Золотошвейництво. 14 — 18 ст.

З розвитком феодального ладу серед панівних верств суспільства зростає потяг до роскоші. Їх естетичні смаки вже не може задовольнити проста народна вишивка.

На зміну останній приходить шитво золотом, сріблом та шовком. Багато дорогоцінного шитва виготовлялося також для потреб церкви. Воно прикрашало літургічний одяг, плащаниці, покривала.

Із світських золотошитих речей 14 — 16 ст. майже нічого не збереглося, і уявлення про них можемо скласти лише по пам'ятках церковного вжитку. Найцікавішим зразком такого шиття є плащаниця 15 ст. з с. Жиравки під Львовом. Це ціла картина, створена гаптаркою, в руках якої голка замінювала пензель художника. Більшість деталей плащаниці гаптовані крученими й некрученими шовковими нитками, що створюють яскраву і ніжну кольорову гаму - від сріблясто-сірих та теплих золотисто-жовтих тонів до багряних і синіх. Окремі частини шитва виконані пряденим золотом. Ця чудова гама фарб перекликається з колоритом кращих пам'яток українського іконопису 15 ст.

Якщо у шитві 15 ст. основним матеріалом був різноколірний шовк і золото та срібло тільки збагачували кольорову гаму, то в 16 ст. починають переважати, а в 17 ст. стають панівними скані (золоті і срібні) нитки. Різноколірний шовк вживають тільки як матеріал для гаптування облич, зачісок, рук та ліній, якими обводили контури фігур та їх одягу.

У 17 ст. широкого розвитку набуває розкішна українська рослинна орнаментика, зразки якої у великій кількості дійшли до наших часів на підризниках, фелонах, скатертях та ін. Якщо ряд пам'яток 17 ст. втрачає дещо з своєї принадності через грубий блиск суцільного золота, то в цих вишивках, що вражають своєю красою, майстрині вміли приглушувати блиск металевих ниток, звиваючи їх з різноколірним шовком (голубим, синім, різними відтінками червоного, зеленого та ін.).

Дороге шитво золотом, сріблом та шовками міцно увійшло в побут козацької старшини, що після народно-визвольної війни здобула собі панівне становище в суспільстві і стала швидко багатіти. Золотим, срібним та шовковим вишиванням прикрашалися предмети хатнього вжитку - подушки, скатерті, рушники, одяг (сорочки, шапки, чепці), кінська збруя (сідла, чепраки) та ін. Такі речі вишивались у майстернях гетьманських родин чи заможної козацької старшини. Вмілі руки покріпачених жінок прикрашали не тільки предмети панського побуту, а й культові речі - плащаниці, єпитрахилі, воздухи, що їх жертвували гетьмани та їх родичі церквам і монастирям.

Протягом 17 ст. вишивання золотом, сріблом та шовками набуває такого великого розвитку, що виділяється в окреме так зване гаптарське ремесло. Міські ремісники - гантарники об'єднувались у цехи. Такий цех у 17 ст. існував у Львові. Вироби його славилися досконалістю техніки гаптування і чудовою гармонією кольорів. У цеху вишивали покривала, чепраки, парадні сідла та інші речі різноманітного призначення.

Щоб опанувати гаптарське ремесло, необхідно було проходити семирічну науку. Після п'ятирічного навчання в цеху учень повинен був два роки мандрувати і за цей час виконати іспитову роботу на звання майстра.

У Києві в 17 ст. жило чимало ремісників-гаптарників, хоч окремого гаптарського цеху не існувало.

Гаптарі вишивали золотом та сріблом намітки, хустки, чепці, шапки, пояси, черевики, наволочки, простині, гаманці тощо.

У 18 ст. золотошиті речі рясно прикрашалися всілякими оздобами: напівдорогоцінним камінням, блискітками та ін. Техніка шитва "в прикріп" значно погіршується. На зміну їй приходить шитво по картонному чи паперовому настилу, або техніка шитва "по карті". Деякі деталі зображень обличчя, тіла виконуються малюванням.

Ці нововведення свідчили про занепад мистецтва гаптування, що відбувся в 18 — 19 ст.

М. Я. Куницька. 1969 р.