Майоліка країн сходу. Частина друга.

 Майоліка країн сходу. Частина перша.

В цих умовах склався той своєрідний, сповнений глибоких контрастів уклад життя, що визначив характер усіх галузей східного мистецтва і знайшов своє поетичне відтворення у всесвітньовідомих казках «Тисячі й однієї ночі».

В ньому примхливо уживалися нестримна розкіш, любов до пишного церемоніалу і беззастережне прагнення до ствердження своєї влади — на одному полюсі, з безправ'ям і злиденністю — на другому; витончене почуття краси з відвертим грубим деспотизмом; тяжкий тягар аскетичних релігійних забобонів, які принесла з собою релігія ісламу, що забороняла, наприклад, зображати людину і тварин, з радісним сприйняттям реального життя; темний фанатизм з глибиною наукової думки і яскравим польотом поетичної фантазії; умовність художньої мови з гостроемоційним відчуттям оточуючої дійсності. На такій основі склався той радісно піднесений орнаментально-декоративний стрій художніх образів, у межах якого розвивалися різноманітні культури народів Близького та Середнього Сходу.

В мистецтві центр уваги був перенесений на декоративне оформлення монументальних споруд (грандіозних палаців, величних мечетей, строгих будов медресе, пишних мавзолеїв тощо) та на виготовлення художньо оформлених речей побуту, якими на весь світ уславилися в цей час ремісники великих східних міст. За цих умов ще глибше, ніж раніш, були усвідомлені і використані декоративні якості майоліки, а вироби з неї набули надзвичайної мистецької досконалості.

Оздоблення архітектурних споруд, якому надавалося такого великого значення, мало одразу захопити людину казковою красою примхливого візерунка, що в багатьох східних країнах суцільним килимом вкриває стіни монументальних будов. Воно мало вразити людину гармонією яскравих, сяючих на сонці сильних кольорів, збудити її поетичні емоції багатством орнаменту, в якому сплітаються в арабесках гнучкі, стилізовані рослини, різноманІтні геометричні фігури, а також літери арабських і (пізніше) перських написів.

Таке декоративне оформлення не тільки підсилювало враження величі і багатства, які відповідали смаку деспотичних володарів, а й втілювало глибоко народну любов до краси і різноманітності світу, стверджувало радість життя і багатство творчої думки людини.

Серед різних видів керамічного облицювання, яке за середніх віків часто вживалося в архітектурі країн Середнього Сходу, особливо сильний живописний ефект давала нова техніка майолікової мозаїки, що набула широкого розповсюдження у XIV —  XV ст. Вирізуючи всі деталі візерунка з готових кольорових глазурованих плиток, майстри вміло поєднували їх у суцільну, часто складну, орнаментальну композицію. Опалення плиток кожного кольору окремо дозволяло досягти максимальної сили звучання і прозорості всіх кольорів декорировки, бо, як відомо, кожна керамічна фарба потребує певної температури випалу.

Яскраву уяву про одержаний таким чином художній ефект дають архітектурні пам'ятники XIV — XVII ст., що збереглися в багатьох містах радянських республік Середньої Азії. Такі насамперед величні старовинні споруди Самарканда і Бухари, що краще всяких слів свідчать про високу творчу обдарованість народів цього краю.

Багато значних архітектурних пам'ятників Самарканда побудовано в кінці XIV — XV ст., за часів, коли місто було центром величезної світової держави Тімура, а потім столицею його нащадків — тімурідів. Тімур зібрав сюди кращих майстрів різних будівельних спеціальностей не тільки з своєї країни, а й із завойованих ним місцевостей — Хорезму, Афганістану, Ірану, Сірії, Закавказзя та ін. Працюючи поруч з місцевими майолічистами, вони привносили до створених ними пам'ятників кращі традиції художньої культури своїх народів. Тому такі самаркандські будови, як славнозвісна грандіозна мечеть Бібі-Ханим, медресе Улугбека, мавзолеї меморіального ансамблю Шах-і-Зінда синтезували по суті найвищі досягнення архітектури і декоративного мистецтва багатьох східних народів доби середньовіччя. Глибоко емоціональний вплив цих споруд залежить не тільки від досконалості їх архітектурних форм, але й від казкової краси широко використаних майолікових облицювань різних гатунків.

Те виключне враження, яке справляли подібні витвори мистецтва, чудово передано самаркандцем Абу-Тахір-Ходжею, який писав про ансамбль Шах-і-Зінда: «Лазурові небеса захоплено поглянули на обличчя доби — вони не бачили будов більш оздоблених і нарядних, і бірюзовий купол неба відкрив очі — місяць та сонце — він ще не милувався кахлями такого кольору» І дійсно, незважаючи на певну колористичну єдність, що визначена перевагою яскраво-блакитних та фіолетово-синіх тонів, майолікове облицювання ансамблю Шах-і-Зінда відзначається надзвичайним багатством кольорів.

Важливим досягненням керамістів Близького та Середнього Сходу доби середньовіччя був винахід розпису майоліки так званим люстром, що наводився поверх емалей. Особливо широко ця техніка використовувалася в архітектурній кераміці Ірану, де її часто застосовували для оформлення інтер'єрів. Цей розпис відкривав можливість чисто керамічними засобами домогтися того, що майолікові вироби набували вигляду речей з дорогоцінних металів. їх люстрована поверхня відливала ніжними відблисками золота або грала всіма кольорами райдуги, як перламутр; відбивала проміння світла, як темна бронза, чи спалахувала глибоким червоним кольором рубіна.

Красивий металевий відблиск досягався завдяки фарбам, до складу яких входили домішки солей міді, срібла, заліза, а іноді й золота, а також засобу випалювання. Люстрові фарби наносилися на вже опалену глазуровану поверхню майолікового виробу, який після цього піддавався відновному вогню.

Облицювання стін люстрованими кахлями, кольори розпису яких м'яко світяться ніби з-під шару глазурі, викликало враження надзвичайної витонченості та багатства оформлення і надавало всьому приміщенню майже казкового вигляду. При цьому кожну іранську кахлю (як, наприклад, в чудово оздобленому мавзолеї у місті Верамін) можна було розглядати й окремо, бо вона являла собою закінчений по композиції художній твір, незалежно від того, був мотив її розпису орнаментальним чи фігурним.

На кахлях, здебільшого тих, що прикрашали світські будови, нерідко зустрічаються зображення людей і тварин на тлі рослин та густих паростків, а також сцени полювання, яке становило невід'ємну частину феодального побуту. Особливою досконалістю відзначаються лаконічні рисунки тварин, переданих з великим знанням природи і вмінням у ній самій знайти красивий ритмічний мотив руху. То ми бачимо зайців у характерному стрибку, то граціозних газелей в легкому, стрімкому русі, то збентежених качок і хижого яструба, що кидається на здобич, то мисливських собак. І навіть рослинний орнамент на цих кахлях вражає наближенням до реальних квітів та рослин. По краю плиток часто проходить напис, здебільшого з корану, арабськими літерами.

В кахлях XIII ст. вся композиція майстерно вписувалась у форму восьмикутної зірки або рівнокінцевого хреста, якої надавали плиткам керамісти, щоб з них легко було набирати великі панелі.

У XIV ст. в Ірані почали виробляти і великі чотирикутні кахлі з рельєфними синіми арабськими літерами. З них викладали цілі фризи з написами на тлі рослинного орнаменту. Іноді в такий орнамент включали зображення пташок та зайців. І треба тільки дивуватися вмінню східних майстрів використовувати декоративні можливості каліграфічного арабського шрифту, що так органічно пов'язувався в їх численних виробах з орнаментальним декором.

Розпис люстром вживався не тільки у виготовленні кахлів. Його застосовували і для оздоблення художнього посуду. Вже у VIII — IX ст. в Ірані з'явився надглазурний розпис керамічного посуду люстром, виробництво якого досягло найвищого розвитку, так само, як і архітектурна кераміка, у XII — XIV ст.

В XII ст. мистецтво люстрування широко розповсюдилося у мусульманському світі — в Дворіччі, Північній Африці, Середній Азії та на Піренейському півострові. Єгипетське місто Фустат деякий час окремі дослідники вважали навіть місцем виникнення цієї техніки.

Але насамперед на весь світ славилася іранська майоліка таких великих керамічних центрів, як міста Кашан, Рей — столиця сельджуцьких султанів перед монгольською навалою, Султанабад — столиця монгольських шахів у XIII — XIV ст., та ін.

Тут вироблявся майоліковий посуд красивих округлих форм. Глибокі чаші на кільцевій ніжці та блюда, пляшки з довгою стрункою шийкою і келихи для вина, вази та глечики вже своєю строгою, дуже добре знайденою в пропорціях формою викликають глибоко естетичне враження. Не менш досконалий і розпис цього посуду, пройнятий життєрадісним настроєм, нарядний і дещо вишуканий.

У XII — XIV ст. майолікові вироби декорувались люстровими фарбами переважно золотисто-жовтих та коричневих тонів, що м'яко відливають оливкуватими, синіми, фіолетовими відтінками і дозволяють досягти витонченої, дещо пригашеної, ніжної колористичної гами. Багаті й різноманітні також мотиви люстрового розпису. Поруч з широко використаними рослинними орнаментами часто зустрічаються дещо спрощено трактовані постаті людей, а також дуже характерні і гостроспостережені фігурки тварин. Іноді постаті об'єднані в сюжетні композиції — тут можна побачити і аудієнцію у знатних осіб, і пишний банкет з музикантами, і улюблених художниками вершників, і сцени з побуту купецтва. Складний тонкий рисунок в цих розписах виконувався часто під впливом розповсюджених на Сході металевих виробів.

Використовуючи пластичні можливості матеріалу, керамісти іноді прикрашають свій посуд рельєфом, який ще більш підкреслює блиск люстру. Вони виконують і речі з подвійним ажурним тулубом або майстерно знаходять перехід звичайних форм посуду в тваринні мотиви, завершуючи, наприклад, шийку глечика головою птаха тощо.

Іранські майстри вживали не тільки люстровий розпис. У XII — XIV ст. вони часто розписували посуд яскравими легкоплавкими емалевими фарбами по шару світлої жовтуватої, блакитної або рожевої поливи. Окреслені чорними контурами, виконаними неплавкою фарбою, яка захищала різні кольори емалі від змішування при опаленні, зображення в цих виробах ясно вимальовувалися на світлому, не заповненому орнаментом тлі.

В XVI — XVII ст. іранські майстри, застосовуючи винайдені раніше техніки розпису люстром, емалями та синьою фарбою — кобальтом, знайшли інші прийоми декорировки. Розпис наносився безпосередньо мазком, що дозволяло надати йому більшої живописної свободи та соковитості і таким чином розкрити нові грані його художніх можливостей. Ці прийоми було застосовано і до розпису архітектурної кераміки, що продовжувала відігравати велику роль в іранському будівництві, як про це свідчить, наприклад, надзвичайно пишне оздоблення шахської мечеті в Ісфагані — столиці династії Сефевидів.

У XVI ст. з уславленими іранськими майоліками конкурували турецькі напівмайоліки, що набули широкої популярності. Туреччина тоді володіла майже всіма арабськими країнами, підкорила собі Візантію і Єгипет. Більше трьохсот мечетей, палаців та інших монументальних споруд, багато прикрашених майоліковим облицюванням, збудували турки лише в одному, нещодавно завойованому ними Константинополі. Стіни цих будов від підлоги до склепіння обкладені майоліковими кахлями з тонко стилізованим квітково-рослинним орнаментом та арабесками, нагадують чудові турецькі килими.

Цілі сади розквітають і на турецькому посуді. Тут і гілля персика в цвіту, і улюблені місцевими майстрами тюльпани, гіацинти та гвоздики, і фіалки, троянди чи іриси або лози з гронами винограду. Іноді у візерунок вплітається легкий парусний човник, темний «задумливий» кипарис або птах, що пурхає серед квітів. З проникливою любов'ю до пишної краси природи зображують їх турецькі керамісти і на великих декоративних панно з майолікової мозаїки, що оздоблюють стіни, і на численних глеках, блюдах, вазах, келихах.

Починаючи з XVII ст., в Туреччині та Ірані майолікове виробництво поступово занепадає. Це пов'язано насамперед з наслідуванням у виготовленні керамічних виробів китайського фарфору, яке дедалі все більше набирало характеру імітації. В цих пізніх виробах уже відчувається втрата тих безпосередніх художніх якостей, які були властиві майоліці в епоху розквіту її на Близькому та Середньому Сході.

Л. Логвинська, О. Тищенко 1966 р.