Однієї темної ночі Іван Іванович Дібровенко тихенько, щоб ніхто не чув і не бачив, перебазувався із одного населеного пункту до іншого.
Вранці він став перед ясні очі начальника лісодільниці мебльо-вого комбінату Івана Самійловича Лапковського.
— Візьміть мене на роботу, — попросив Іван Іванович.
— А що ви можете робити? — поцікавився Іван Самійлович.
— Усе можу. Можу — завом, можу - завом, можу — і касиром...
— А дисципліну шануєте? Старших слухаєте? Язика тримати за зубами вмієте?
— Шаную, слухаю, вмію... — з готовністю відповідав Дібровенко.
— Тоді будете моєю правою рукою.
Так на лісодільниці мебльового комбінату запрацювали в чотири руки Іван Самійлович та Іван Іванович. Один грабастав зліва, другий — справа. Хто ходив у ліс, а хто — по дрова. Мебльовий комбінат так-сяк матеріалами забезпечували і себе не забували. Іван Самійлович, як людина осіла, поставив собі тихенько два будиночки. Іван Іванович, з його непосидючою вдачею, більше наполягав на свіжу копійчину.
Нахапав він чимало і знову почав ладнатись у дорогу. Та ба — затримали. І спитали:
— Це не ви працювали у поштовій філії на станції 3арудинці? І чи не ви чкурнули звідти, захопивши 12.000 карбованців?
Кинулися у мебльовому комбінаті шукати трудову книжку Дібровенка, а її нема. І не було. Бо ніхто її від нього і не вимагав.
І почав директор комбінату картати себе за таку надмірну довірливість. Почав потилицю чухати.
Так довго й ретельно чухав, що не помітив, як вискочив сухим із води другий пройдисвіт — Іван Самійлович Лапковський. |