Українське Радянське декоративно-прикладне мистецтво. Частина друга.

Українське Радянське декоративно-прикладне мистецтво. Частина перша.

Постанова Центрального Комітету ВКП(б) від 23 квітня 1932 р. «Про перебудову літературно-художніх організацій» мала вирішальне значення для дальшого розвитку всіх видів мистецтва. Об’єднані бажанням творити нову культуру методом соціалістичного реалізму, митці всіх спеціальностей своєю плодотворною працею підносили радянське мистецтво на вищий щабель.

Яскравою демонстрацією розквіту народної творчості того часу були виставки українського мистецтва 1936 р., які проводилися в Києві і Москві. Поряд з традиційними на цих виставках експонувалися нові вироби, що ввійшли в побут народу, як, наприклад, ткані та прикрашені вишивкою портьєри, диванні подушки, мебельні декоративні тканини. В оздобленні останніх було вміло застосовано орнаментику полтавських плахт.

Київська експериментальна майстерня при музеї українського мистецтва і Київській облхудожспілці почала використовувати народний орнамент для вишивання чоловічих сорочок та жіночих суконь і блузок міського типу.

У вишивці появляються тематичні зображення. В 1938 р. на виставці художнього текстилю в Москві експонувався рушник, оздоблений малюнком на тему «Сільське господарство», виконаний вишивальницями Київської укрхудожспілки. Прагнення до тематичного насичення творів особливо наочно проявилося в килимарстві. На згаданих виставках 1936 р. були представлені тематичні килими, виготовлені народними майстрами за ескізами відомих українських художників Д. Шави-кіна, М. Дерегуса, В. Касіяна, А. Петрицького. Співробітництво народних умільців з художниками взаємно збагачувало їх.

Нові мотиви з’явилися у кераміці та різьбі по дереву. Свідченням цього є тогочасна творчість видатного майстра кераміки І. Гончара і різьбярів П. Верни і В. Лопатіна. Відродила і збагатила свою минулу славу опішнянська кераміка. На Київській і Московській виставках 1936 р. декоративні вироби опішнянської артілі «Керамік» дістали загальне схвалення. Використання традицій кераміки для прикрашення сучасного побуту стало предметом дослідження спеціальної керамічної лабораторії, організованої при Київському музеї українського мистецтва. В ній працювали народні майстри Іван Гончар, брати Герасименки, Параска Власенко, Марія Приймаченко та інші.

Зв’язок українського декоративно-прикладного мистецтва з життям народу дедалі міцнішав. Окремі види його знайшли застосування в найрізноманітніших галузях промисловості і будівництва. Особливого поширення набули декоративні розписи с. Петрівки Дніпропетровської області. У 1935 р. там була відкрита школа декоративного малювання, де під керівництвом досвідченого майстра настінного розпису Тетяни Пати вчилося молоде покоління митців. Яскраві нарядні ма-люнки петриківчан почали використовуватися для оздоблення тканин і декоративних речей, для розпису міських архітектурних споруд. У 1939 р. петриківчанки П. Глущенко і Г. Павленко разом з відомим майстром декоративного мистецтва П. Власенко прикрашали український павільйон Всесоюзної сільськогосподарської виставки у Москві.

Творчість талановитих народних умільців одержувала повсякденну підтримку з боку партійних і радянських організацій. У 1936 р. І. Гончару, П. Берні, Я. Халабудному, Т. Паті, Я. Демченко та іншим видатним народним митцям було присвоєно вперше введене тоді радянським урядом звання майстра народного мистецтва. Це, безперечно, сприяло дальшому розвиткові народних талантів.

У 1939 р. в сім’ю митців України влилися майстри возз’єднаних західноукраїнських земель. Радянська громадськість радо зустріла новий загін художників декоративно-прикладного мистецтва. У 1940 р. в Москві була спеціально організована виставка творчості гуцулів.

Сприяючи розвиткові народного мистецтва, уряд Радянської України разом з тим приділяв велику увагу роботі підприємств легкої промисловості, які задовольняли потребу населення в одязі, меблях, посуді та речах домашнього господарства. На фарфоро-фаянсових та скляних заводах розширився асортимент виробів; в їх декоруванні почали застосовувати традиції народного мистецтва. В розписі посуду та фарфоровій пластиці значне місце займала радянська тематика. Гордістю української скляної промисловості є виготовлення на Костянтинівському заводі всесвітньо відомих кремлівських зірок.

В роки перших п’ятирічок на Україні було налагоджено фабричне виробництво меблів. Вживалися заходи до піднесення їх художньої якості.

Віроломний напад фашистської Німеччини перервав мирну творчу працю радянських людей, заподіяв тяжких ран республіці. Але трудящі України під керівництвом Комуністичної партії, спираючись на братерську підтримку народів Радянського Союзу, і насамперед російського народу, швидко відбудували після війни своє народне господарство, і досягли видатних успіхів у піднесенні економіки та культури.

Почався новий період і в розвитку українського декоративно-прикладного мистецтва, ідейний напрям якому дали постанови Центрального Комітету партії з ідеологічних питань 1946 — 1948 та 1958 рр. Ці постанови організували радянських митців на боротьбу за партійність у мистецтві, за глибоке освоєння кращих, передових традицій вітчизняної художньої культури та основ народної творчості.

Триває процес зближення професіонального та народного мистецтва, який почався ще в довоєнні роки. Цьому допомагає розширення спеціальної художньої освіти на Україні та зростання ролі художників у роботі художньо-промислових підприємств.

В 1947 р. у Львові відкрився перший на Україні Державний інститут прикладного та декоративного мистецтва, який готує висококваліфіковані кадри художників-прикладни-ків. Митців для підприємств художньої промисловості випускають також спеціальні училища і технікуми у Києві, Львові, Миргороді, Решетилівці, Кролівці, Дігтярах, Вижниці, Косові, Ужгороді. Таким чином народні самодіяльні майстри стають художниками-професіоналами, не втрачаючи при цьому самобутності своєї творчості.

Високе патріотичне піднесення першого післявоєнного десятиріччя посилило прагнення митців до створення тематичних зображень. Вони прикрашають твори ткацтва, вишивки, килимарства, народної кераміки, фарфору і фаянсу, художньої обробки дерева.

Урізноманітнюється жанр тематичного килима. Поряд з портретами і складними тематичними композиціями в ньому появилися геральдичні зображення та елементи радянської емблематики, органічно поєднані з традиційною орнаментикою. Навіть завоювання радянським народом космосу вже знайшло декоративне відтворення в килимарстві (килим «Ракета», виконаний майстром з м. Заболотова Івано-Франківської області у 1959 р.).

Тематичні зображення стали часто зустрічатися в кролевецьких виробах. На руннійкового типу вузькій тканині, яка раніше декорувалася лише геометричними смугами орнаменту, почали ткати панно з лозунгами і написами. Те ж саме спостерігається і у вишивці. В кераміці своєрідним майстром тематичних композицій виступив О. Залізняк, який створив серію прекрасних скульптур у дусі народних іграшок: «Тачанка», «Чапаєв», «Кіннота» тощо.

В дерев’яних декоративних блюдах, інкрустованих і різьблених шкатулках, обгортках книг і альбомів можна бачити сюжетні композиції, портрети В. І. Леніна, М. Горького, Т. Г. Шевченка та інших видатних людей, радянські герби та емблеми. Оригінальний вид тематичного панно на дереві, виконуваного технікою інкрустації соломою, розвивається в творчості самобутніх художників О. Саєнко та Т. Сопільника. Тематичними композиціями прикрашували фарфорові і фаянсові вироби. Широкого розвитку набула фарфорова скульптура.

В післявоєнні роки на Україні вперше почали виробляти фабричні тканини декоративного призначення. В їх орнаментиці використовувалися народні узори, радянська емблематика та тематичні мотиви з сучасного життя.

Однак поряд із збагаченням тем і образів та розширенням засобів для їх втілення в українському декоративно-прикладному мистецтві післявоєнного десятиріччя були і негативні тенденції. Вони проявились у надмірностях, прагненні до показової пишності, безмірному нагромадженні декору, нехтуванні спеціфичними якостями матеріалу. В багатьох видах народної творчості і художній промисловості (меблярство, фарфор, скло, вишивки тощо) підмінювали своєрідні засоби, властиві тому чи іншому виду мистецтва, засобами станкового живопису і скульптури. У виникненні цих негативних явищ у декоративно-прикладному мистецтві в певній мірі була винна тодішня архітектура, яка тяжіла до показної величі, надмірної монументальності.

Постанова Центрального Комітету КПРС і Ради Міністрів СРСР від 4 листопада 1955 р. «Про усунення надмірностей в проектуванні і будівництві» завдала рішучого удару по тенденціях до невиправданої пишності в архітектурі і декоративно-прикладному мистецтві. В основу своєї діяльності митці поклали принцип доцільності, функціональної виправданості в розв’язанні художніх проблем. Простота, лаконічність і разом з тим сміливе експериментаторство стали характерними ознаками сучасного українського декоративного мистецтва.

Новий напрямок став утверджуватися наприкінці 50-х років. На ювілейних республіканських і всесоюзних виставках декоративно-прикладного мистецтва у 1957 р. поряд з експонатами, виконаними в старій манері, появилися речі, які привертали увагу простотою і строгістю форми. Ще більше їх було на художній виставці 1961 р., присвяченій Декаді української літератури і мистецтва в Москві. У формуванні нового напрямку велику роль відіграли перший і другий з’їзди радянських художників (1957 і 1963 рр.), на яких серйозну увагу було приділено визначенню специфіки декоративно-прикладного мистецтва, питанням його синтезу з архітектурою, проблемам ансамблевого зв’язку між окремими його видами.

Сучасні меблі, тканини, призначені для інтер’єра, кераміка, скло, освітлювальна арматура об’єднуються одним стилем з архітектурою. їм властиві простота, лаконічність і художня виразність, досягнуті часто, як і в архітектурі, шляхом використання фактури і декоративності матеріалу. В основу художнього образу речі кладеться її функціональність. Привабливість предметів утворюється не за рахунок привнесення дорогоцінних прикрас, а за допомогою мобілізації їх внутрішніх ресурсів: в мебелі — кольорово-фактурних якостей дуба, горіха, берези; в кераміці — пластичності глини, красивих розпливчастих потоків глазурі; у фарфорі — білизни черепка; в тканині — кольору і фактурних ефектів. Все це значно здешевлює вироби художньої промисловості і разом з тим підносить їх естетичну вартість.

На XXIII з’їзді КП України відзначалося, що освоєнню випуску багатьох нових товарів широкого споживання і поліпшення їх якості, крім ряду інших чинників, сприяло підвищення у виробництві ролі конструкторів і художників. Ця висока оцінка роботи художників-виробничників стала стимулом дальшої активізації їх діяльності на підприємствах легкої промисловості.

Декоративно-прикладне мистецтво 60-х років ще більше, ніж раніше, спирається на традиції народної творчості. Вони широко використовуються в оформленні фарфору, тканин, меблів. Однак тепер художники уже не задовольняються наслідуванням готових узорів. Вивчаючи народну творчість, вони стараються зрозуміти її суть і закономірності розвитку, освоїти її естетичні принципи. Народне мистецтво вчить художників економності художньої мови, доцільності, розумінню специфіки матеріалу, гармонії форми, кольору і пропорцій.

Розширилась сфера застосування декоративно-прикладного мистецтва. Воно ввійшло в трудову діяльність людини, в цехи заводів, в конструкцію і форми машин та інструментів. Партія надає великого значення промисловій естетиці. В останні роки організовано підготовку Художників-конструкторів в Харківському художньо-промисловому інституті, Київському художньо-промисловому училищі, відкрито відділення з художнього конструювання в ряді училищ прикладного мистецтва.

Комуністична партія і Радянський уряд створюють найкращі умови для розвитку художньої промисловості і народного мистецтва.

Великою допомогою народним митцям була реорганізація художньо-промислових артілей в державні підприємства, здійснена на основі постанови ЦК КП України і Ради Міністрів УРСР у 1960 р. Цей захід зміцнив базу для розвитку художніх промислів, забезпечивши їм централізоване постачання сировини і матеріалів, механізацію виробництва і державний збут продукції. Таким чином, було зроблено ще один крок до зближення народного мистецтва і художньої промисловості.

Директивами п’ятирічного плану 1966 — 1970 рр. передбачено дальше піднесення радянської економіки і підвищення матеріального добробуту народу. Це створює нові можливості для розвитку декоративно-прикладного мистецтва УРСР. Запорукою його дальших успіхів є тісний зв'язок з життям народу.

1969 р.