Георгій Гарас

Чарівний дивосвіт народного орнаменту здавна вабив людей своєю витонченістю, грою кольорів, життєствердним оптимізмом. Не да­ремно про нього складено так багато пісень, немало зроблено і наукових розвідок.

А на вечорни­цях і нині дівчата полюбляють вишивати, хоч, здавалося б, фабричні вироби вже давно звільнили їх від цієї копіткої роботи.

Вишивають, звичайно, за готовими взірцями, переймаючи їх одна в од­ної, і рідко замислюються над тим, хто ж творець тих скарбів? Хто во­ни, безіменні майстри, що донесли з глибини віків нам у спадок не­меркнучої краси перлини? Таке питання ніби й недоречне, бо твор­цем прекрасного є сам народ. Та се­ред загалу завжди знаходяться особливо обдаровані умільці, котрі, як губка, вбираючи надбання поко­лінь, помножують їх своїм хистом, своєю творчістю.

Вони живуть між нами і часто присвячують цьому мистецтву усе своє життя. Таким от митцем-орнаменталістом на Буковииі був заслужений майстер на­родної творчості Української РСР Георгій Олексійович Гарас. Близь­ко сорока років творив він нові зразки буковинського орнаменту на основі народних взірців.

Містечко Вашківці у Вижницькому районі Чернівецької області, де 27 лютого 1901 року народився Ге­оргій Гарас, полонить своєю ма­льовничістю, притаманною посе­ленням передгір’я, своєрідним по­бутом і колоритністю одягу його мешканців. Серед цієї краси і ви­ростав допитливий хлопець. Він дуже прагнув учитися, та через матеріальні пестатки йому заледве вдалося закінчити чотирикласну школу. І лише 1912 року, коли батько поїхав до Канади і прислав криваво заробленого гроша, Георгі­єві пощастило вступити до щойно відкритої Вапгківецької гімназії. Та навчатися довелося недовго, бо на початку першої імперіалістич­ної війни батька його, як підданого Австро-Угорщини, кидають у табір військовополонених, і весь тягар утримання сім’ї лягає на плечі най­старшого сина Георгія. Проте і в ті дні юнак не покидає думки про навчання, а у вільні хвилини зай­мається малюванням.

Коли 1916 року російська армія форсувала Черемош, багато вій­ськових зупинилося у Вашківцях на відпочинок. Бородатий офіцер- художник, який став на постій в оселі Тарасів, одразу звернув увагу на малюнки хлопця і потім усіляко заохочував його до малярства, да­вав поради. А як відходив, гово­рив : повертатиметься з війни — забере Георгія до Києва, в художню школу. Та, видно, війна не поща­дила того офіцера, бо у Вашківцях він більше не з’являвся.

У 1921 році повернувся додому батько. Хоч без здоров’я і грошей прибився він до рідного порога, але обов’язки опікуна сім’ї спали з пліч юнака. Тепер, не гаючись, їде він до Чернівців, щоб продовжити нав­чання. Та як дитині бідняка в бо­ярській Румунії було пробитися до науки? Даремні мрії. Повернувся б він у свої рідні Вашківці й поринув у вир буденщини. Здавалося, що лиха доля погубить його талант. Одначе Георгій не кидає пензля, наполегливо працює, опановує се­крети мистецтва.

Заповітною мрією Тараса був жан­ровий живопис, і він в молоді роки захоплюється ним, та згодом пере­конується, що покликання його — орнамент. Орнаментика не була чи­мось новим у житті самодіяльного художника — буковинці здавна є майстрами вишивання і килимар­ства. Кмітливий хлопець ще змал­ку приглядався, як матуся виши­ває, навіть брався й собі мережити подібні зразки на папері. Помітив­ши це, дівчата-вшпивальниці при­ходили, аби він і їм виписував такі візерунки.

Буваючи в Чернівцях, він любив відвідувати ярмарки і базари, при­глядався до людей, до їхнього одя­гу. Там він побачив веселкове ба­гатство буковинських узорів, уло­вив їхні переливи. Виявляється, що сорочки заставнівських селян ясні­ли рослинними візерунками, шити­ми бісером, гірські та передгір- ські — яскравими кольорами гео­метричного орнаменту. Та поміж них він з тривогою спостеріг і чу­жинські впливи. Гарас наполегливо творить нові зразки буковинського орнаменту, намагаючись зберегти в них чистоту стилю.

Хоча талант митця яскраво визна­чився в орнаментиці, він не кидає й малярства. Створені ним портре­ти Тараса Шевченка, Сидора Во- робкевича, Богдана Хмельницько­го, Устима Кармелюка збуджували в земляків дух непокори, додавали їм віри в прийдешнє визволення. Сигуранца, дізнавшись про це, ро­бить на його квартирі трус, проте митець був готовий до цього і жан­дармам майже нічого знайти не вдалося.

Після возз’єднання Північної Буко­вини з Радянською Україною в 1940 році Георгій Гарас повністю віддається улюбленій справі, бере активну участь у художньому оформленні рідного міста. Та не­довго жилося вільно. Почалася вій­на, розв’язана фашистською Німеч­чиною. Буковина знову була оку­пована загарбниками. Важкі дні довелося пережити художникові. Його заарештували й кинули до концтабору.

...Минули часи лихоліття. Поверну­лася на Буковину Радянська влада, і перед народним умільцем відкри­лися широкі можливості для твор­чості, для плідної праці.

Він намагається надолужити про­гаяне і багато працює. Його роботи експонуються на обласній і респу­бліканській виставках народного мистецтва, прикрашають журнали і експозиції музеїв. За його орна­ментами вишивальниці й ткалі з Буковини — Параска Шапка, Ма­рія Гнатишина, Василина Максим *- юк, Марія Шапка, дружина худож­ника Євдокія Гарас та інші виго­товляють чудові килими і вишив­ки. Особливо широко і плодовито використовує роботи народного умільця Чернівецька фабрика ху­дожніх виробів імені Юрія Федько- вича. Далеко поза межами Украї­ни відомі сорочки, скатерки, порть­єри, серветки, виготовлені за зраз­ками Георгія Гараса.

Неповторні узори вашківецького художника знають і за кордоном. Якось в одному з номерів журналу «Радянська жінка» було вміщено ескіз вишивки Гараса. В далекій Канаді він привернув увагу там­тешнього жіноцтва: жителька Він­ніпега Ганна Козмоляк, родом з Буковини, вишила подушку, а фото зі свого витвору надіслала авторові орнаменту, що й просила подати нові взірці. Прохання її він радо виконав, і через деякий час вінні- пезькі вишивальниці Ганна Козмо­ляк, Ганна Матійчук та інші наді­слали художникові в дарунок ви­шивки, зроблені за його узорами. Кілька таких вишивок з Вінніпега можна бачити і в музеях нашої рес­публіки.

Кращі з них експонуються у Чернівецькому краєзнавчому му­зеї, Державному музеї українсько­го народного декоративного мистец­тва УРСР, Снятинському літератур­но-мєморіальному музеї відомого письменника Марка Черемшини. Орнаменти Георгія Гараса здобули визнання завдяки народній основі. Вони близькі й зрозумілі людям. Худолшик немало зусиль доклав, щоб вивчити особливості, збагнути «секрети» краси народної вишивки і килимарства. Не в одному буко­винському селі побував він, поки зібрав ці перлини. Та було б хиб­ним думати, ніби митець у полоні давніх, усім відомих узорів і лиш перелицьовує їх на свій кшталт. Заслуга Георгія Гараса якраз у то­му, що він уміє збагачувати народ­ну скарбницю орнаментики своїми зразками. В сучасний орнамент майстер вніс подих нового життя, нові ритми й барви. Ескізам його вишивок і килимів властива яскра­вість кольорів, гармонійне поєднан­ня яких робить орнамент веселко­вим, привабливим.

Прекрасне знання тонкощів орна­ментики Буковини, її окремих еле­ментів, законів композиції та не­вичерпна творча фантазія дають можливість майстрові робити варі­ації, з кількох елементів, однако­вих мотивів створювати цілі компо­зиції, різноманітні варіанти, нові зразки, яким притаманна пишнота й багатство, підкреслена барвис­тість і розкіш народного узору. Геометричні мотиви він доповнює рослинними, геометризуючи їх, чим збагачує види буковинських вишивок.

Іноді у вишивкових орна­ментах його відчувається і вплив килимарства.

У творчому доробку митця є узори різних композицій — вузенькі стрічкові, бордюрні, у вигляді розет та килимові, які дають можливість застосування їх ткалями.

Своєю багаторічною творчістю ху­дожник, створивши близько трьох тисяч малюнків, збагатив україн­ське мистецтво оригінальними ор­наментами художньої вишивки для сорочок, рушників, скатерок, поду­шечок, орнаментами для килимів та порцелянових тарілок. Орнаменти Гараса неодноразово друкували журнали «Україна», «Радянська жінка», «Народна твор­чість та етнографія», «Мистецтво», «Огонек» та інші.

...«Прочитала в лсурналі «Україна» статтю Наталі Каїцук, побачила ві­зерунки — і серце затріпотіло,— пише Тамара Доценко з Ізмаїла.— Ну, ви знаєте, як це буває з люди­ною, коли вона побачить чисту кра­су. Тепер дехто каже, що це не мод­но. Гадаю, то вигадка тих, хто не хоче нічого робити...».

У 1966 році творчий доробок митця був представлений на персональній виставці у Вашківцях, а згодом — у Чернівцях. Захоплення відвідува­чів засвідчене в щирих записах книги відгуків і побажань. Визнання таланту окрилило митця. Незважаючи на похилий вік, пов­ний енергії, творчих задумів і по­ривань, Георгій Гарас продовжував плідно працювати до останніх днів свого життя.

І хоч майстра вже немає, його візе­рунки продовжують жити у вишив­ках народних умільців, веселять зір барвистістю народного узору.

Яківчук А. Ф. 1974 р.