліз, злиднів та важкої праці, нічого не знав. Але згодом Іванові вдається придбати хатину і одружитися. В нього вже двоє дітей. Та на цьому його життя обривається. Івана забирають в солдати.

 

Солдатчина була куди гіршою за найтяжчу роботу у глитаїв. За всяку дрібницю солдата карали «буками» (били киями), проганяли «вулицею» (через стрій солдат), ставили у великі морози на варту босими, коли ноги примерзали до холодного каміння. Таких же жахливих знущань зазнав і герой поеми «Дезертир» наймит Іван.

 

Солдатське життя Івана стає ще більш нестерпним, коли з дому надходять звістки, що діти ходять холодні й голодні «попід чужі двері, хліба прося», а за несплату податків війти продали хату. Іван не витримує цього і тікає додому. По дорозі його ловлять і заковують в кайдани як дезертира.

 

Тяжкої кари зазнав Іван, його судять «пани неситі». В словах Івана на судовому процесі розкривається сумна картина невимовної експлуатації наймитів поміщиками, які людей у «плуг упрягали».

 

Івана проганяють «вулицею», і «червона, як дрібний жемчуг», полилася кров у сіромахи. Після цієї розправи його повертають назад у військо. Дізнавшись, що діти повмирали з голоду і що жінка теж помирає, він кінчає життя самогубством. Звичайно, як розповідає далі поет, ксьондзи наймита Івана, що своєю кров’ю тільки «браму цисарську закривавив», записують у пекло, бо ж рай їм самим потрібний.

 

Поема закінчується словами сподівання не на рай божий, а на волю для всього народу.

 

Та цур же вам

З тим турецьким раєм!

Держіть собі!

Цего раю

Ми не дожидаєм.

Правди, волі дожидаєм.

 

Поема «Дезертир» дає глибоке і всебічне уявлення про гніт, якого зазнавав сотні років народ Західної України. Разом з тим вона є гнівним соціальним протестом. Тут поет виступає як палкий захисник прав свого народу.

 

Тепер, коли брати по крові і по класу Західної України навіки звільнилися від польських панів, які, за виразом Федьковича, «за талери продають народи і душі», поема «Дезертир», як і інші твори народного поета, викликатимуть ще більшу ненависть і огиду до проклятого минулого українського народу.

 

На тему про солдатське життя написано багато поетичних і прозаічних творів, серед яких найбільш відомі «Рекрут», «Брат та сестра», «Неділя завтра», «Трупарня» тощо. Всі «Жовнярські» твори пройняті тугою за марно втраченими молодими роками і гнівним соціальним обуренням.

 

В своїй творчості Фєдькович досить часто звертається до фольклору. Ще в дитинстві цю любов до народної творчості прищепила молодому Федьковичу його старша сестра Катря, яка завжди розповідала йому народні казки, перекази і пісні. Багато фольклорних записів (особливо народних пісень) зробив сам письменник. На матеріалі народної творчості Фєдькович пізніше створює поему, а згодом і драму «Довбуш» про відомого в Західній Україні ватажка опришків-повстанців Олексу Довбуша. В значній мірі поет використав народні пісні й перекази для написання поеми «Лук’ян Кобилиця» (1865 р.). Лук’ян Кобилиця — це ватажок революційного селянського повстання на Західній Україні в 1847—1848 рр.

 

Поема овіяна духом революційної боротьби, любов'ю і пошаною до народного героя, який хотів «нарід ущасливить». Головний мотив поеми нагадує нам відомий твір Тараса Шевченка «Холодний яр».

 

А ми підем з топірцями

В зелену діброву.

Та витешем домовину

Велику, кедрову.

Та пішлемо до цісаря,

 

Вплив гнівної музи Тараса Шевченка позначається і на інших творах Федьковича. В 60 — 70-х роках XIX століття на Західну Україну доходять твори великого кобзаря.

 

Творчість поета революціонера-демократа сильно впливала на розвиток національно-культурного руху Західної України. Палка революційна поезія Шевченка сприяла посиленню національно-визвольної боротьби, запалюючи вогнем соціального протесту молоду українську літературу.

 

Фєдькович є яскравим послідовником традицій революційної поезії Шевченка в 60— 70-х роках в Західній Україні. На його поетичній творчості позначився благотворний вплив Шевченка, Власне, Фєдькович виростав на народній творчості і творчості геніального поета-революціонера. І тому то головною особливістю його творів є глибока народність. Наддніпрянська і Західна Україна, як під час розквіту генія Шевченка, так і в другій половині XIX століття, стогнала в ярмі польської поміщицької неволі. Письменник, який був кровно зв’язаний з народом, любив свій народ, поділяв його болі, страждання і сподівання, письменник-реаліст, демократ не міг пройти мимо і не міг не піднімати соціальних проблем, не міг не стати на 'захист свого скривдженого народу, картаючи панів — «насадників неволі». Таким був Юрій Фєдькович.

 

Особливою любов’ю пройняті твори поета, присвячені світлій пам’яті Шевченка: «Осьмий поменник Тарасові Шевченкові» (1867 р.) та «В день скону батька нашого Тараса Шевченка, Кобзаря Руси, Мартира України, предтечі нашої волі і слави» (1866 р.). Ці твори одночасно є яскравими зразками революційних поезій Федьковича.

 

 Він спрямовує своє художнє слово проти владик, що тримають в своїх руках «ті сльозами насаджені корони криваві». Підносячи Шевченка, як борця за правду і волю, поет сподівається, що розбуджена Шевченком воля незабаром прийде, що ЇЇ ніхто не в силі закувати в кайдани — «ні лях, ні гордий цар-тиран».

 

Надія на те, що сам народ своїми руками візьме волю і віддасть «катові ката», не покидала Федьковича до самої смерті. Підійметься народ, «зацвіте і уродить велика надія» і «не бог ме судити, а люди самі муть судить», самі відплатять експлуататорам.

 

І засядуть в златих вінцях

На нових престолах

Всі любящі правду й світло

Поборники волі,

І судитимуть тиранів

Страшним, правим судом.

 

Ці гостро політичні мотиви проходять також і в інших творах Федьковича. Так наприклад, в циклі віршів «Із окрушків» ми теж зустрічаємо ці думки, що хвилювали поета. Фєдькович своєю творчістю будив у Західній Україні революційну свідомість народних мас. В цьому сила політичних поезій Федьковича. Фєдькович — поет глибоких почуттів і переживань. Його серце болісно сприймало все, що хвилювало народ Західної України.

 

Поруч з соціальною лірикою в його спадщині ми знаходимо чимало тем і мотивів, які відгукнулись на повсякденні хвилювання людської душі. В поемах і віршах знайшли своє пряме продовження і розгортання чисто народні мотиви й сюжети.

 

Соціальна нерівність, як перешкода до щасливого кохання, зрада в коханні, чари, туга за любимим хлопцем, якого забирають в солдати, плач дівчини по смерті «чорнобривого легіня» в чужій стороні, швидке биття дівочого серця при зустрічі з любимим — все це добірними словами, живими фарбами передав поет-лірик в своїх поетичних творах і зокрема в поемах «Циганка» «Мертвець», «Шипітські берези» та ін.

 

Лірика Федьковича відзначається не тільки глибоким хвилюванням, ніжністю і безпосередністю почуттів, але й своєю народно-пісенною формою. Багато «співанок» Федьковича нагадують народні пісні, до яких дуже легко можна підібрати мелодію. Ось один з багатьох подібних віршів — «Марш на Італію». Тут поет виражає найінтимніші почуття солдата, що залишає свою батьківщину, від’їжджаючи на війну. Поет звертається до художніх засобів народної пісні: звертається до ясних зірок, щоб освітлювали йому шлях, до «неньки-матері», до Дунаю-ріки і використовує цілий ряд чисто пісенних зворотів, повторень і порівнянь. Ось, наприклад, кілька рядків з цього вірша:

Ой, ненечко, моя мати,

Пішов твій син погуляти,

Гей, гаю, гаю,

І п'ю і гуляю

Гей то п’ю, то гуляю.

 

Невеликий вірш «Сестра» («співанка з української думки») побудований теж на народно-пісенному сюжеті. Сестра-си-ротина, як «зозуля в лузі», тужить за братом, що покинув свій рідний край. Вона звертається в листі до нього і просить повернутися, розвеселити її сирітську душу.

 

Гаєм — маєм, лебедем — Дунаєм,

А степами бистрим горностаєм,

А на моє подвіренько

Пади бистрим соколеньком,

А голубам на моє серденько.

 

В своїй ліриці поет не відривався від повсякденних хвилювань, переживань і дум свого пригнобленого народу. Показуючи смерть рекрута, малюючи втечу сол-дата додому, відтворюючи переживання вартового чи закованого в кайдани жовніра, відображаючи захоплюючу гру хлопчика-сироти і собачки, поет насичує всі ці сюжети соціальним змістом, вливає в них своє глибоке невдоволення і обурення з пригнобленого становища людини. Така характерна особливість поетичної спадщини найвидатнішого письменника Західної України 60 — 70-х років минулого століття.

 

Своєю прозою Федькович завоював ще більшу популярність серед народу Західної України. Основні теми його повістей і оповідань — це солдатське життя та життя і побут українського селянства. Всі вони в значній мірі мають автобіографічний характер. «Всі повісті Федьковича, — говорив про це Іван Франко, — навіяні теплим, індивідуальним чуттям самого ' автора, всі похожі на частини його автобіографії». І в повісті «Люба-згуба» (1863 р.), і «Штефан Славич» (1863 р.), і в багатьох інших оповіданнях письменник, зображаючи життя і побут свого народу, виступає як учасник цих подій.

 

Повість «Три як рідні брати» (1865 р.) є ніби підсумок всього циклу жовнірських творів. В цій повісті подано правдиву, реалістичну картину солдатського життя. Один солдат, герой повісті, одержує листа від брата, який в злиднях помирає. «Волики продав, ніщо було робити, за податки душу брали, — пише йому брат Онуфрій із села, — і кожух свій мусів продати; але сардаки оба ще стоя: коли не закрадуть у похорон, то понаходиш». Кінчається повість тим, що брат і мати героя помирають в злиднях, а їхнє незначне господарство грабують поміщики та попи.

 

Глибоким почуттям любові до свого народу пройняті всі оповідання Федьковича. Незабутні враження залишають живі побутові картини і образи життя народу Західної України й Буковини. В оповіданні «Хто винен?» письменник показав трагедію двох молодих людей. Сирота Марко і'вдовина дочка Калина любляться з малих літ, але мати віддає дочку силоміць за багатія. Марко не витримує цього і сокирою вбиває старого Микитулу, що занапастив молодість нещасної Калини. Марка заареш-товують, надівають «на руки і на ноги кайданячко гостре» і садовлять в тюрму, де він в муках і помирає.

 

Прозаічні твори Федьковича дістали високу оцінку І. С. Тургенєва і особливо Лесі Українки. «Можна сказати, — пише Леся Українка, — що кращого стиліста, як Фєдькович, не було і нема серед буковинських і галицьких письменників, і взагалі твори Федьковича можна поставити "поряд з найкращими зразками малоруської і навіть не тільки малоруської, — народницької літератури".

 

Творчість Юрія Федьковича в розвитку західноукраїнської літератури відіграла значну роль і особливо в розвитку її демократичних елементів. Іван Франко в своїх роботах про Федьковича досить високо оцінював його, як видатного письменника Західної України й Буковини. Тому то Фєдькович близький і рідний нашому народові.

 

 Слідом за Шевченком, в темні роки панування австро-угорської монархії і польської шляхти, він підняв свій голос на захист скривдженого, вбитого горем українського народу. В панській Польщі твори Федьковича, як і інших письменників Західної України, заборонялися, ховалися від народу. Тепер, коли народ Західної України влився у велику сім’ю народів Радянського Союзу, творчість поета-демо-крата Федьковича стане цінним надбанням всього радянського народу.

 

М. Пивоваров 1939 р.

 

 

Останні статті


  • Козацький куліш: історія та рецепт приготування в мультиварці

        Відлік історії козацького куліша розпочався понад 500 років тому. Це були буремні роки, коли селяни,міське населення, дрібна шляхта втікали від пригноблення панами-магнатами, старостами і поселялись на неосвоєних землях Подніпров'я та Побужжя. Умовою прийняття в козацьке братство було те, що чоловіки повинні бути неодруженими.
    Детальніше...
  • Під зеленими шатами

    Ні, рідко хто так умів полонити серця людей, як Леонід Павлович.   Одних він брав за душу своєю чарівною посмішкою, інших — словом теплим, променистим...   Дівчата з їдальні — ті, наприклад, нахвалитися ним не могли:
    Детальніше...
  • В гостях і дома

    Сонце низенько, вечір близенько... У конторі колгоспу «Широкі лани» сидять члени правління і чухають потилиці: у нагальній справі потрібен голова колгоспу, а його нема.   На полі нема, в селі теж не видно. Де ж він?
    Детальніше...

Найпопулярніше


  • Українська література кінця 19 початку 20 ст.

    Українську літературу від кінця 18 ст. називають новою. Порівняно з давньою це була література нової тематики, нового героя й нового мовного оформлення - твори, на відміну від давніх, написані українською літературною мовою. Література кінця 18 -40-х років 19 ст. характеризується новим поглядом на народ як позитивного героя художнього твору, що зумовило й відповідну систему художніх засобів.
    Детальніше...
  • Музика в житті людини

    Кожна людина звикає з самого народження чути музику. У кожного є улюблений стиль музики, музика, яка розслабляє і та, яка напружує. Всі ми вже давно помітили, що роль музики в нашому житті досить велика, музика може впливати на наш настрій, заспокоювати нас піднімати настрій і так же погіршувати його.
    Детальніше...
  • Архітектура України 19 початку 20 ст.

    Від середини 18 ст. в Україні з’являються споруди з елементами класицистичного стилю. Класицизм в архітектурі характеризується світлими барвами, строгими і стриманими) і чіткими архітектурними формами, відмовою від пишного оздоблення.
    Детальніше...