Майоліка Європи. Частина друга.

 Майоліка Європи. Частина перша.

З давніх часів уславлені майолікові вироби Сірії, Єгипту, Туреччини високо цінувалися в усій Європі.

Італійські купці-мореходці, перш за все пізанці, завозили східну майоліку до своїх рідних міст. Відомо, що вже у XII ст. церкви Пізи було прикрашено круглими пластинками — так званими «баччині» — з барвистим східним декором, які блищали і сяяли на тьмяному тлі сірих кам'яних мурів.

Пізніше, у XIII — XIV ст., до багатьох європейських країн стали ввозити іспано-маврітанську майоліку.

Кораблі, на яких доставляли вироби з Іспанії, фрахтувались на Майорці — одному з Балеарських островів. Звідси й виник в Італії термін «майоліка», який згодом був поширений і в інших країнах.

Бурхливий розквіт цієї галузі художнього виробництва в Європі пов'язаний з великим господарчим і культурним піднесенням за доби Відродження, коли руйнування основ феодального ладу збудило творчі потенції багатьох європейських народів.

Найяскравішим вогнищем нової ренесансної культури стала перш за все Італія з її вільними від феодальної залежності багатими торговельними містами, в яких розквітали різні галузі ремісництва. Саме в таких містах і виникли численні майолікові мануфактури, вироби яких згодом уславили країну.

Спочатку італійська майоліка, ще досить примітивна, мала майже виключно побутове призначення. Але згодом тут почали виготовляти і художні речі. В другій половині XV ст. місцеве майолікове виробництво зазнало такого піднесення, що поступово почало витісняти завезену з Піренейського півострова іспано-маврітанську майоліку.

В Римі, Фаенці, Сієні, Орвієто і, головним чином, у Флоренції на цей час існувало вже багато керамічних майстерень. Поруч з речами утилітарного, практичного призначення в них почали виробляти і художню майоліку. В розписі переважно вживався улюблений у народному мистецтві соковитий зелений колір, який подекуди відтінявся темним пурпуром. Розпис не тільки органічно поєднувався з простою, важкуватою, але завжди доцільною формою посудини, а навіть підкреслював красу її структури. З особливою старанністю розписували італійські майстри аптечний посуд, який призначався не тільки для збереження ліків, а й для прикрашення приміщення.

Аптеки при міських «госпіталях» та в монастирях відігравали за доби Відродження роль своєрідних клубів. Найбільш поширеним був тут «альбарелло» — посуд для збереження ліків і різних сиропів, що своєю формою нагадував сегмент бамбука.

Розписаний майоліковий посуд італійські гончарі покривали прозорою свинцевою поливою, яка часто застосовувалась у східних «напівмайоліках». Широко були розповсюджені в XV ст. великі вази, тарілі та глеки, декоровані засобом сграфіто — прийомом, за якого візерунок продряпувався по ангобу гострим інструментом, а посуд потім занурявся в поливу або вкривався нею перед випалюванням.

Ефект такого декору полягав у контрасті між темним кольором глини, що просвічувалась у продряпаних місцях, і світлим тоном всієї вкритої ангобом поверхні вази або тарілі. Іноді такий посуд частково прикрашався рельєфним ліпленням і розписувався традиційною зеленою фарбою, злегка підкресленою жовтою.

В середині XV ст. деякі мануфактури Флоренції — передового центру того часу — стали вживати для розпису майоліки глибокий темно-синій кобальт, яким ще раніше оздоблювалися іспано-маврітанські вироби.

Флорентійські майстри зуміли розкрити нові художні можливості такої декорировки. В'язкий, тягучий кобальт, що добре переносив високу температуру випалювання, вони накладали не тонким, легким шаром, як на іспано-маврітанських виробах, а щільними мазками. Це надавало розпису своєрідної бархатистості. Крім того, на опуклих місцях світло переломлювалось інакше, ніж на плоскій поверхні посуду, і гра його значно збагачувала колір.

З часом технічні прийоми і окремі елементи розпису в італійській майоліці цілком підкоряються місцевим народним традиціям. Так, наприклад, у декорі ранніх робіт італійських майстрів птахи, що клюють ягоди або сидять на гілках, вписані в рослинний орнамент без будь-якого обрамлення (наслідування іспано-маврітанських розписів), дубове листя, з якого утворено візерунок, — мотив цілком самобутній італійський, навіяний місцевою природою.

В інших розписах майолікового посуду увагу з орнаменту перенесено на портретне зображення. В медальйонах між тоненькими стилізованими деревами часто вписані профілі то дівчини, то юнака. Таким чином, інтерес до людини, властивий добі Відродження, знаходить свій вираз і в майоліці. Іноді на італійських блюдах з'являються сцени полювання, в яких художній лад композиції з розміщеними паралельними рядами одна над одною тваринами нагадує розписи Близького Сходу. Але присутність людей-мисливців, одягнених в італійське убрання XV ст., і своєрідність орнаменту надають декору місцевого характеру.

В 50-х роках XV ст. майолікове виробництво було вже настільки розвинене, що його багаті можливості привернули до себе увагу відомого флорентійського скульптора Луки делла Роббіа. Протягом кількох десятиріч працював він над оздобленням міського собору та інших споруд Флоренції мармуровими рельєфами і завжди прагнув до синтезу скульптури з архітектурою. Одним з важливих компонентів такого зв'язку художник вважав колір. Але спроби розпису мармурових рельєфів олійними фарбами були невдалими.

Лука делла Роббіа звернувся до майоліки, палітра якої була на той час вже досить широкою. Білизну мармуру замінила тут молочно-біла глазур, яка гармонійно сполучалась з ніжною блакиттю, де-не-де підкресленою жовтим, зеленим і коричневим кольорами.

Майоліка з її блискучою поверхнею і м'яким сяйвом барв надавала ошатності скульптурним рельєфам Луки делла Роббіа. У великих декоративних гербах, зв’язках зброї — так званих «трофеях», вінках із фруктів, де з широкого листя наче виступають рясні грона винограду, шишки пінії і лимони, ясна пластична завершеність скульптурних форм органічно сполучається з досить звучним, але стриманим колоритом. Стійкість майоліки до спеки, холоду, сирості, її дешевизна дозволяли скульптору вживати цей матеріал і для зовнішньої прикраси будов: рельєфи Луки делла Роббіа збереглися на фасадах будов, в люнетах над вікнами та дверима. Навіть склепіння невеликих капел іноді облицьовувалося художньою майолікою.

Не тільки монументальні твори майстра, органічно пов'язані з архітектурою, користувались великим успіхом. Популярними були і його численні «портативні» рельєфи із зображенням мадонни, а також портрети, що належать скоріше до станкової скульптури. Проте небагато таких речей дійшло до нас. Майоліка, стійка до атмосферних змін, була в той же час крихкою, ламкою, і це призвело до загибелі багатьох рельєфів художника і перш за все його уславлених «мадонн».

В майстерні делла Роббіа вперше стали виробляти печі з полив'яних розписних кахлів. З Флоренції кахлі були завезені на Україну, де, як згадується в старих українських описах, такі печі існували вже у XVI ст.

Племінник Луки делла Роббіа Андреа продовжував у своїх творах кращі традиції майолічного рельєфу свого дядька. Яскраві за кольором твори обдарованого художника, в тому числі і портативні «мадонни», були простими, гармонійними і життєрадісними.

Після смерті Андреа делла Роббіа в майоліковій скульптурі працювали його сини і учні. З ім'ям сина Андреа — Луки-молодшого зв'язані спогади про чудову підлогу з глазурованих плиток у славнозвісних лоджіях Рафаеля, яку пізніше було зруйновано.

Найбільш сміливо і широко застосовував майоліку в архітектурі другий син Андреа — Джіроламо. Оселившись у Франції, художник створив чимало скульптурних пам'ятників. Але прославив його маленький «майоліковий» палац «Мадрід», збудований за наказом французького короля Франціска І в Булонському лісі біля Парижа.

Про цю оригінальну будову з стінами, що виблискують різнобарвними глазурями, майстерно виконаними лоджіями, колонками, медальйонами і панелями, з захопленням розповідали мандрівники, які побували у Франції.

Проте блискучі полив'яні поверхні, що зорили переливами чудових барв і надавали палацу піднесено мажорного звучання, були чужерідними французьким архітекторам XVI ст. Оздоблення будов майолікою не знайшло послідовників у Франції і довгий час лишалося поодиноким зразком. Замок було остаточно зруйновано в кінці XVII ст. і, крім літературних спогадів, лише гравюра 1576 року роботи французького художника Дю-Серсо дає уяву про «майоліковий» або, як його потім помилково називали, «фарфоровий» палац Джіроламо делла Роббіа.

Дальший розвиток італійської майоліки спостерігається вже у новому центрі — в місті Фаенці, яке і до того відігравало помітну роль у керамічному виробництві. Занепаду квітучої Флоренції і зміцненню маленької Фаенци сприяли різні обставини політичного і економічного характеру. В кінці XV ст. північна Італія поступово втрачала свою промислову і торговельну монополію. Країна вступала в смугу економічної кризи, яка в першу чергу охопила міста з розвиненою промисловістю, в тому числі і Флоренцію. В економічно відсталішій Фаенці криза виникла значно пізніше, і ще на початку XVI ст. тут, поряд з іншими ремеслами, розквітло майолікове виробництво.

Фаенца стала достойною спадкоємницею Флоренції: майолікові вироби її майстерень славились не тільки досконалістю технічного виконання, а й незрівнянною красою форми і розпису. Фаентійська майоліка остаточно витіснила з італійського ринку східні вироби і набула широкої популярності далеко за межами міста. Протягом трьох десятиріч вона впливала на інші італійські мануфактури. Фаенца стала і тим центром, з якого художня майоліка Італії вивозилась до різних країн.

Важкувату, строгу і завжди доцільну форму майолікових виробів, красиво підкреслену і виявлену орнаментом, тепер змінила більш витончена і чудово завершена. Типовими для Фаенци стали широкі тонкостінні чаші на невисокій ніжці з красивим ритмом округлих виступів і западин на корпусі, що наслідували форми срібного посуду. Орнамент, у який вплітався мотив акантового листа, доповнював і підкреслював художню завершеність легких, витончених ліній посудини. В денці таких чаш здебільшого зображували амурів, погруддя людини тощо. Вироби з дешевої полив'яної глини, які несли в собі великі традиції народного мистецтва, заступили місце посуду з коштовних металів.

Поступово майолічисти домагалися нових живописних ефектів. Таким, зокрема, був візерунок, виконаний білою фарбою по білому або голубому фону, який нагадував тонке мереживо. Не обмежуючись вже традиційним орнаментом, фаентійські майстри часто вносили в композицію розпису окремі деталі картин італійських художників, але вміщували їх з тонким розрахунком структури посуду.

Вдосконалювалися й технічні прийоми. З часом на зміну прозорої свинцевої глазурі прийшла глуха олов'яна, яку майолічисти почали застосовувати цілком новим, оригінальним засобом. Молочно-біла полива стала фоном для розпису, який наносився на вологу поверхню посуду плавкими керамічними фарбами. Цей засіб вимагав від майстрів неабиякого вміння швидко й точно малювати, бо вогка глина відразу вбирала фарби, і допущену помилку виправити вже було неможливо. При такому прийомі фарби під час випалювання зливались, сплавлялися з поливою і набували чудового блиску і яскравості.

Великий підйом, характерний для всієї художньої культури Італії доби Відродження, проявився в керамічній промисловості багатьох італійських міст — Сієна, Кастель-Дуранте, Губбіо, Кафаджоло, Дерута стали осередками виробництва майоліки. Кожному з них були властиві своєрідні риси, які відрізняли вироби майстерень окремих міст.

Так, для майоліки Сієни характерним був широкий, енергійний, графічно чіткий рисунок, близький до творів флорентійських майстрів. Форма її, дещо важкувата і монументальна, відзначалася вигадливістю (глеки у вигляді потвор на довгих лускатих шиях тощо).

У виробах Кастель-Дуранте, навпаки, приваблює вишукана легкість форм і цілком живописна м'якість кольорових сполучень в гротескному орнаменті з крилатих чудовиськ та рогів достатку.

Майоліка Дерути славилась своїм ніжним перламутровим і блідо-жовтим люстром, який лише в XVI ст. був засвоєний італійцями. На люстрованих блюдах і келихах, декорованих рослинним або лускатим орнаментом, серед написів і сентенцій на витких стрічках вміщували зображення мадонни чи погрудні портрети молодих жінок.

Слава маленького міста Губбіо в Умбрії пов'язана з ім'ям талановитого майстра Джорджо Андреолі — винахідника «рубінового» люстру в Італії. Прикрашаючи посуд складними фігурними композиціями (часто за гравюрами Маркантоніо Раймонді), він майстерно застосовував перламутровий, золотистий і рубіновий люстр, що доповнював звучання барв, надавав глибини і ошатності кольоровій композиції майоліки. Такими були, наприклад, широко відомі «весільні» чаші з погруддям дівчини (так званим «портретом») — у них, за звичаєм, підносили коштовні подарунки нареченій. Люстром були прикрашені лише окремі частини розпису і нанесено безліч маленьких зірок, що наче виблискували з темряви.

До Губбіо часто привозили майолікові вироби з інших міст для наведення люстру. Але «маестро Джорджо» та його учні, не знаходячи іноді призначених для цього місць, накладали люстр де попало, аніяк не погоджуючи з рисунком, розписом або формою посуду.

В середині та другій половині XVI ст., коли в суспільному житті Італії перемогли аристократичні тенденції, провідне місце у виробництві майоліки перейшло до Урбіно. Мануфактури розвивалися тут під значним впливом придворної культури правителів герцогства, які піклувались про розвиток цієї галузі ремісництва у своїй столиці.

 Саме тут склався і розквітнув у середині XVI ст. той пишний, підкреслено декоративний стиль розпису майоліки, який глибоко вплинув на вироби всіх інших керамічних центрів Італії.

Великі зміни, що відбулися в цей час у побуті італійської знаті, виявилися, зокрема, в характері оформлення інтер'єрів палаців, яким почали надавати підкресленої величі, ошатності, помпезності. У парадному інтер'єрі майоліка вже не могла лишатися такою, якою була раніше. Складним, примхливим ліпленням і пишним скульптурним рельєфом почали прикрашати й посуд. Цим вимогам якнайкраще відповідали вироби Урбіно — нарядні і вишукані, вони розписувались ефектними багатофігурними композиціями з біблейським або міфологічним сюжетом.

Це були справжні «предмети розкоші» («ріаіtti di pomра», як їх називали сучасники), які вже втратили своє побутове призначення і стали лише прикрасою залів. Щоправда, у виняткових випадках — під час весілля в шляхетних італійських родинах або на урочистих прийомах чужоземних вельможних гостей — святково убрані столи прикрашав дорогий майоліковий посуд з плодами і ласощами. Але він служив більше для доказу багатства і витонченості смаків його власників.

Майолічисти Урбіно вкривали всю поверхню посуду, без врахування її структури, фігурними композиціями, головним чином, копіями з картин Рафаеля, Мантеньї та інших художників доби Відродження.

Засновником так званого «історичного», або «картинного», стилю був Ніколо Пеліпаріо, який оселився в Урбіно ще в 30-х роках XVI ст. Але найбільш яскраво і повно виявився цей стиль у творах відомого урбінського майстра Ксанто Авеллі з Ровіго. Він блискуче володів міцним, енергійним рисунком, а в колориті — надзвичайно звучному і багатобарвному — досягав справжньої віртуозності. Проте Ксанто Авеллі часто порушував форму нанесенням розпису через весь посуд. Свої композиції він також створював з окремих деталей картин або гравюр інших майстрів.

Найбільш рафінованою і витонченою була творчість Ораціо Фонтани — провідного урбінського майстра другої половини XVI ст. Нове захоплення орнаментом привернуло його увагу не до народних мотивів, які протягом століття розвивали італійські майолічисти, а до гротескного орнаменту в дусі Рафаеля. Примхливий, гранично вишуканий візерунок чітко виступав на блискучому молочно-білому тлі виробів Ораціо Фонтани.

Тонким узором були прикрашені круглі медальйони у вигляді камей з блідими зеленкувато-сірими профілями жінок і видовжені овали із зображенням міфологічних персонажів («Тріумф Амфітрити», «Венера з амуром» тощо).

Популярність виробів Урбіно була такою великою в аристократичних колах, що не тільки італійські герцоги, а й чужоземні володарі — германський імператор Карл V, французький та іспанський королі Франціск І і Філіпп II — звертались до прославлених майстрів з замовленням парадних сервізів. Проте надмірна помпезність та ускладненість розпису урбінської майоліки другої половини XVI ст. призводила до втрати органічної єдності форми і декору виробів періоду розквіту.

Занепад промисловості Італії, яка вступила в смугу феодально-католицької реакції, вже з кінця XVI ст. поступово викликає скорочення і майолікового виробництва. Протягом XVII ст. більшість майстерень закривається, а ті, що продовжують існувати, повністю втрачають своє значення. Позбавлені глибини і звучності барви стають млявими. В майоліці інших міст помічається наслідування китайського фарфору (Кастеллі, Генуя, Савона). Захоплення ним в аристократичних колах, які були головними замовцями майоліки, сприяло її остаточному згасанню.

Л. Логвинська, О. Тищенко 1966 р.