Перед головою райвиконкому стояла схвильована жінка.
— Я член партії, дружина Героя Радянського Союзу. Мене обікрали... Документи, речі, все...
Голова співчутливо поглядав на жінку.
— Я прошу допомогти мені влаштуватись на роботу. Знаю сільське господарство.
Голова замислився, потім спитав:
— Головувати в колгоспі змогли б?
— Ну, звичайно. Все життя головувала. Жаль, що не можу документи показати — ви б переконалися...
Жінка говорила ще щось скоромовкою, а він хмурився: «Ну й сорока! Така кому завгодно баки заб’є...»
— Що ж, будемо вас рекомендувати, — сказав голова райвиконкому і, вмочивши перо в чорнило, написав записку:
«Голові Жовтівської сільради. Прийміть цю жінку як належить по закону. Рекомендуємо на голову колгоспу».
Жінку прийняли як належить: дали їй житло, гостинно розкрили перед нею двері колгоспної комори.
Невдовзі вона повідомила, що у невідкладній справі її викликають до столиці. Пару днів вона там буде вільна і зможе походити по магазинах. Так що, коли кому щось треба, — хай несе гроші...
Охочих знайшлося чимало. Назносили кілька тисяч карбованців. Іншому, можливо, не довірили б, а тут — людина авторитетна. Сам голова райвиконкому на голову колгоспу рекомендував.
Поїхала «авторитетна людина» — і будьте здорові. Кинулись розшукувати, так ніхто навіть прізвища до пуття не знає... У тому числі й голова райвиконкому, який її рекомендував.
Тепер він, звісно, вже не голова, але дуже кривиться, коли вдома дитина йому каже:
— Татку, не роззявляй рота, бо сорока влетить! |