Залізши на Паркан і сохнучи на вітрі, Щербатий Горщик нашіптував Макітрі: — Який дивак оцей Паркан... У нього з давніх пір оте ведеться:
Аби прийшов Кабан, То він уже й трясеться. Подумаєш, велика штука, Коли той рилом копирсне!.. Не довго ж те — утомиться й засне. А Парканові — мука. — Гукніть, — благає, — Дрюка, Бо як звалюсь, то й вам не буть в добрі... — Та кинь!..— регочуться щербаті.— Ми осьдечки, вгорі — Нас не достать отому Поросяті. Та раптом впала нижня лата у бур’ян. Заскреготіли в дереві гвіздки, Сюди, туди хитнувсь Паркан, Але удержався-таки. А от Макітра з Горщиком на землю хрьопнули І на дрібненькі черепки У ту ж секунду лопнули.
Кого на оці маю?.. Отих, які кричать, що їхня хата скраю.
Автор Віктор Лагоза |