Дитинство та юність Юрія Яновського

На Київ опустилися вогкі, їдкі тумани. Отак — серед зими, після тріскучих січневих морозів 1924 року. Лютий був схожий на березень: капало з дахів, дзюрчали струмочки, холодно зблискували калюжі.

Одного ранку, в час отакої гнітючої відлиги, прохожі на Брест-Литовському шосе були свідками кумедної сцени: серединою вулиці, прямо по калюжах, по хлющі, бадьоро тьопачив сухорлявий високий юнак у потертій шинелі та велетенських черевиках воєнного зразка.

Сюрчав міліціонер, що не наважувався по мокві наздоганяти дивакуватого порушника; кричали сердито візники, аби зійшов з дороги, а він безтямки місив снігову кашу,— в його австрійських буцах чавкало,— чимчикував далі. Іноді зупинявся, виймав з-за пазухи газету, щось читав, перечитував, і тоді його бліде, вкрай схудле, але симпатичне обличчя осявала радісна усмішка.

«Божевільний», — казали одні. «Щасливий», — промовляли інші. Та ніхто не здогадувався, що то йшов студент політехнічного інституту і що в тій київській газеті «Більшовик» надруковано його першого вірша.

Вірш мав назву «Дзвін».

Підпис стояв — Юрій Яновський.

День був похмурий, давучий, холодний туман пожирав сніг, сирість доймала людей до кісток. День водночас був знаменний: на Україні народився письменник.

Звичайно, Яновський як письменник формувався значно раніше... Історія його таланту бере свій початок в неозорих чебрецевих степах українського Півдня.

Колись давно у степовому селі Маєрове, Єлизаветградського повіту (теперішня Кіровоградщина), жив Микола Максимович Яновський — нащадок славних запорозьких козаків, мудра розважлива людина і, до всього, веселої української вдачі чоловік.

^ Мав трохи землі, яку розділив між старшими синами, а ще — грубі руки, якими творив добро на землі.

Поїхав якось восени Микола Максимович на ярмарок до Єлизаветграда. Треба було продати лошака та купити якесь взуттячко дітям і дружині. Покупець на жеребчика знайшовся одразу. Ним виявився Мусій Семенович Зорик — висохлий почорнілий під сонцем південним та пронизливими вітрами хлібороб. Сторгувалися швидко.

Виявилося, що їм однією дорогою і додому їхати...

Побраталися степовики й за старим українським звичаєм вирішили навідуватися один до одного.

Невдовзі Яновський завітав у гостину до Зорика. Взяв і сина Івана з собою, щоб кіньми в дорозі правив. Чорнявий веселий юнак уздрів там Марію — юну степову красуню. Не міг очей відвести від неї. І хоч, зашарівшись, метнулася з хати дівчина, але припав їй до серця незнайомий парубок.

Батьки лише весело ззирнулися між собою.

А через рік на подвір’я Зориків залетіли заквітчані коні, вдарили бубни, закурликали скрипки. Над степом затріпотіли весільні пісні.

У стару хату Яновських ввійшла молода господиня — Марія.

Згодом, 1902 року, у Марії та Івана Яновських знайшовся син. Довго радилися, яке ім’я дати первістку, аж доки не втрутився у розмову Микола Максимович — дід новонародженого.

— Назвімо, діти, його Юрієм. Юрій, за писанням святим, кажуть, хлібороб, сівач. А це ж найсвятіше діло — засівати землю...

Виховував Юрасика дід, який палко любив онука. Старий Яновський іноді брав хлопчика з собою у степ, а вільної години оповідав йому силу-силенну казок, народних легенд, небилиць, пригод зі свого життя. Ті розповіді западали у вразливу дитячу душу.

У романі «Вершники» Яновського, в розділі «Дитинство», є чудовий образ діда Данила — ласкавого і дотепного мудруна. Цілком ймовірно, що прототипом для цього колоритного образу послужив рідний дід письменника — Микола Максимович.

Хлопчикові минуло шість років, коли помер його дідусь. Дуже вболівав Юрко за своїм добрим наставником. Згодом у його дитяче життя увійшов другий дід — Мусій Семенович Зорик. На той час він зібрав трохи грошей, найняв квартиру в Єлизаветграді знайшов роботу і забрав до себе двох молодших синів з метою віддати їх в науку (адже у степових селах школи були де-не-де). До Єлизаветграда дід Мусій забрав і семирічного Юрка та й улаштував його до школи, а потім до реального училища.

Це була велика полегкість для працьовитого подружжя Яновських. Адже, крім Юрка, у них було ще восьмеро дітей. Матері, Марії Мусіївні, ніколи було і вгору глянути.

Вона з ночі до ночі возилася з дітьми, порала домашнє господарство. Батько обробляв землю-годувальницю. Як наймолодшому в родині Яновських, йому нічого не лишилося від злиденного батьківського розподілу землі. Тому він орендував землю у поміщика. А це неабиякий тягар: будь-що-будь треба Іванові Миколайовичу зібрати чималий урожай, бо велика частка його йшла власникові поля. І працьовитість брала своє.

Про Юрка вдома згадували рідко. А він тішив батьків тим, що вчився лише на «відмінно». Навіть училище він — син простого селянина — закінчив з золотою медаллю, «утерши» тим самим носа чванькуватим паничам — синкам єлизаветградських багатіїв та чиновників.

Щоліта Юрко приїздив на канікули в рідне село. Дома він скидав казенну уніформу, одягав полотняну сорочину і — в степ, допомагати батькові. Спати любив на горищі, в сіні.

Якось уранці Марія Мусіївна полізла драбинкою будити сина. Яке ж було здивування матері, коли вона уздріла, що Юрко не спить... Він сидить у проміннях ранкового сонця, що пробиваються крізь дірчатий ветхий дах, і щось пише олівцем у зошиті. А навколо розкидані білі папірці, мов пір’я. І світлий павучок мандрує у темній чуприні сина.

«Мабуть, давно не спить»,— подумала зворушена Марія Мусіївна.

— Юрко,— мовить ніжно,— ходімо снідати. Дівчата вже чекають...

Він подивився на матір. Усміхнувся.

— Хвилинку, зараз прийду... Ось тільки допишу...

Так мати стала свідком великої таємниці: Юрко писав вірші. А оскільки він цілий день працював у степу і приходив до вечері дуже стомлений, то писав зрання.

 Прокидався з сонечком і зо дві години віршував.

Юрасик змалку складав усілякі веселі дитячі пісеньки. Йому було вісім років (приїхав саме на перші вакації після навчання у міській школі), коли вся дітлашня Маєрового навчилася від нього, Юрка, отакої кумедної, яку сам склав:

Гоп-цюні, гопа-цюні,

Я поїду до бабуні,

А бабуня рада буде —

Та гостинців роздобуде...

Тепер йому вже чотирнадцять... Він соромиться декламувати свої вірші. Пише і всіяні акуратними віршовими рядочками аркушики складає у наволочку. Біла простора торбинка з кожним днем розбухала.

— І як жаль,— тихо, печально мовить нині мати письменника, старенька бабуся Марія Мусіївна,— шкода, що в революцію, під час нашого переїзду до Єлизаветграда, ота наволочка, вщерть наповнена рукописами Юрка, пропала. Не вберегли, не вберегли...

Так, не дійшли до нас юнацькі спроби Яновського. Проте ми знаємо, що в Київському політехнічному інституті молодий Яновський редагував стіннівку, відвідував літературну студію, писав вірші, які вже друкувалися в пресі. І це в той час, коли доводилося жити впроголодь, спати в холодному вогкому підвалі. закутавшись у подертий батьків кожух.

Стипендії студентам тоді не платили. Країна лише здіймалася з руїн: ще ржавіли просто неба охололі домни і заводи, ще свіжими були могили загиблих у боях з денікінцями, біло-поляками, померлих від тифу і голоду.

З чого жив студент Юрій Яновський, цей хворобливий юнак? Адже батьки самі бідували...

Щоранку Юрко зі своїм побратимом Миколою Михеєвим (вони разом училися в Єлизаветградському реальному училищі, разом вступили й до інституту) брали добрячі санки, пилку, вірьовку і їхали за місто у Святошинський ліс. Находили стару колоду чи сухе дерево, акуратно розпилювали його, вантажили на санки і везли до Києва на базар. Дрова продавали хлопці хутко і на виручені гроші йшли обідати. По тому поспішали до інституту на лекції, а увечері в холодній аудиторії — літературна студія, читання віршів, диспути, гарячі суперечки, мрії. Яка жадоба була до знань, до поезії!..

Пізно поверталися вони до крижаного підвалу на Тургенєвській. Юрко мав звичку свої окляклі, задерев’янілі ноги ховати у лахматі рукава кожуха і так при світлі каганця писати нові поетичні рядки, нові вірші. І не тільки вірші. Того ж таки 1924 року в цікавому ілюстрованому київському журналі «Глобус» з’явилися й перші оповідання Юрія. В них ішлося про бідування дітей у страшний 1921 рік голоду.

А 1925 року в світ вийшла перша книга Яновського. Вона називалася «Мамутові бивні» і складалася з чотирьох захоплюючих, оригінальних за формою оповідань.

Три з них — «Історія попільниці», «Роман Ма», «Туз і перстень» — про героїв громадянської війни. Привабливий образ політрука в оповіданні «Історія попільниці».

 Хоробрий воїн революції вирішує одружитися з друкаркою штабу. Він і не запідозрює, що його майбутня дружина — денікінська шпигунка. А та в слушний момент видає свого «коханого» білогвардійцям.

Завдяки виключній хоробрості та відчайдушності політрук рятується від смерті, розкриває зраду і запобігає загибелі своїх бійців. Незважаючи на невеликий розмір оповідання, образ політрука поданий у ньому всебічно, в різних обставинах — зустріч з коханою, виконання бойового завдання, поведінка під час допиту, втеча з полону, мужній двобій з шпигункою тощо. Тут виявилося уміння молодого новеліста скупими, але яскравими штрихами творити живий образ.

Ще одна особливість молодого письменника розкривається уже в цій першій новелістичній збірці — здатність писати цікаво. Це важливий фактор у художній літературі. В Яновського ця здібність розвивалася і вдосконалювалася протягом усього творчого життя. Почавши читати будь-яке оповідання з книги «Мамутові бивні» не можна відірватися од нього, не дочитавши до кінця.

Секрет цієї письменницької чарівливості в тому, що Яновський з самого початку кожної новели, з перших речень уміє зацікавити читача. Справа, отже, передусім в захоплюючому зачині оповідань. Ось як починається, наприклад, «Історія попільниці»:

«У робфаківця на столі стоїть попільниця. Зовнішнім виглядом, білою фарбою вона нагадує плисковату морську мушлю. В дійсності ж — це кістка з лоба чоловіка.

 Курять тут у день Жовтневих спогадів махорку й докурюють до жовтих двох нігтів. Задумливо гуляє по кімнаті синь. Вечір загляне через плече сусіди. Тоді сміливо гаси «бичка» у попільниці й залиши його там, де був колись і мозок. Обмахни з очей дим і рішуче покрути в кімнату електрики. Потім прочитавши «О. Полуботок 7. XI. 19 р.», пошли свої спогади в долину минулого».

Звичайно, після цього вступу хочеться читати й далі. А далі саме і йдеться про історію політрука та шпигунки-Оксани Полуботок.

 Cергій Плачинда