Така моя планида |
|
...Постригли нас, вишикували в одну шеренгу і; — Артилеристи є? — Є! — Три кроки вперед!
Вийшло кілька чоловік.
— Танкісти є?
— Є!
— Три кроки вперед!
На лихо, у мене не було ніякого військового фаху, цивільного теж. Пока викликали шевців та кравців, я метикував, ким би назватися. І коли почув: «Кухарі є?» — вигукнув: — Є!!!
Та хитрість моя не вдалася: зробили мене зв'язківцем. Що значить зв'язок на фронті говорити не треба. Якщо кухар не зварить своєчасно обіду, його не так лаятимуть, як зв'язківця, котрий не полагодив розірваний кабель. Бувало, після стрілянини хлопці всядуться обідати, а тобі саме фашистський снаряд порвав лінію... Загнеш крученого комплімента й повзеш до того місця. Зв'язав, приповз назад, сів послухати гармоніста чи веселого оповідача, як знову — гра-ах! Влучив, гад, у твою польову лінію...
Хто на танку в'їхав у Берлін, хто на гарматі, хто навіть верблюдами дістався, а я приповз на животі, ще й з чималою котушкою дроту на спині.
Мріялось: дай-но, боже, війні закінчитися, трахну тією котушкою та телефонним апаратом об землю — і повік-віків не буду зв'язківцем.
Перемога!.. Танкісти стали трактористами, мінометники — комбайнерами, а мені у військкоматі наказали: — Ідіть на пошту.
— Чого?
— Працювати.
— А хай вона згорить!
— Нема чому горіти,— кажуть.— Згоріла без вас... Тепер треба відбудовувати. На весь район жодного телефонного стовпа. Ні з одним селом немає зв'язку, в самому райцентрі лише два телефонні апарати, районна контора зв'язку міститься в курнику, а кабінет начальника — на горищі...
Пішов. А кадри були тоді на пошті — аж п'ять хлопців з гаком! «Гак» — старенька баба Хтодошка, яка виконувала функції прибиральниці, листоноші та особистого секретаря. Формально обіймав я посаду телеграфіста, працював на рації «сєверка» та, крім цієї, мав ще кілька, за які, звичайно, не одержував надбавки: монтера, касира, завгоспа й контролера. І стовпи заготовляв у лісі, і вивозив їх з тих нетрів, і закопував у землю, і натягав дріт...
Ну, думаю, телефонізуємо й радіофікуємо всі села, збудуємо нове приміщення пошти — і адью! Чкурну, аж гай загуде. Тільки мене й бачитимете.
Телефонізували. Радіофікували. Збудували. Вже начальник перебрався з горища в кабінет з пальмами, телевізором та молоденькою секретаркою в міні-спідниці. Вже замість «сєверки» та «морзянки», яка її змінила, поставили телетайпа; вже маємо автомашину возити пошту й два мотоцикли — роз'їжджати по ревізіях, а я все не даю драла.
— Чого ти засихаєш на тій пошті? — дорікає дружина. — Краще було піти по медичній лінії, а то баб-раєшся з тими газетами та листами...
— І яка тебе холера понесла в той зв'язок? — дивуються при зустрічі' знайомі. — Кинув би до ката та пішов у торгівлю. Там...
І таки кину. Їй-бо, кину оту пошту. Оце ще побудуємо нові приміщення для відділень зв'язку, вмеблюємося, поставимо відеотелефони, і тоді кину. Змушений буду кинути, бо піду на пенсію. А жаль...
Андрій Бобюк
|