Кераміка 14 — 18 ст.

Напади монголів у 13 ст., що привели до занепаду ремесла феодальних міст, не внесли, однак, істотних змін у характер сільського ремесла, в якому продовжували жити дивні традиції. З його надр народні умільці йшли в міста, які відбудовувались і розвивалися.

Важливу роль у міському гончарстві відіграли цехи, що з'явилися в 14 ст. і протягом двох наступних століть поширилися по всій Україні. Вироби цього часу - горщики, кухлі, чарки, свічники, як і раніше, обдимлювалися, були сірого кольору і прикрашалися ритованими смужками кривульками. Для 15 — 18 ст. характерне витискання орнаментальних смуг на горщиках і глечиках, на вінцях макітр, берегах полумисків за допомогою коліщатка, штампика або орнаментального валика.

Вже у 16 ст. міські гончарі починають широко застосовувати свинцеву поливу, яка одержала назву шкливо, а пізніше поливо. Відтоді полив'яний посуд поступово витісняє традиційний сивий. На зміну ритованим прикрасам приходить кольоровий розпис. Запроваджується техніка описки - малювання зовні підсушених виробів глинами, забарвленими окисами заліза широкої гами кольорів: від вохри і цеглясто-червоного до темно-бурого і чорного. Ця фарба, яку гончарі звуть опискою, була відома вже майстрам трипільської культури. Крім неї, вживалась і біла глина - "побілка". Поверхню горщиків, береги та внутрішню поверхню мисок, полумисків, вінця макітер, кухлі, чарки покривали смуги геометричного орнаменту, утворювані комбінаціями найпростіших елементів - рисок, кривуль, крапок.

Наприкінці 16 ст., щоб отримати біле тло, столовий посуд починають обливати розчином білої глини (обливання). Облитий (ангобований) предмет розписували кольоровими глинами, після висушки випалювали, поливали шкливом і випалювали вдруге. Ці вироби називають народною майолікою.

В українській народній майоліці розрізняємо декілька видів техніки розпису: заливання, або затіків, ріжкування, ритування та урізу (вирізування).

При техніці заливання предмет після покриття рідкою кольоровою глиною негайно розписують. Смуги, кривулі, риски, капки (великі круглі плями) проникають в обливку. Після накладання двох-трьох фарб їх розтягають за допомогою шпильки, дроту, створюючи специфічну, характерну лише для народної майоліки систему орнаменту - фляндрівку. Вже у 17 ст. фляндрування було загальновідомим і сформованим способом розпису.

Техніка ріжкування - це виконання ріжком контуру рисунку і заповнення утворених площин кольоровими глинами.

При техниці ритування предмет з червоної глини суцільно покривається білою глиною, після того, як вона висохне, рисують жолобки. Проритованний візерунок за допомогою ріжка розписується коричневою глиною і випалюється. Потім предмет малюють підполивними фарбами, вкривають свинцевою поливою і випалюють в друге.

При техніці урізу (сграфіто) знімаються цілі площини верхнього кольорового шару до поверхні черенка.

Міський столовий посуд того часу вражає багатством і різноманітністю форм дзбанків, кухлів, свічників, широких полумисків, розписаних кольоровими глинами, та ніжних фляндрованих прикрас. Як виявили розкопки міст на півдні України, у 14 — 15 ст. майстри застосовували тут ритовані розписи.Про це свідчать, зокрема, експонати музеїв Одеси та Білгорода-Дністровського.

Гончарам феодального періоду було відоме також виробництво різних видів будівельної кераміки: керамічних вставок, плиток, кахлів, цегли та черепиці. У фризах і капітелях храмів та цивільних споруд другої половини 17 — початку 18 ст. знаходимо рельєфні вставки, розписані кольоровою емаллю. Це здебільшого великі круглі квітки (рожі) або горельєфне зображення на релігійні теми. Широко застосовували 17 — 18 ст. неполив'яні теракотові деталі, які змінювали стюкові рельєфи в екстер'єрі споруд. Керамічні блоки, вкриті розкішним орнаментом, утворюють капітелі, а також тригліфи і метопи на фризі дзвіниці Києво-Печерської лаври, спорудженої в 1718 р.

Кахлі почали робити наприкінці 14 — початку 15 ст. в Києві, Луцьку, Острозі. Вони були видовжені, циліндричні, з отвором, якому надавали форми квадрата, зірки або круга. Всі кахлі другої половини 15 і початку 16 ст. мають сірий черепок. Плитки кахлів прикрашені випуклими горельєфними композиціями, що зображають вершників, звірів, рожі та інші квіткові мотиви.

Кінець 16 і 17 ст. - період поширення кахлевих печей. Крім теракотових (жовтих, рожевих) виготовлялися полив'яні зелені кахлі. На них бачимо зображення рослин з симетрично розміщеними гілками, квітами, листям.

Проте найбільш типовою є центральна побудова, при якій з середини в чотирьох напрямках розходяться гілки і листя. Значне місце займають фігурні жанрові сцени, зображення вершників та мотиви народної геометричної плоскорізьби у вигляді розет і зубців. Прикраси виводилися низьким та високим рельєфним рисунком.

У другій половині 17 ст. на Лівобережній Україні та Київщині поширився новий художній напрямок в архітектурі, образотворчому мистецтві та художньому ремеслі, який можна назвати українським стилем 17 — 18 ст. Він мав деяку спільність з європейським барокко. Цей стиль позначився і на кахлях. Вони набувають прямокутної форми, їх розміри збільшуються, криса стає нижчою. Плитки покривались рельєфними, а пізніше мальованими рослинними орнаментами. Ускладнилися форми печей. Їх прикрашали карнизи, ніші, арки, невеликі колони, кронштейни.

На Чернігівщині та Львівщині у 18 ст. робили товстостінні кахлі з шамоту, що мали невелику коробчасту крису. Їх відзначає підполивний розпис по білій емалі, схожий на модні тоді голландські плитки та кахлі. У соковитому барочному обрамленні на них зображувалися міфологічні та жанрові сцени, пейзажі з вітряками, постаті мандрівників, групи людей в одязі давніх епох. Печі цього типу поширювались також у Росії, Білорусії, Польщі та Молдавії. На Україні зроблено, зокрема, кахлеві печі, поставлені в Коломенському царському палаці у 18 ст.

Ю. П. Лащук. 1969 р.