Сюрприз

Наближався день народження моєї дружини. І закортіло їй гречки.

— Приготуємо качку,— вуркотить,— з гречаною кашею...

А я люблю качку з рисом, тому й став ЇЇ просити — мовляв, не треба гречки.

— Невже хоч раз у сорок років ти не можеш уважити мені? Діставай гречку!

— Як це «діставай»?— питаю.— Зараз же не сезон!

— Ну то й що, що не сезон? У тебе ж такі зв'язки! Пам'ятаєш, як передплачував Жорж Санд і діставав «Дитячу енциклопедію»?

Щодо зв'язків жінка мала рацію. Працюю я закрійником в ательє мод. Хоч і невеликий чин, але від мене залежить якість виробу і — головне — швидкість, Адже костюм можна шити тиждень, можна й три місяці...

Того ж дня трапився мені потрібний замовник — завідуючий гастрономом, що поруч із моїм будинком розташований. Злякав я його терміном виконання («ательє завантажене», «може б, ви зайшли через місяць?» і т. д.), а потім обережно натякнув про гречку.

Завідуючий здивовано подивився на мене й питає:

— Скільки вам треба?

Спершу я подумав — два-три кілограми. Але якщо вона така дефіцитна, то чому б не зробити жінці сюрприза?

— Мішок,— кажу.— І костюм ваш буде готовий післязавтра.

Завідуючий аж очі витріщив.

— Гаразд,— запромінився радістю,— давайте гроші. Буде післязавтра мішок гречки.

Приходжу додому, а жінка знов про гречку:

— Ну, як?

— Трудно, ой трудно,— нарочито зітхаю.— Дуже великий дефіцит...

Жінка майже в сльози:

— Отак і живи з тобою! Раз у житті попросила уважити, та й то не хочеш!..

Я лише всміхнувся про себе.

За три дні костюм був готовий, і тоді ж припер мені завідуючий мішок гречки. Прямо під ательє. Мішок, щоб не збрехати, кілограмів на вісімдесят. Збіглися всі працівники ательє дивитися. Знизують плечима, розводять руками, перезираються. Попросив я їх, щоб допомогли в таксі укласти. Привіз до будинку. Ледве дотягнув до ліфта. Натиснув кнопку— не рухається ліфт.

— Що сталося?— питаю в двірника, який саме проходив мимо.

— Та якась дурепа з шостого поверху мішки возила,— лайнувся двірник,— от і зіпсувала. А що у вас в лантусі?

— Гречка,— з гордістю відповідаю.— Хочете, вам кілограмчик продам, тільки поможіть мішка донести!

— Все життя про це мріяв,— ошкірився сталевими зубами двірник.— Тягніть самі. Буде треба — то в магазині куплю: он у гастрономі її хоч греблю гати!..

Почав я мішка на шостий поверх тягти. Дохекаю до площадки — й сиджу, відпочиваю. Сім потів з мене зійшло, поки допе'р оті вісімдесят кілограмів. Одчинив двері — глядь, у прихожій два мішки стоять, а на кухні, чую, гомін. Сидять якісь здоровані червонощокі і вминають борщ. А біля них жінка моя цокотить, метушиться. Вгледіла мене — засяяла:

— От бачиш, не надіялась на тебе й сама дістала. Спасибі цим хлопцям-вантажникам — з гастронома через чорний хід винесли. Правда, в ліфті були застряли, та нічого: тепер варитимем кашу щодня — аж два мішки гречки...

— Не два, а три,— похмуро відповідаю.

— Як то — три?

— Бо я ще одного приволік. Сюрприз тобі...

Р. S.

Товариші! Кому потрібна гречка — звертайтеся до мене, в ательє мод. Продам за півціни. Ще й у подяку зобов'язуюсь швидко костюм пошити. За тиждень. Ні, за якихось два дні!

Василь Яр