Українське народне вбрання |
|
Українське народне вбрання — синтетичний вид творчості. Воно поєднує в художньому ансамблі мистецтво крою, ткання, вишивки, аплікації, вибійки, плетіння, обробки шкіри та металу. Одяг, створений народом, відзначається віками виробленою доцільністю, пристосованістю до природних умов і трудової діяльності людей, естетичним смаком та глибиною художнього чуття виконавців. Колекція народного одягу займає одне з чільних місць у збірці музею. Вона характеризує етнографічні особливості українського народного вбрання середини XIX — першої половини XX століття. Збірка складається з. комплектів та окремих деталей одягу східних та західних областей України. Матеріали колекції дають можливість показати комплекти одягу окремих етнографічних зон із своєрідними локальними особливостями, а також різні групи українського народного вбрання за функціональним призначенням: жіночі та чоловічі сорочки, поясний верхній плечовий одяг, головні убори, прикраси та інші доповнення. Понад половину колекції складає група жіночих сорочок, виготовлених з лляного та конопляного полотна. За кроєм сорочки розподіляються на уставкові та безуставкові. Серед них розрізняють довгі (додільні), пошиті з суцільного полотна, та короткі сорочки (станки), до яких пришиті підточки з грубілої тканини. Улюблений засіб оздоблення сорочок на Україні — художнє вишивання, іноді ткацтво. Техніка, кольори й орнаменти засвідчують належність сорочки до того чи іншого етнографічного району. Вишивка на сорочках розміщується на рукавах, комірі, зап'ясті, пазусі та придолі. На Київщині жіноча сорочка поряд з кроєм рукавів з уставками має крій з суцільними рукавами, пришитими перпендикулярно до стану. Полтавські жіночі сорочки, переважно з вузьким коміром, на широких рукавах мають тридільну вишивку (полик, підпліччя і вишивка рукава); рукав пришитий по центру зовнішньої частини до уставки зборочками — «пухликами». На Чернігівщині рукава сорочки з'єднуються із станом, уставкою та коміром так званою чернігівською розшивкою-мережкою. Цікава техніка вишивання сорочок Полісся. Шилися вони червоним або чорним занизуванням, смугами, укладеними з орнаментальних мотивів геометричного та рослинно-геометризованого характеру. Для Поділля типова сорочка з суцільними рукавами, пришитими паралельно до станка. Оздоблення їхнє від-значається своєрідністю колориту та елементів орнаменту, які часто розміщуються у шаховому порядку. Вишивку нерідко розміщують на спинній та нагрудній стороні станка сорочки. Це так звані погрудки. Жіночі сорочки на Буковині мають переважно тунікоподібний крій. Рукава прямі, без зборів, інколи їх з'єднували із станком за допомогою мережки. Ці сорочки характерні також особливо широкими поликами та вишивкою рукавів паралельними скісними смугами. Для Львівської та Закарпатської областей характерний тип сорочки з відкладними комірцями та розрізом на спині чи збоку при плечовому шві. Зразки чоловічих сорочок, що зберігаються в музеї, відзначаються своєрідністю їх герою та оздоблення. Скажімо, на Полтавщині вони мають великий розріз — пазушку, на Київщині та Поділлі — широкі вишиті маніжки. Досить велику групу предметів у збірці становить поясний жіночий одяг — плахти, запаски, опинки, горбатки, спідниці. Специфічним поясним вбранням жінок Київської, Чернігівської, Полтавської областей є плахти — узорчаста тканина, якою обвивали стан. Спереду на плахту одягався фартух; закріплювалася вона на стані поясом. Найдавнішим видом поясного вбрання, що побутував у гірських районах Карпат, на Буковині, Закарпатті та Поділлі, є незшиті двоплатові запаски. Близькі до запасок характером ткання, але відмінні формою та способом ношення — обгортки. Це суцільне вовняне полотнище, що ним жінки обгортають стан, підперізуючись поясом (крайкою). Наприкінці XIX століття з розвитком мануфактурного виробництва на Україні з'явилася спідниця — спочатку виготовлена з домотканого полотна, пізніше з фабричної тканини. З часом спідниця замінила всі форми незшитого поясного одягу. Залежно від локальних відмінностей крою, тканини й оформлення спідниця має багато назв: димка, або мальованка (з набивним узором — Прикарпаття, Львівська обл.), андарак (Полісся), шорц (Львівська обл.,) літник (Поділля, Волинь). Цікавий крій, матеріал та оздоблення плечового одягу, що побутував на Україні. В збірці є безрукавний нагрудний одяг та рукавний — довгополий і короткополий. Безрукавний — це камізельки, керсетки, кептарі тощо. Камізельки (переважно Львівщина, Волинь) виробляли з доморобного полотна й оздоблювали вишивкою. Керсетки шили з фабричних тканин. Полтавська керсетка досить довга, прикрашена аплікацією з оксамиту або іншої тканини. Київські шили нерідко з червоної тканини; вони коротші й щільно прилягають до стану, мають багато декорований нижній кут правої поли. В окремих районах. центральної частини Закарпаття на сорочку надягався лише фартух (плат). Короткі кожушані безрукавні кептарі — поширений жіночий одяг на Дністрі. На Буковині та Прикарпатті вони значно довші — майже до колін. В музеї є чимало оригінальних зразків чоловічих кептарів з різних районів. Вони відзначаються багатством орнаментальних мотивів, оздобленням аплікацією з різнокольорового сап'яну, волічками, шнурами, металевими прикрасами. Жінки Львівської області носили короткополий одяг — кабат — прямоспинної форми або прикроєний до стану та розширений клинцями. Чоловічі кабати також мають різноманітний крій та оздоблення. Передні поли гуцульських сердаків прикрашають плетінки, шнуркування, великі вовняні китиці. Найбільш типовий чоловічий одяг на Закарпатті — уйоші та зимові гуні з вовняної тканини. Вражають своєю різноманітністю білі, сірі та коричневі свити — довгополий плечовий суконний одяг з вусами або рясами (складками), прикрашений кольо-ровим шнуром та аплікацією. Носили їх переважно у центральних областях України. На Київщині, Полтавщині й Чернігівщині жінки носили юпки (плечовий одяг), виготовлені з фабричної тканини, оздоблені «перчиками», «ковтунцями», «ма-хорчиками» (прикраси-китиці) та аплікацією. Зразком крою плащовидного одягу, який одягали поверх кожуха, є гуцульська манта з багато прикрашеним капюшоном. У колекції зберігаються найбільш поширені на Україні хутряні кожухи та короткі кожушки, оздоблені кольоровою аплікацією та вишивкою смужками. Обов'язковою деталлю народного одягу українців був пояс, який пов'язували поверх сорочок, спідниць та верхнього вбрання. При всій різноманітності жіночих головних уборів їхньою спільною рисою є тенденція щільно закривати волосся. Найдавніший з них, поширений серед заміжніх жінок усієї України, — убрус (намітка, перемітка), а також вишиті та ткані хустки. На Львівщині був поширений своєрідний жіночий головний убір — бавниця. В центральних областях України жінки носили очіпки або хустки, дівчата — віночки та кольорові стрічки. Окреме місце в колекції народного одягу займають шийні прикраси. Це коралі, бурштинове, скляне дуте і венеціанське намисто, силянки-гердани. В музеї досить велика збірка зразків одягу сучасних народних майстрів, художників-модельєрів, які постійно звертаються до багатої спадщини народного вбрання. Значну частину становлять вироби, створені майстрами Укрхудожпрому: плаття, купони чоловічих та жіночих сорочок, блуз, дитячого одягу, в яких використовується народний крій і давні традиції декоративного оздоблення. Відзначаються оригінальністю роботи заслуженого майстра народної творчості УРСР М. В. Федорчак-Ткачової зі Львова. Вона глибоко вивчає специфіку українського костюма, його етнографічні особливості в окремих районах і вдало користується ними у розробці унікальних музейних виставочних робіт та зразків масової художньої продукції. До традицій народного костюма звертаються також київські художниці Н. Г. Ляхова, В. І. Григор'єва, коломийчанка Г. Г. Вінтоняк, львів'янка В. І. Шелест. Вони розвивають традиції класичного народного одягу, зокрема надзвичайну різноманітність оздоблення його вишивкою. Доцільність, функціональність, логічний взаємозв'язок конструкції та орнаментації, виявлення пластичних особливостей тканини — основні принципи українського народного костюма. Все це лежить в основі творчості сучасних майстрів та художників-модельєрів. Музейна колекція народного вбрання має значення не лише для вивчення далекого минулого, а й для збагачення культури радянського побуту. Н. Г. Кияниця |