Найдорожчі гості |
|
Тільки-но Степан Гаврилович натиснув кнопку дзвінка, як Надія Михайлівна, його дружина, відчинивши двері, кинула ще з порога: — І де оце ти ходиш? Я вже так чекаю, так виглядаю... Швидше сідай вечеряти та прикинемо разом, кого ми в гості запросимо. Бо свято на носі, а в нас же, як той казав, і не сіяно, і не вчинено.
Не встиг Степан Гаврилович пояснити причину своєї затримки на службі, не встиг спожити тричі підігріваної вечері, як Надія Михайлівна з аркушем паперу й олівцем усілася перед ним тут же, на кухні. Рада почалася.
Тверезо оцінивши сімейний бюджет за двома основними статтями — по лінії прибутків і видатків, Надія Михайлівна поінформувала чоловіка про орієнтовний склад гостей.
— Скільки?— перепитав Степан Гаврилович, уплітаючи шостого голубця.
— Назбиралося вісімнадцять душ! Не рахуючи нас із тобою.
— Питущих?
— Інтенсивно питущих тринадцять, нормально — троє, зовсім непитущих — двоє.
— М-да...— скривився Степан Гаврилович.— Вважай, уся моя премія ляснула!..
— Нічого, Стьопо,— підбадьорливо мовила дружина.— Хіба ж хочеш? Мусиш. Люди все такі, що родичатися нам із ними конче потрібно. Ну як ти не запросиш свого начальника, Калістрата Даниловича? Ось він у мене в списку під першим номером. Як не є, керуючий трестом. Ти ж і досі завідуючий відділом. Враховуючи, що заступника Калістрата Даниловича через місяць проводжають на пенсію...
— Ясно,— кивнув головою Степан Гаврилович, відставляючи тарілку й підтягуючи до себе кварту узвару.— Оце ж я й затримався сьогодні, вичікуючи слушну хвилину, щоб натякнути. А він усе зайнятий і зайнятий. Битих дві години сидів на телефоні — віз переговори з кимось із главку.
— Ну і як?
— Погодився. Каже: якщо не запросять у главків-ську компанію, то тільки до вас! Або нікуди! Я, каже, обожнюю все, що виходить з-під золотих пальчиків вашої дорогої Надії Михайлівни.
— Так і сказав?
— Так і сказав.
— Доведеться моїм бідним пальчикам потрудитися: прийде ж він з дружиною...
Дружина Індиченка ніде не працювала й займалася, за її словами, домашнім вихованням сина — п'ятикласника Дімки. І хоч вона, знову ж за її словами, повністю розчинялася у своєму єдиному чаді, Дімка ріс бешкетником і шалапутом. Четвірку з арифметики міг заробити хіба що за два дні (2 + 2). Тому великі надії мамаша покладала на класного керівника Антоніну Миколаївну, до серця якої намагалася прокласти хоч маленьку стежку.
— Антоніна Миколаївна цього разу в гостях у нас має побувати неодмінно!— поставила завдання перед собою і чоловіком.
— Хіба ж вона погодиться?— сумнівався Степан Гаврилович.— Адже досі ні разу не вдавалося її загітувати...
І все ж, беручи до уваги те, що Дімці пахне екзамен на осінь, вирішено було не тільки зробити все можливе й неможливе, щоб умовити Антоніну Миколаївну прийти у гості, а й асигнувати їй енну суму на персональний дарунок...
— Карболинські,— начитувала далі Надія Михайлівна.
— Нема заперечень,— одразу погодився Степан Гаврилович, і Надія Михайлівна тут же поставила проти прізвищ названих гостей дві сині «галочки».
. Заперечувати й справді було б нерозумно, оскільки Надія Михайлівна останнім часом все частіше охала, нарікаючи на печінку. І якщо пощастить роздобути путівку в Миргород, то це буде заслуга не когось іншого, а саме Клавдії Іванівни Карболинської — районного головлікаря — і її чоловіка Арнольда Вікторовича — інструктора профспілкової організації обласного масштабу.
— Золотницькі?— читала далі хазяйка дому.
— Поза всяким обговоренням!— мовив на це Степан Гаврилович.— Золотницькі — це вітаміни на столі: золоті мандарини, апельсини, ананаси...
Сидір Андрійович Золотницький очолював рай-плодовочторг, тому повсякчасно зміцнювати з ним дипломатичні стосунки Індиченки вважали своїм насущним завданням.
— Про Гарбузів не забула? — спитав Степан Гаврилович, заглядаючи в список через плече дружини.— Обов'язково треба запросити...
— Ти думаєш, я не в курсі? — хитро примружила очі Надія Михайлівна.— За день-два одержують новеньку «Волгу». Ну, то, може, й ми коли-небудь на п'ятому колесі причепимось та в ліс виїдемо...
Далі за списком значилася пара Овсаків: він — лікар-стоматолог, вона — провізор аптеки. Індиченки здавна підтримували з Овсаками найтісніші контакти.
— Боюсь, цього разу еони не прийдуть,— висловила припущення Надія Михайлівна.
— Чому?
— Бо ми не зробили візиту їм у відповідь. Овсач-ка пильно стежить за графіком відвідин.
— Як же це ми з тобою маху дали?— почухав потилицю Степан Гаврилович.
— Нічого,— оптимістично мовила господиня.— Як казали колись, за богом молитва, а за нами гостина не пропаде! Пішли далі... Віктор Степанович Говоруха? — поставила Надія Михайлівна маленьку крапочку проти прізвища в списку.
— Під три чорти!— наклав коротку резолюцію Степан Гаврилович.
— Я теж так думаю. Пустомеля нещасний! Обіцяв путнього холодильника дістати та й досі за носа водить. А ще товарознавцем у торзі.
— Краще з Марією Іванівною справу мати...
— А на біса нам Марія Іванівна? її ж витурили з секції трикотажних товарів.
— З універмагу витурили, так вона влаштувалася в торзі.
— Та ну?! Чого ж ти мені раніш не сказав?! Неодмінно треба запросити! Це ж не гостя, а знахідка! Золотий самородок!..
...Того вечора у квартирі Індиченків ще довго горіло світло. Йшло жваве всебічне обговорення кандидатур. Добиралися найдорожчі гості...
Іван Шпиталь |