Академік Олександр Іванович БІлецький, розповівши схожу на анекдот правду про розшуки полтавською поліцією Рудгана-Мирного, риторично запитував:
«Дійсний статський радник Панас Якович Рудченко і революційний письменник Панас Мирний, представлені в одній реальній особі,— хіба це не тема для авантюрно-психологічного роману?..»
А втім, про який психологічний роман серйозно могла йти мова, коли й сьогодні, відкинувши таки авантюрно написані «біографічні» повісті, ми з повним правом можемо повторити інші слова О. І. Білецького: «У нас нема ще розробленої в деталях біографії Панаса Мирного...».
І до цього часу літературознавство послуговувалось тими даними, які слушно назвати канвою біографії. А ім’я українського класика, основоположника соціального роману й повісті живе в літературі уже сто років!
Винуватцем номер один цього був... сам Панас Мирний, котрий не написав жодної автобіографії, нікому не дозволяв подати в пресі хоч найголовніші відомості про себе, надрукувати портрет чи розкрити псевдонім. Щоправда, останнє ненароком порушувалося, про справжнє прізвище неважко було дізнатися, але більше про автора «Пропащої сили», незакінченої «Повії», «Лиха давнього й сьогочасного» — хто він і що він — знали тільки близькі друзі.
І все-таки перші відомості про особу Мирного проникли в пресу ще за його життя. Наприкінці 1913 р. в київському тижневику «Спутник чиновника» (№ ЗО) була опублікована невеличка інформація «Юбилей А. Я. Рудченко», в якій розкрито псевдонім, указано на вік, освіту, службову і письменницьку діяльність П. Я. Рудченка.
Подібну кореспонденцію помістила й газета «Полтавский голос» від 29 жовтня того ж року.
Та літературознавству це нічого не дало. Одне — надто специфічне видання, друге — вузько місцеве. І автор найгрунтовнішої статті про творчість Мирного, надрукованої за його життя, розпочинав досить промовисто: «Се один з прекрасних незнакомців, яких так багато з усяких причин у кожній літературі...» А незнайомцю було 65 років, п’ятдесят два творчого і сорок два літературного життя! І не якогось там перебування в другому чи третьому літературному ряді, а життя класика, «найвизначнішого українського повістяра».
Власне, грунтовне вивчення творчого доробку й життєвого шляху Мирного почалося після його смерті, за радянської влади.
Першою ластівкою з’явилася посмертна згадка Г. Коваленка «Панас Мирний» (травень, 1920). В ній автор, що знав Мирного як письменника і людину «на протязі останніх 35 літ», дуже коротко, частково з документів, а частково з пам’яті подав перші біографічні відомості (походження, дату народження, освіту, характер служби, дещо про творчість, участь у часопису «Рідний край»), торкнувся джерел формування світогляду і полишив свідчення очевидця про урочисте поховання письменника.
З цього часу починається упорядкування архіву Панаса Мирного та його наукове освоєння Полтавським науковим товариством при Всеукраїнській академії наук.
Першим упорядником архіву був колишній співробітник небіжчика по казенній палаті Василь Іванович Станіславський (1870 — 1927).
На підставі архівних даних було підготовлено й прочитано в товаристві чотирнадцять наукових доповідей та повідомлень, частина з яких згодом з’явилась в тогочасній періодиці. Кожна з статей вносила щось нове в розуміння творчого та життєвого шляху загадкового Мирного.
До них належать насамперед праці М. Марковського «Невідома драма Панаса Мирного («Не вгашай духу!»)» (1924), І. Ткаченка «Літературна спілка Панаса Мирного та Івана Білика» (1924), І. Лютого «До питання про літературне співробітництво бр. Рудченків» (1924), Ю. Цига-ненка «Творчість Панаса Мирного в листуванні до сучасників» (1925), І. Ткаченка «Літературна історія роману «Повія» П. Мирного» (1926) та монографічне дослідження М. Марковського «Як утворивсь роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» (1925).
Не менше значення мали і публікації листів Мирного до М. Коцюбинського (1925) та М. Старицького (1925), підготовлені відповідно А. Лебедем та В. Станіславським, а також публікація Є. Рудинської «Листи Василя Горленка до Панаса Мирного» (1928).
Співробітники Панаса Яковича по казенній палаті М. Корсунський та В. Станіславський у 1927 і 1928 рр. діляться своїми спогадами про письменника. Особливе значення мають спогади першого. Старший бухгалтер І відділу палати М. Корсунський (за документами — Ве-ніамін) працював не один десяток років поряд з Панасом Яковичем, а під час відряджень та хвороб свого начальника заступав його (№ 967, док. 105). Заслуга автора спогадів у тому, що він зумів подати живий образ письменника як людини і громадянина в його службовому повсякденні.
Найбільшим досягненням у «мирнознавстві» тих років була підготовка Інститутом Тараса Шевченка шеститомного видання творів Панаса Мирного, здійсненого ДВУ в 1928 —1929 рр. У передмові до видання І. Ткаченка повторювалися відомі на той час біографічні дані.
Водночас із завершенням шеститомного видання вийшов у світ критично-біографічний нарис С. Єфремова «Панас Мирний», побудований на наскрізь хибних методологічних засадах: постать письменника висвітлювалась відірвано від історико-літературного процесу, в оцінках превалювали суб’єктивно-соціологічні тлумачення. До того ж автора нарису було викрито як одного з організаторів контрреволюційної «Спілки визволення України».
Наприкінці 20-х і на початку 30-х років навколо постаті Мирного зав’язується дискусія про визначення його світогляду і зовсім завмирає інтерес до фактів життя й творчості. Щоправда, в 1929 — 1930 рр. з’являлися окремі незначні повідомлення та публікації, як-от: І. Лютого «Із сатиричних віршів П. Мирного» (1929) та «Коломийки» П. Мирного (О. Я. Рудченка)» (1930); Ю. Циганенка «Листи Михайла Старицького до Панаса Мирного» (1930), та й усе.
Головний тон задавали статті, де з’ясовувались політичні полички, на які б можна скласти спадщину Мирного; з яким ярликом — буржуазного чи дрібнобуржуазного письменника — «пускати» до нащадків.
Тепер дослідник І. Ткаченко, що докладав зусилля до здійснення шеститомного видання творів Мирного, виступає із статтею «До питання про джерела світогляду П. Мирного» (1930), де доводить «дрібнобуржуазну суть ідеології Мирного», залучаючи для цього і явно випадкові висловлювання Панаса Яковича. Л. Рублевська у статті «Пейзаж у прозі Мирного» (1930) визначає його як представника буржуазного письменства, попередника імпресіонізму, і разом з тим відмовляє письменнику у відчутті природи (ретельному чиновнику, мовляв, вона була чужа й далека), прагне довести книжність його пейзажів.
Крапку у «мирнознавстві» того періоду поставив од-верто вульгаризаторський за методологією нарис Г. Костюка «Панас Мирний» (1931), в якому письменник оголошувався «безнадійним песимістом», новели «Лови», «Дурниця», «Пригода з «Кобзарем» — безвартісними, малохудожніми; в багатьох творах вбачалася «ідеалізація і апологія куркуля». Що ж до біографії — подавалася лише «канва» на основі відомостей Г. Коваленка.
У наступному десятилітті літературознавче «життя» Мирного, в кращому разі «ідеолога селянської дрібнобуржуазної стихії», обмежувалось вступними статтями до окремих видань творів та підручниковою літературою, де біографічні відомості не виходили за рамки тієї ж канви.
Із хрестоматійного «замороження» Мирного вивело 90-річчя від дня народження та 20-річчя від дня смерті. З’явилося чимало ювілейних статей, де найменше слід шукати нового з фактажу. Цінність їх полягала в тому, що письменнику було повернуто в літературному процесі місце основоположника українського соціального роману й повісті.
Певним набутком у науковому плані став нарис Є. П. Кирилюка про життя й творчість Панаса Мирного (1939), в якому автор стисло розкрив ідейний зміст завершених прозових творів, охарактеризував драматичну спадщину і частину праці присвятив життєпису письменника, де розширив відому канву матеріалами з юнацьких щоденників, послужного (так званого формулярного) списку тощо.
В окремій статті «Недрукована повість Панаса Мирного «Голодна воля» (1940) Є. П. Кирилюк познайомив читачів із ідейним змістом та художніми особливостями не відомого досі твору.
Для дальшого поповнення біографічних відомостей певне значення мала стаття Г. Нудьги «Мирний в Полтаві» (1940). Дослідник розвінчав легенду про «фейєрбахівську» замкнутість письменника, що так підкреслювалось у ювілейних статтях, довівши його участь у громадському житті Полтави, дружбу з культурно-громадськими діячами та письменниками, а також подав характеристику власної бібліотеки Мирного, яка і на ті часи була вже розпорошеною, на її матеріалі вказав час і спосіб знайомства юнака з поезією Шевченка, зокрема із забороненою.
Велика Вітчизняна війна перервала дальше вивчення творчої спадщини і життєвих обставин письменника. Новим поштовхом став столітній ювілей у 1949 р. Цій даті присвячувалася наукова сесія Академії наук УРСР. Наукові доповіді сесії склали основу 14-го тому збірника «Радянське літературознавство» (1950), де публікувалися виключно «мирнівські» матеріали. З аналізом реалізму письменника та його ідейно-естетичних засад виступили О. І. Білецький, Є. П. Кирилюк, М. Д. Бернштейн та ін., власне в цих працях вперше чітко визначено Мирного як письменника — революційного демократа.
Нові відомості про особу Мирного подав у статті «Останній період життя і творчості Панаса Мирного» П. К. Падалко, зокрема про участь Мирного в організації урочистого відкриття пам’ятника І. Котляревському в 1903 р. Науково-біографічну цінність мала публікація в цьому збірнику юнацьких щоденників Мирного за 1865 і 1870 рр., підготовлена М. Є. Сиваченком.
З часу сторічного ювілею Мирного інтерес до вивчення його творчості втрачає свою спорадичність і входить у русло постійного інтересу науковців.
Першим найвагомішим наслідком було видання у 1954 —1955 рр. п’ятитомного зібрання творів Мирного, підготовленого співробітниками Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР. У п’ятитомнику вперше опубліковано ряд незавершених творів, листи, промови і статті письменника — дуже цінний біографічний матеріал.
Над дальшим науковим освоєнням спадщини працюють і публікують свої дослідження М. С. Грудницька, М. П. Пивоваров, В. Ю. Євдокименко, М. Є. Сивачен-ко, М. П. Присяжнюк, К. О. Лаврунов, С. Д. Зубков, Д. М. Олександренко, І. Є. Грицютенко, Я. О. Федоренко, Л. Г. Бикова, Є. А. Горєва та ін.
На жаль, інтерес до біографії лишається на рівні попередніх років. Майже всі дослідники зосереджували свою увагу на темах, пов’язаних з питаннями художньої майстерності Мирного як прозаїка. Єдиний, хто віддався вивченню драматичного доробку, — це С. Д. Зубков.
Щодо сумлінності опрацювання надзвичайно складних рукописів Мирного перше місце належить М. Є. Сивачен-ку. У своїй статті «Творчість Панаса Мирного періоду першої російської революції» (1956) дослідник з’ясував ідейно-художній зміст творів того періоду і познайомив читачів із другою, неопублікованою і досі невідомою частиною оповідання «Пригода з «Кобзарем». Справжнім внеском у вивчення творчої лабораторії Мирного і Білика, а відтак їх творчості й біографії є монографічне дослідження М. Сиваченка «Історія створення роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» (1957). Новим висвітленням прозового доробку письменника відзначаються праці цього ж автора: нарис творчості Панаса Мирного «Корифей української прози» (1967), статті «Уваги до оповідання «Лихий попутав» (1968), «Панас Мирний і доля його літературної спадщини» (1968) та ін.
Найпліднішим із дослідників виявився М. П. Пивова-ров. Він перегорнув гори архівного матеріалу, вказав на чимало нових джерел, порушив питання про участь Мирного в полтавському гуртку «Унія» і прагнув з’ясувати політичне лице цієї організації. Певну літературознавчу цінність мають його монографічні дослідження «Проза Панаса Мирного 70-х років» (1959) та «Майстерність психологічного аналізу» (1960), чого не можна сказати про його портретну монографію «Панас Мирний. Життєвий і творчий шлях» (1952, 1965), яка рясніє фактичними неточностями та помилками..
Та навіть коли й відкинути недоліки книги М. П. Пивоварова, біографічні відомості в ній подаються відокремлено від творчості, як і узвичаєно в монографіях типу «життя і творчість».
До написання власне біографії Панаса Мирного, де б творчість розглядалася невідривно від життєвих обставин письменника, його службової і громадської діяльності, і досі ніхто не приступав, хоч, безсумнівно, самий прийом «накласти» творчість на життєвий шлях дав би чимало нових спостережень.
Наша спроба створити біографію Панаса Мирного з’являється з надто великим запізненням. Збігло багато часу від смерті письменника. Зникло багато свідчень: пішли з життя майже всі його сучасники (єдиний, з ким пощастило контактувати, це син Мирного — Михайло Панасович Рудченко), пропало чимало документів, зокрема тих, що зберігалися в Полтавському обласному архіві (згоріли під час Великої Вітчизняної війни).
Повіви часу і несумлінність деяких попередніх дослідників спричинилися до значної плутанини в літературі щодо обставин життя Мирного, насамперед це стосується його взаємин з Драгомановим, участі в полтавській Громаді тощо. Велику складність становить і слабка вивченість істориками народницького руху взагалі і особливо на Україні. Все це змушувало ставитись надзвичайно критично до вже сказаного і надрукованого про письменника і його час, перевіряти кожний факт документальною основою.
Вивчати рукописи Мирного, особливо його чернетки,— справа надзвичайно складна. «...Написане так, як тільки уміють чорти до Арехти писати,— кепкував з свого почерку Мирний у листі до Коцюбинського,— і сам, як читав, то трохи не над кожним словом добре натомив очі, поки розібрав» (VII, 441).
Тому неоціненну допомогу в знайомстві з творчим доробком письменника надало семитомне, найповніше зібрання творів Панаса Мирного (1968 — 1971), насамперед текстологічна праця упорядників С. Д. Зубкова, І. О. Лучник, В. І. Мазного, М. Л. Мандрики, А. М. Полотай, К. М. Сєкарєвої. Завдяки їм «вийшли» з архіву такі невідомі раніше читацькому загалу твори, як ранні оповідання «Ганнуся» і «Жидівка», фрагменти з незавершених великих прозових полотен «Сколихнув», «Струс. Карло Карлович», «Халамидник», «Палій», «[Хома Боровик]», «[Міщани]», «[У тюрмі]»; драматичиі твори «Не вгашай духу!», «Гнибіда», «[Українофіл]»; переклади «Короля Ліра», «Думи про Гайявату» та ін. По-новому розкрився ідейний зміст творів через доповнення: «[Родини Бородаїв]» ще двома великими фрагментами — «[Головиха]» і «Учителька», а «Пригоди з «Кобзарем» — другою, «відсіченою» частиною. Чимало автобіографічного ховають у собі вірші Мирного, які писалися переважно для себе. Кількість їх проти п’ятитомника помітно збільшилась. Збільшилось також промов і статей, особливо ж листів (майже вдвічі) — цих непідкупних свідків діянь і помислів.
Вихід у світ семитомника набагато полегшив роботу над біографічним дослідженням, принаймні скоротив її на кілька років.
Великою складністю було датування недатованих автором творів. Доводилося керуватись і змістом, і фактурою рукописів — почерком, прийомом писання та папером. Здебільшого допомагало порівняння паперу рукописів.
При порівнянні виявилося групування рукописів за блінтовою чи водяною позначкою — маркою паперу. Мислиться так, що письменник діставав папір партіями, в різний час — різних фабрик. За нашими спостереженнями, повторно потрапив до нього папір тільки однієї марки — «Сергиевской фабрики», та й то в проміжку 1873 — 1879 рр. Отже, фабричні позначки паперу є серйозним допоміжним орієнтиром у датуванні рукописів, але теж приблизним. Загалом проблема датування лишається відкритою.
У книзі витримано дати до 1918 р. за старим стилем, більш важливі дублюються в дужках за новим.
Завдання нашої праці вбачалося в тому, щоб на підставі архівних документів, спогадів сучасників письменника, творів Мирного та «виуджених» із них автобіографічних елементів показати його особу, його творчий подвиг на тлі громадського і культурного життя країни. Основне питання дослідження — як, внаслідок чого, завдяки яким внутрішнім збудникам і зовнішнім впливам нащадок чиновницького роду і молодий чиновник перетворився у революційно-демократичного письменника, і як протягом більшої половини життя Панас Мирний уживався в одній особі із високочиновним, старанним службовцем казенної палати.
Крім наукового керівника і відповідального редактора М. Є. Сиваченка, у створенні біографії серйозну допомогу надавали автору співробітники Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР С. Д. Зубков, І. О. Лучник, К. М. Сєкарєва, працівник Полтавського літературно-меморіального музею Панаса Мирного М. Д. Северин та син письменника М. П. Рудченко, кому й складаємо свою подяку.
В. М. Черкаський |