|
|
|
 Ні, рідко хто так умів полонити серця людей, як Леонід Павлович.
Одних він брав за душу своєю чарівною посмішкою, інших — словом теплим, променистим...
Дівчата з їдальні — ті, наприклад, нахвалитися ним не могли:
|
|
Детальніше...
|
|
|
 Сонце низенько, вечір близенько... У конторі колгоспу «Широкі лани» сидять члени правління і чухають потилиці: у нагальній справі потрібен голова колгоспу, а його нема.
На полі нема, в селі теж не видно. Де ж він?
|
|
Детальніше...
|
|
 — Отже, підходжу я вам чи ні? — спитав парубок.
Працівник відділу кадрів заводу «Жовтнева кузня» перш, ніж відповісти, перегорнув сторінку трудової книжки.
— Даруйте, — спитав він, — тут написано: «Звільнений за наказом директора № 224». Не розшифруєте, що то за наказ?
|
|
Детальніше...
|
|
 Перед головою райвиконкому стояла схвильована жінка.
— Я член партії, дружина Героя Радянського Союзу. Мене обікрали... Документи, речі, все...
Голова співчутливо поглядав на жінку.
— Я прошу допомогти мені влаштуватись на роботу. Знаю сільське господарство.
|
|
Детальніше...
|
|
 Однієї темної ночі Іван Іванович Дібровенко тихенько, щоб ніхто не чув і не бачив, перебазувався із одного населеного пункту до іншого.
Вранці він став перед ясні очі начальника лісодільниці мебльо-вого комбінату Івана Самійловича Лапковського.
|
|
Детальніше...
|
|
|
|
