Українські радянські меблі. Частина перша.

Перед меблевою промисловістю молодої Української Радянської держави з перших же днів постало відповідальне завдання — забезпечити дешевими добротними меблями трудящих міста і села. Для цього необхідно було відбудувати зруйновані війною підприємства, механізувати і значно збільшити їх виробничу потужність. На базі кустарних майстерень були організовані кооперативні артілі. З часом деякі з них були перетворені в державні фабрики.

Напередодні Великої Вітчизняної війни на Україні (разом з возз’єднаними в 1939 р. західноукраїнськими областями) налічувалося 60 державних меблевих фабрик і 361 меблеве підприємство промкооперації. Найбільші фабрики діяли в Києві (фабрика ім. Боженка), Дніпропетровську, Житомирі, Львові, Лубнах, Одесі і Прилуках.

Спеціалістів по художньому виробництву меблів в перший період розвитку радянської промисловості ще не було. Проектуванням меблів займалися в основному кращі майстри фабрик і артілей, а згодом і інженери-конструктори. В асортименті виробів фабрик і артілей крім окремих стандартизованих меблів (крісла, шафи, ліжка тощо) були гарнітури для обладнання віталень, спалень чи кабінетів.

Форми меблів того часу мало чим відрізнялися від дореволюційних. Лише деякі з них відзначалися простотою і доцільністю форм, характерних для народних меблів.

В 30-ті роки працівники меблевої промисловості намагалися створити меблі, які більш відповідали б новим умовам і естетичним запитам радянських людей. Спілка радянських архітекторів України оголосила в 1939 р. республіканський конкурс на створення хатнього обладнання масового характеру. Проте напад гітлерівської Німеччини на СРСР перешкодив цьому починанню.

Вітчизняна війна завдала великих руйнувань меблевій промисловості України. Тому в перші післявоєнні роки всі зусилля мебльовиків були спрямовані на її відбудову.

Розвиток будівництва житлового фонду країни, гігантське піднесення радянської промисловості і зв’язаний з цим зріст міського населення викликали гостріший, ніж раніше, попит на предмети хатнього обладнання. Для його задоволення було споруджено ряд нових великих меблевих фабрик і заводів, оснащених найновішою технікою. Досконалі механізми отримали також фабрики та підприємства промкооперації.

Велику роль у збільшенні виробництва меблів відіграла перебудова меблевої промисловості багатих на ліси Закарпатської і Чернівецької областей. Лише на Закарпатті після війни (на базі великих фабрик і кооперативів, які організовано безпосередньо після возз’єднання) споруджено Берегівський і Мукачівський меблеві комбінати. Іршавський комбінат гнутих меблів, Хустську меблеву фабрику та реконструйовано і значно розширено Ужгородський фанерний меблевий комбінат.

У результаті всіх цих заходів продукція українських меблевих підприємств перевищила у 1961 р. довоєнний рівень майже в 6 разів.

Разом з розвитком меблевої промисловості велика увага приділялася підготовці кадрів. Були створені меблеві факультети при лісотехнічних інститутах та відкрито ряд меблевих технікумів. У післявоєнний період розпочато також підготовку фахівців з художнього проектування меблів з середньою і вищою освітою. Було створено меблеві відділи в ряді училищ прикладного мистецтва республіки, відділення проектування меблів і оформлення інтер’єра при Львівському інституті прикладного та декоративного мистецтва, меблево-інтер’єрні відділення при архітектурних факультетах деяких політехнічних інститутів.

Важливе значення для розвитку нового радянського художнього виробництва меблів мало відкриття при Інституті художньої промисловості Академії архітектури Української РСР (з 1959 р. Академія будівництва та архітектури) відділу, завданням якого було вивчення і проектування нових типів меблів. Розвитку художнього виробництва меблів сприяли республіканські меблеві виставки, участь меблевих підприємств республіки у всесоюзних виставках радянського прикладного мистецтва у Москві, влаштування виставок меблів закордонних країн, імпорт меблів з країн соціалістичного табору тощо.

Проте всі ці заходи не відразу дали бажані результати. Значною перешкодою були застарілі погляди на художнє виробництво меблів, коли його ознакою вважалися лише різьба, інкрустація та дорога фурнітура.

В українському виробництві меблів післявоєнного періоду виникли і досить довго існували три основних напрямки. Перший із них основувався на адаптації дореволюційних меблевих форм, використаних для потреб сучасного міського побуту. Фабрики найчастіше випускали гарнітур для їдальні, який складався із буфету, стола, крісел і обов’язкової лави-дивана з високим заплічком.

Другий напрям черпав взірці з історичних стилів, зокрема з класицизму кінця XVIII — початку XIX ст. Деякі архітектори і художники старшого покоління вважали їх найбільш відповідними для використання в наш час. Такі гарнітури, що являли собою досить слабкі переспіви старих форм, проектувалися Київським меблево-конструкторським бюро і виготовлялися різними заводами республіки. Гарнітур вітальні, наприклад, що випускали львівські фабрики, був заснований на традиціях класицизму початку XIX ст. Трудомісткий у виробництві через складну форму вигнутих деталей, накладних розет, інтарсії з білого дерева і т. п., він був разом з тим невигідний у користуванні, неестетичний.

Третій тип меблевої продукції відзначався простотою силуету. Він виник у зв’язку з застосуванням нової технології виробництва меблів, необхідної для отримання великих гладких площин, і був зв’язаний з формуванням нових рис інтер’єра. Основними елементами в конструкції цих меблів служили так звані столярні плити, що складалися з внутрішнього каркаса і облицювання клеєною фанерою. Для зовнішнього облицювання залюбки вживали листи струганої фанери із коштовних порід дерева, характерних складною мальовничою і досить контрастною текстурою. Накладання таких листів фанери на великій площині в тій послідовності, в якій її зістругали з одного куска дерева, створювало своєрідний ритмічний орнамент, мотивами якого служив натуральний рисунок деревини. Однак надмірне вживання цього методу приводило до невиразності контуру і затушовування форми предмета.

Хоча мебльові підприємства і далі випускали гарнітури для окремих кімнат — їдалень, спалень тощо, проте кількість предметів у гарнітурі значно зменшувалася у зв’язку з тим, що деякі кімнати (наприклад, їдальні чи вітальні і жилі кімнати) функціонально об’єднувалися. Таким чином, уже чітко намічався характер загальної жилої кімнати. Це вимагало також сполучення функцій окремих предметів. Вигідні для сидіння м’які тапчани, дивани чи крісла перетворилися в ліжка, столики робилися розкладними, шафки-буфети пристосовувалися для писання тощо. В результаті виник новий тип комбінованих меблів, призначених для двох або більше побутових функцій.

Досить різноманітною була львівська продукція меблів згаданого типу. Кращі зразки шаф, ліжок, тапчанів тощо відзначалися гармонією пропорцій і дбайливим підбором струганої фанери з досить спокійним рисунком.

Закарпатські меблі в основному не відрізнялися від львівських. Проте для них характерна більша деталізація форми та облицьовування струганою фанерою з дуже чітким і контрастним рисунком, який надавав фасаду строкатості. Прагнення до диференціації форм предметів спричинило виникнення на Закарпатті другого типу меблів з надзвичайно роздрібненим фасадом.

В Ужгороді більш, ніж у Львові, помітний інтерес до комбінованих меблів. На Закарпатті поширені м’які розкладні фотелі і лави (дивани) різних форм простої щитової конструкції. Останні знайшли особливо широкий попит завдяки застосуванню гармонійного в кольорі оббивного матеріалу. Закарпатські конструктори проектують також багатофункційні предмети. Зокрема, Ужгородські експериментальні майстерні виготовляють бібліотечну шафу-секретер, яка легко перетворюється у ліжко з нічною шафкою.

І. В. Сенів 1969 р.

 Українські радянські меблі. Частина друга.