Фейлетону не буде

До редакції зайшов чоловік. Власне, не зайшов, а ввалився в кімнату, спіткнувшися на порозі.

— Здоровенькі були! Фу...

Хоч літо вже догоряло і ранок не був таким парким і задушливим, як нерідко буває у липні, коли сонце, ледве встигнувши викотитись із-за обрію, вмикає одразу геть усі свої батареї, хоч ранок, повторюю, уже дихав передосінньою прохолодою,— відвідувач був у такому стані, немов він щойно вийшов з лазні, і тільки кухлів з чотири холодного пива могли б трохи остудити його розпашіле дебеле тіло.

Пиво в редакції не водиться, тому я поспішив підсунути чоловікові стілець. Гість підім'яв його під себе, витер хусткою лоб і потилицю і вже потім представився

— Заступник я...— видихав він частинами, відсапуючись.— Заступник директора заводу... по господарській частині,— і назвав своє прізвище, ім'я та по батькові.

— Дуже приємно, Степане Степановичу,— кажу йому.— Кудись, мабуть, поспішаєте та по дорозі й до нас заглянули?

— Ні!— рішуче мотнув головою відвідувач.— До вас же й спішив. Нарочито.

Даю гостеві можливість прохолонути й самому викласти мету приходу.

— Кхм...— починає Степан Степанович.— Так я того... ну, з приводу отого каверзного фейлетону...

— Якого фейлетону, Степане Степановичу?

— Що ви на мене пишете.

— А я на вас фейлетону не пишу.

Він скептично махнув рукою: мовляв, не вчорашній, нічого мене заспокоювати.

— Так, так, фейлетону про вас я не готую.

— Але ж учора... Учора ви були на нашому заводі?

— На сусідньому був — якістю виробів цікавився. А на вашому — ні.

— Е-е,— підморгнув він багатозначно й посміхнувся.

— Не був,— розвів я руками.

— А мені точно розповіли — були. Ходили по всіх цехах, по всіх наших службах, колективним договором, підготовкою до зими цікавились. І все записували та все мене допитувались... А мене якраз у главк викликали,..

— А у вас що, справді з підготовкою до зими трохи того?.. — закидаю обережно

— Було «того». Але тепер вживаємо якнайрішучіших заходів. Ото вас учора водили по цехах і показували биті шибки — дивіться, мовляв, як горобині ескадрильї по цехах шугають. Так сьогодні до обіду всі вікна будуть засклені. Я людина слова!

— Тільки слова?— кидаю жартома.

— І діла теж!— посміхається Степан Степанович.— Можете перевірити, і коли не буде зроблено — пишіть два фейлетони одразу!

— А що у вас іще підтягнути треба? — питаю гостя.

— Гм...— хитрувато мружить очі.— Ви ж самі бачили: душові установки не працюють — люди миються холодною водою. Тепер нічого, а восени, взимку? Запевняю — то спраза одного-двох днів. Я вже намилив шию водопровідникам — не сьогодні-завтра полагодять. Ну й з дверима в приміщеннях не все гаразд — не пристають, деренчать, немов ведмідь щепою грається. Протяги по цехах гуляють...

— Аз паливом на зиму як у вас?

— З паливом?— перепитав Степан Степанович.— З паливом також буде повний ажур. Довеземо. Даю слово, не мине й тижня, як ми поповнимо запаси дров і вугілля. І для заводу, і робітникам завеземо, кому там треба. Так само і з запасами сировини й матеріалів... Сьогодні ж буде вжито найефективніших заходів. Я людина слова...

— І діла,— додаю я.

— І діла,— підхоплює Степан Степанович і посміхається.— Отож фейлетон писати не обов'язково.

— Я теж вважаю, не обов'язково.

— Так не буде фейлетону?— з надією підхоплює гість.

— Не буде

— Ну, красно дякую!— прямує до дверей Степан Степанович.— Ви от що. З вашого дозволу, я час від часу вам телефонуватиму. Інформуватиму. Гаразд?

— Коли ваша ласка,..

Степан Степанович подзвонював у редакцію кожного дня. Повставляв у цехах шибки — дзвонить. Полагодить батареї, налаштує гарячий душ — дзвонить. Припасує двері в цеху — похвалиться. Завезе дрова робітникам —- телефонує. І так по всеньких пунктах колективного договору.

А то якось знову завітав до редакції власною персоною. У доброму настрої, посміхається. Підсунув ближче стілець та й каже:

— А ви правду мовили: ви таки не були у нас на заводі. Аж тепер хлопці признались: пожартували. Буцімто кореспондент приходив, на фейлетон зазіхав і все таке інше... Н-да... А до зими ми все-таки підготувалися. Добряче підготувалися. Вірите, ще жодного року так не було.

— Аякже,— посміхаюся.-— Ви ж людина слова.

— І діла,— додає Степан Степанович і весело підморгує.

Симпатична людина Степан Степанович.

Герой ненаписаного фейлетону.

Іван Шпиталь