Ото щука!

— Гарна штука лисапет! — гукнув з кабіни колгоспний шофер Митько, осадивши біля дебелого дядька тритонку.

— Та гарна, бодай на ньому відьма каталася!

А воно справді кумедно збоку дивитись, як дядько на плечі несе переднє колесо з рулем, а в руках котить раму із заднім, а воно виписує такі кренделі, що дибає він за ним, наче хворий чи п'яний.

— Та що воно сталося, дядьку?

— Дай же сяду до тебе, потім розповім... Що та що! Щуку спіймав. Не повіриш... Під'їхав уранці до канави, іду берегом з вудкою, коли дивлюсь: у за-калабку стоїть, зануда, ну, як колода, і очима водить, мов сова. Та чого ти смієшся? їй-бо, кіл на дванадцять, а мо, й на вісім. У воді хіба розбереш? Я з переляку трохи у рів не вскочив.

 Потім швиденько на місток — зловив піскуна, а він, як на зло, ще й покусаний, та тут уже не до вибору. Нанизав його на трійничок — аби тільки, думаю, струна витримала.

Підкрадаюся й на тому ж таки місці тихенько під кущик закидаю. Нема та й нема, коли це — торк, та одразу як поцупить! Вудлище — в дугу і аж гуде, а я вперся обома ногами в ямку й міркую собі, що діяти далі, бо як шубовсну у воду — затягне аж до Черкас.

А вона, проклятуща; як поведе, як поведе! Думаю вже: хоч би лопнув поводок. Коли це затихла трошки. Підтяг її до берега та як смикону, що вона аж через мене і в коноплі. Полежав трохи, відсапався, тоді як гахну по голові підбором! Затихла. Схопив за зябра, їй-бо, не підніму. Підтяг до велосипеда, ні, брешу: підкотив до неї велосипед, пащеку розтулив і встромив їй у рота передню вилку, відтак перев'язав пащу мотузочком (я завжди з мотузочком ходжу, про всяк випадок), а хвоста до рами припнув.

Отак і поїхали. Тільки-но на місток викотив, аж вона, нечиста сила, воду відчула. Як рвоне, як заскрегоче зубами по залізу, пам'ятаю тільки, що попід поручнями летів.

Добре, що мілко. Загруз у мухляку по вуха, а штани аж на халявах опинились.

Вилажу, значить, струснувся, мов собака, дивлюся — щуки нема і велосипед — надвоє. Перегризла, чортяка!

— Кого, мотузок?

— Та ні, вилку перегризла! Бодай їй ніколи не плавати! Коли підтягнув штани, по кишенях мац-мац, а годинника нема. Замість нього — жабеня, квакає, мов транзистор.

 Знов у воду лізти забоявся: може, вона якась скажена (бувають і риби скажені). Повитрушував з чобіт муляку, викрутив одіжку... Та чого ти став? Їдь!

— Е ні, дядьку, годі, бо ви ще щось... вигадаєте. То я од сміху всіх гусей по дорозі подавлю!

— Ну, спасибі й за це. Стривай, знаєш, де це було? За містком отам, коло вибалочка. Може, й ти спробуєш... Я б і сам ще раз закинув, та у нас вдома ніхто щук не їсть, хай йому біс!

Микола Дахно