Українське декоративно-прикладне мистецтво XIX — початку XX ст.

Наприкінці XVIII — в першій половині XIX ст. тривав процес розкладу феодально-кріпосницького ладу і розвитку капіталістичних відносин. У країні розвивалися товарно-грошові відносини, зростав суспільний поділ праці, що вів до постійного збільшення міського населення за рахунок сільського.

Характерний для міського ремесла періоду феодалізму цеховий лад, що відзначався замкнутістю та бар’єрами, в міру виникнення мануфактур, зростання торговельного капіталу та розширення ринків стає гальмом у дальшому піднесенні промисловості і торгівлі. Тому, починаючи з кінця XVIII ст., структура ремісничих організацій змінюється. В першій половині XIX ст. цеховий лад був остаточно скасований і міські ремісники поступово злилися з сільськими.

В першій половині XIX ст. на Україні почався розвиток капіталістичної промисловості, що мав три етапи: дрібне товарне виробництво (переважно сільські промисли), капіталістична мануфактура, фабрика (велика машинна індустрія).

Вже наприкінці XVIII ст. з’являються перші фарфорові та фаянсові заводи. У XIX ст. виникає ряд текстильних підприємств, скляних заводів та інших художньо-промислових майстерень, на яких працювали здебільшого робітники-кріпаки.

У 1861 р. було скасовано кріпосне право, внаслідок чого, як вказував В. І. Ленін, «...розвиток капіталізму в Росії пішов з такою швидкістю, що за кілька десятиріч відбулися перетворення, які зайняли в деяких старих країнах Європи цілі століття».

В умовах поглиблення кризи кріпосницької системи і зародження капіталістичних відносин завершується процес утворення української народності в більш стійку, історично сформовану спільність людей — у буржуазну націю.

Протягом XIX — початку XX ст. в усіх галузях української культури тривала гостра боротьба демократичної культури проти дворянсько-поміщицької та буржуазної. "Є дві національні культури, — говорив В. І. Ленін. —  Є великоруська культура Пурішкевичів, Гучкових і Струве, — але є також великоруська культура, яка характеризується іменами Чер-нишевського і Плеханова. Є такі ж дві культури в українстві, як і в Німеччині, Франції, Англії, у євреїв і т. д."

Провідну роль у розвитку демократичної української культури відігравала культура трудових мас, народна творчість, пісня, музика та мистецтво, які були невід’ємною частиною побуту і праці селян.

Народне прикладне мистецтво в післяре-форменний період мало здебільшого характер кустарних промислів. На першому етапі капіталістичного розвитку художні промисли ще зберігали високий творчий рівень, продовжували реалістичні традиції минулого. Саме в цей період були створені видатні пам’ятки народного прикладного мистецтва в усіх його видах — в народному одязі, килимарстві, художній різьбі по дереву, кераміці, вишивці тощо, які в значній мірі збереглися до нашого часу. Але згодом, наприкінці XIX і особливо на початку XX ст., на художніх промислах почав позначатися негативний вплив капіталістичного виробництва і буржуазної культури.

Капіталізм з його нещадною експлуатацією трудящих зводив цехового майстра чи сільського ремісника до рівня виконавця, витісняв творче начало в самому процесі праці. З другого боку, він насаджував у побуті буржуазії лжемистецтво, завданням якого було демонструвати багатство і розкіш. Творчість народу оголошувалася не вартою уваги.

Велику роль у підтримці, збереженні та правильній оцінці народного мистецтва відіграли прогресивні кола художньої інтелігенції, зокрема революціонери-демократи. Відзначаючи велич народної творчості, Іван Франко говорив: «Швидше поет здужає написати найвеличнішу оду, ніж людову пісню. Я вважаю написання такої пісні за найвищий доказ поетичної майстерності».

Значний внесок у вивчення та пропаганду народного прикладного мистецтва зробили художники С. Васильківський, В. Кричевський, І. Левинський, М. Самокиш, П. Сластіон, О. Кульчицька та ін.

Для збереження народних художніх промислів вживалися деякі заходи з боку земств та окремих заможних любителів-меценатів.

У Полтаві, наприклад, у 1904 р. було засновано так званий кустарний склад, який займався реалізацією творів народного мистецтва на комісійних засадах. При складі існував музей, який поряд з постійною експозицією влаштовував виставки кустарних промислів, що неодноразово демонструвалися за кордоном. Полтавським земством було засновано також кілька учбово-кустарних майстерень та шкіл.

На Київщині народними промислами займалося Київське кустарне товариство, очолюване М. Біляшевським, Г. Павлуцьким та Д. Щербаківським. Воно організувало кустарні склади, влаштувало декілька виставок. Твори народного мистецтва поширював також магазин товариства «Просвіта» в Києві.

Певну роботу було проведено і на західноукраїнських землях, що входили до складу Австро-Угорщини. Після першої Галицької сільськогосподарської виставки 1877 р., один з відділів якої присвячувався кустарним промислам, було створено так звану Сталу комісію для промислових справ, яка сприяла відкриттю декількох шкіл та майстерень, організації товариств і об’єднань, що виробляли та збували кустарні вироби.

Ці заходи, хоч і принесли деяку користь, проте в умовах капіталістичної системи не могли зробити суттєвого впливу на стан художніх промислів, які напередодні Жовтневої революції перебували у занепаді.

Чудові традиції народного прикладного мистецтва були відроджені і отримали всебічний розвиток лише в радянський час. Велика творча спадщина народу лягла в основу культурного будівництва країни соціалізму.

1969 р.