Радянський одяг. Частина перша. |
До Великої Жовтневої соціалістичної революції на Україні не було розвинутої швейної промисловості. У спадщину від царизму залишилися лише примітивно устатковані дрібні приватні фабрики та кустарні майстерні, основані головним чином на ручній праці. Нині в республіці налічується 169 фабрик та об’єднань по виготовленню масового одягу, 10 швейних фірм, 6 Будинків моделей, більше 5000 ательє та майстерень індивідуального пошиву, які забезпечують радянських людей красивим доброякісним сучасним одягом. У період революції і громадянської війни цивільний одяг мав напіввійськовий вигляд. Чоловіки носили прямі штани, галіфе, заправлені в чоботи, сорочки-косоворотки або гімнастьорки, кожушки, підперезані ременем, шкіряні куртки, шинелі, ватні стьобанки, селянські баранячі шапки, сукняні кашкети або червоноармійські шлеми-будьонівки. Жінки, пролетарська молодь носили сатинові косоворотки, переважно темних тонів, спідниці з кашеміру, сатину або молескіну, овечі кожушки, суконні пальта, шкіряні куртки, чоботи або черевики, кашкети-«ленінки», червоні хустки. Одяг народу відзначався граничною простотою, строгістю форм, суворою та виразною кольоровою гамою. Після закінчення громадянської війни, у 1922 р., в Києві, Харкові, Одесі, Катеринославі почали організовуватися державні швейні фабрики. Але асортимент виробів був невеликий — відчувалася гостра нестача тканин. Виникла необхідність розробки нових форм і фасонів одягу. В тодішній пресі дискутувалися питання: чи є мода на одяг життєвою необхідністю, чи трудящі повинні одягатися модно? І хоч теоретично ці питання тоді не були розв’язані, але поштовх до нових шукань у моделюванні вони дали. У Москві на початку 20-х років розробкою форм одягу займалось ательє мод Мос-ковшвея. В колективі його працювали відомі художники Н. П. Ламанова, В. І. Мухіна, В. І. Прибильська та інші. На Україні в цей період такі творчі колективи ще не склалися. Збереженню традицій національного одягу та їх дальшому розвитку сприяли художньо-промислові артілі. В них силами народних майстрів з сіл Дігтярів Чернігівської області, Решетилівки на Полтавщині, Богуслава на Київщині та інших створювалися вишиті сорочки, плахти. В 20-х роках був поширений ручний шитий одяг, характерний для селянства: кожухи, чумарки, свити, які виготовлялися кустарями і малими артілями «Комборбеза» в містах. Проте традиційний одяг, незважаючи на його незаперечні естетичні та утилітарні якості, не міг залишатися незмінним. Розвиток промисловості і соціалістичні перетворення побуту сприяли його відмиранню. Але саме народне вбрання стало джерелом творчих шукань модельєрами нових форм одягу. Вивчати його допомагали виставки народної творчості, які часто влаштовувалися в той час. В середині 20-х років у західноєвропейських країнах і в нас серед міського населення з’явився новий вид жіночого одягу. Це була сукня з прямим просторим ліфом, похилими плечами, пониженою талією та укороченою до колін спідницею. Той же силует та пропорції стали використовувати для пальт і костюмів. Одяг полегшувався, наближався до натуральних пропорцій людської фігури. Але в зв’язку з тим, що захоплення новою модою при порівняно низькому рівні моделювання іноді приводило до порушення естетичних норм і вульгаризації одягу, жіноча вкорочена сукня проіснувала недовго. Дальші пошуки нового напрямку тривали. Напіввійськовий чоловічий одяг змінився цивільним костюмом, який складався з прямих вузьких штанів, сорочки з стоячим відкладним коміром, однобортного піджака, жилета, пальта або куртки, кашкета, шапки або капелюха з низькою тулією з невеликими прямими крисами. Наприкінці 20-х років підвиїцився добробут народу. Трудящі почали цікавитися формою та фасоном одягу. Підводячи підсумки десятилітнього існування Радянської влади, XV з’їзд ВКП(б) відмітив, що порваний одяг перестав бути ознакою приналежності до пролетаріату. З метою спрямування одягу в русло соціалістичної культури в 1928 р. в Ленінграді почали видавати спеціальний додаток «Искуссгво одеваться» до щотижневого журналу «Красная панорама». На сторінках цього додатку виступали видатні радянські політичні діячі, художники, вчені, такі, як А. В. Луначарський, О. Я. Головін, К. Ф. Юон, М. О. Семашко та інші. В спеціальній рубриці свої пропозиції висловлювали трудящі. Нові радянські моди почали свій шлях у Москві і Ленінграді на сторінках журналів «Ателье», «Искусство одеваться», на Україні — в журналах «Комунарка України», та «Пальто, манто, костюм», які видавалися в Харкові та Києві. Але створювати моделі навіть за готовими рисунками було важко, тим більше, що майстри, як правило, не мали відповідної підготовки. На Україні моделювання одягу було покладено на організовану в 1930 р. у Харкові Всеукраїнську центральну дослідну лабораторію швейної промисловості, в якій працювали Л. Ф. Саратов, Н. А. Лазовський, Ю. В. Маєв, Г. І. Рубцов та інші. В 1931 р. при цій лабораторії була створена рада з представників зацікавлених організацій, художників та громадськості, яка вивчала форми одягу та займалася впровадженням у побут нових фасонів. Перша половина 30-х років на Україні знаменна відкриттям швейних фабрик у Харкові, Києві, Дніпропетровську, Вінниці, Полтаві, Тульчині, Херсоні, Кам’янці, Балті, Запоріжжі і ряді інших міст, які випускали одяг для населення. На них застосовувався масовий розкрій виробів, що давало значну економію в часі і витраті матеріалів. В цей час значно зріс випуск і розширився асортимент бавовняних, льняних тканин та штучного шовку. Але їх колір, орнаментація та якість не завжди влаштовували швейників. Деякі художники забували, що тканина є невід’ємним від моделювання елементом. Наприкінці 20-х і на початку 30-х років вони створювали на тканинах для одягу агітаційно-пропагандистські рисунки, вульгаризуючи тим самим і значні політичні теми, і художні якості одягу. Цей недолік було подолано на рубежі 1933 — 1934 рр. У 1933 — 1936 рр. у Ленінграді, Ростові-на-Дону та інших містах Союзу були побудовані заводи, які випускали швейне обладнання. Зокрема, на Україні швейні підприємства оснастилися петельними машинами, паровими пресами тощо. Це ще більше розширило і утвердило фабричний спосіб виробництва одягу. Зросла можливість розробки нових моделей і удосконалення їх конструкції. В середині 30-х років у Москві був створений науково-дослідний інститут швейної промисловості, в 1935 р. відкрився перший в країні Московський Будинок моделей одягу. Почалася підготовка художників-модельєрів у Московському текстильному інституті. В Харкові продовжувала свою роботу Всеукраїнська центральна дослідна лабораторія швейної промисловості. Ці творчі колективи працювали в постійному контакті. Для обміну досвідом влаштовувалися конференції, виставки. Зростання економіки країни дозволило збільшити норми витрати тканин, фурнітури і т. п. Модернізація і механізація процесів швейного фабричного виробництва дали можливість застосувати додаткові операції при виготовленні одягу. Модельєри почали шукати засобів надати жіночому вбранню більшої витонченості. Він набув видовженої форми за рахунок пониження спідниці (5 — 7 см. нижче середини гомілки). У святковому одязі її робили ще довшою. Прямий силует верхнього вбрання варіювався великою різноманітністю фасонів. Акцент моделі зосереджувався на спині, рукавах, комірі у вигляді рельєфів, стрічок і т. п. Розташування ліній мало переважно повздовжній напрямок. У легкому одязі силует спідниці, викроєної навскіс, розширявся донизу. В другій половині 30-х років виникла нова конструкція пальт і костюмів з горизонтальним розміщенням плечової лінії. Цей уніфікований силует утворювався за допомогою спеціальних підкладок з парусини та вати і забезпечував придатність одягу масового виробництва для фігур з різним нахилом плечей. Жіночі пальта і костюми в основному світлих тонів виготовлялися з шевйоту, сукна, фуле. Для вбрання щоденного вжитку застосовувалися ситець, сатин, фланель, кашемір, для святкової — шовк, крепдешин, креп-жоржет, файдешин, креп-розе, маркізет. Н. М. Галкіна 1969 р. |