Спогади артиста |
|
На сцені треба жити, а не грати, — казав Станіс-лавський. Їй-бо, мав рацію. Мистецтво не терпить гри, штукарства, підробок і кривлянь. Сміятись — так до кольок, плакати — то справжніми слізьми, битись — так битись. Щоб усе було справжнє, природне. І гіркі сльози, й синяки. Тільки тоді глядач нам повірить.
Пам'ятаю, виступав я в сільському драмгуртку. Вже зіграв десяток ролей, а успіху чортма. Отак поплещуть для годиться, та й усе.
— Неприродно в тебе виходить, — каже, бувало, режисер Федько. — Ходиш по сцені, наче спутаний, монологи виголошуєш, як п'яний паламар. Перевтілюйся! Вживайся в образ!..
Говори собі, думаю. Добре, що ти граєш ролі лю-бовників, тому й пригортаєшся та цілуєшся природно, а мені припадають ролі як не хитрих шинкарів, то сердитих свекрів. Дайте мені справжню роль — тоді...
І дали. Розучили п'єсу, в якій я мав грати роль пекаря. Монологів та діалогів мало, слів теж, зате треба було строщити калача і станцювати соло тропака.
Мушу сказати, що до їдла й до танців я був таки зух. За успіх не журився. У призначений день перед спектаклем пішов до продавця Олексія, позичив білого халата і ярмулку. (Гардероб наш був бідний, і реквізит доводилося приносити з дому чи позичати). Не дуже охоче продавець дав своє вбрання: «Не можу, — каже, — дали знати нишком, що днями мас нагрянути комісія з облздороввідділу, можуть заглянути й до мене в крамницю...»
«Не журись, — втішаю я, — поверну ціленький і чистенький».
Якось та дав. За це на спектакль пройшов безплатно.
Перед спектаклем я навмисно не полуднував, щоб природніше ковтати того калачиська, і вийшов на сцену у формі. Голод відчував. Ярмулка була якраз по мені, а халатисько, як на біду, задовгий. Чи то продавець був вищий за мене, чи я був на аршин нижчий за продавця, але факт фактом: халат був мені аж до п'ят.
Хтось порадив підрізати, та я не Погодився, — чужа річ. Хай буде й такий, думаю, справа не в одежі, а в грі.
кось занадто перегнувся і правою ногою наступив на ліву полу халата. Почувся тріск, сцена й зал з глядачами майнули кудись угору, і я, ламаючи рогачі та кочерги, з усього розгону торохнув у бутафорську піч. Фанерна піч мене не витримала, і я разом з нею загуркотів аж в оркестрову яму... Оркестр замовк. Опустили завісу. Зал здригнувся від овацій: «Браво! Браво-о! Бравіс-сімо-о-о!..»
|