Основні риси українського мистецтва.

В історії мистецтв давно вже встановлено, що розцвіт мистецтва припадає на час відродження народу.

В такім розумінні і українське мистецтво не становить винятка: часи, коли воно визначилося і дало найбільш яскряві зразки народньої творчости, — є друга половина XVII віку.

Доба Хмельницького і слідуючі після неї найближчі десятирічча, кінчаючи першою чвер­тю XVIII віку, сполучилися з самим цікавим періодом життя українського народу, який жив в ці часи вільним національним життям. Тому, звичайно, й історію українського ми­стецтва починають з половини XVII віку. В дійсности це не зовсім так. Як українська національність з'явилася в світовій історії не в XVII віці, а значно раніше, так і українське мистецтво має більш довгу історію.

На превеликий жаль, від перших часів життя українського народу у нас залишилося так мало пам’яток (причім значна частина пам’яток, які дійшли до нас, зіпсована реставраціями), що по них труд­но судити про ті форми українського мистец­тва, котрі істнували на світанку життя україн­ської національности.

Нарешті те, що збере­глося до наших часів від найдавнішої доби української історії, — так мало студійоване, ще дуже важко сказати що-будь певне про старо­давнішу добу української народньої творчости, тим більше, що в самій будові основної схеми історії українського народу ще досі провадяться суперечки про самі важливі питання.

Кожний нарід має своє мистецтво, тісно звя‘зане з самою суттю його національного обличчя, із сього боку не ставлять винятка навіть дикуни. Тому і вкраїнський нарід, як тільки він виступив на арені історії, мав своє мистецтво, яке одповідало народньому духові. Ті уламки мистецтва, котрих добуто з розкопок, або з випадкових знаходів на теріторії України і котрі відносять­ся до так званої великокнязівської доби загальноруської історії, — свідчать про те, що в межах прикладного мистецтва й живописі українське мистецтво підлягало ріжним впли­вам. Але серед отих річей нам зустрічаються, й такі, котрі по своєму замислу, не можуть бути віднесені а ні до якого з мистецтв сусід­ніх з українцями народів.

Це й є справжні зразки української народньої творчости. По­рівнюючи їх з річами більш новими, котрі збереглися в великому числі по наших музеях і відносяться до часів буяння життя україн­ського народу, часто можна з певністю сказати, що данні речі, по своїй формі і змісту, мають найтісніші спадкові звязки з більш пізніми.

 Студіювання найдавнійшого українського ми­стецтва по пізніших зразках, — які, без сумніву, уявляють із себе продукти творчости щиро національної і самобутньої, — на нашу думку є єдиний вірний шлях, котрий приводить де справжніх наслідків. Протилежний спосіб сту­діювання, при сучаснім стані археольогичної науки, може привести до висновків цілком помилкових.

Тепер, переходячи до викладання най­більш характерних і самобутніх рис україн­ського мистецтва, необхідно сказати, що під самобутнім українським мистецтвом ми розу­міємо зовсім не абсолютну величінь, а щось відносне. Живучи серед таких сусідів, сильних своєю культурою, як Византія, Польща і взагалі Захід, а також Москва і Схід, — Україна, яка мала з ними дуже жваві дипльоматичні, тор­говельні та військові зносини, підлягала ве­ликим впливам їх культур.

В данім разі вона опинилася в такім стані, як і кожен инший край, котрий починав своє політичне й культур­не істнування пізніше за своїх сусідів-держав; справедливо кажучи, а ні один нарід, наколи тільки він не є цілком ізольований від инших народів, не має свого самобутнього мистецтва.

Без сумніву, це поєднання — з одного боку перей­мань, а з другого — справжніх досягнень укра­їнського народу в межах мистецтва і дає орігінальність, і в такім розумінні ті форми україн­ського мистецтва, котрі ми бачимо у другій половині XVII віку, цілком справедливо можуть бути названі властивими тільки українській національности і тому — самобутніми.

В. Модзалевський 1918 р.